Апологія Беати Острозької
Вітаю всіх читачів не так з початком осені, як з тим, що закінчився нарешті цей гарячий серпень - якби не те, що це єдина можливість відпочити, викинути б його з календаря зовсім. А для тих, хто за теперішніми подіями знайшов час і для “бурхливих пригод Гальшки Острозької” (М.Грушевський) - промова на захист її матері, княгині Беати Острозької, з деякими поясненнями, доповненнями і реконструкціями. Надалі я намагатимуся дотримуватися юридичного погляду на цей казус, хоча дуже спокусливо було б викласти історію в гендерному або психологічному плані. Якщо випадково зірвуся, то вибачте, хоча тут просто тяжко втримати обурення: чому мужчини-історики звалили всю вину на жінку, яка діяла у строгій відповідності з юридичними нормами свого часу, та й теперішній суд не знайшов би в її діях складу злочину?
Попереджаю: я аж ніяк не юрист і справжні юристи вправі реагувати на це писання так, як справжні теологи реагували на вправи князя Костянтина-Василя Острозького в релігійних питаннях. Єдине, що мене виправдовує: безкрайнє море вже написаного про чорну князівну, а також наявність, можливо, незашореного погляду.
І справді: всіх, хто писав про Гальшку, можна поділити на два табори. Перша, умовно кажучи, польсько-католицька. Засвоївши католицький погляд на історію, її представники просто не здогадуються, що в межах об’єднаного королівства співіснували цілком інші, некатолицькі погляди і звичаї. Та і в литовсько-руських реаліях, притаманних більше Князівству, польські інтерпретатори орієнтуються поверхово. Досить сказати, що третього мужа Гальшки, князя Симеона (Семена) Юрійовича Олельковича-Слуцького називають просто Симеоном Олельковичем Слуцьким. Друга ж сторона, умовно кажучи, українська, часто з впертістю, гідною кращого вжитку, вбачає у всьому польську і католицьку інтригу. За складом учасників тут і справді вавілонське змішання. Національність героїв за сучасними критеріями не визначиш при всьому бажанні, а релігії теж - всяка знайдеться. Але чому ж інтрига має бути католицькою, якщо чоловіки Гальшки - православний, протестант і знову православний. І хто мав би проводити ту католицьку інтригу? Його Королівську Мосць можна дуже обґрунтовано звинуватити в черствості, жадібності й егоїзмі, але він і сам був дуже неглибоким католиком, і віддав Гальшку протестанту. А княгиня Беата могла себе вважати щирою католичкою і чоло в костьолі розбивати, кланяючись, але чинила і думала вона інакше, керуючись зовсім іншими писаними і неписаними нормами. І нескладно визначити якими - нормами Литовського статуту і звичаями, прийнятими у переважно православному середовищі українських земель Князівства. Також я вважатиму, що Беата могла бути крикливою істеричкою, але це не те саме, що клінічна ідіотка і ворог власній дитині.
Справді, спробуємо все розібрати спокійно і по порядку, а почнемо з походження Беати. Вона й справді була донькою Катарини Тельничанки, у якої був з королем Сигізмундом довголітній зв’язок і троє визнаних дітей: Ян, Регіна та Катаріна (остання вийшла заміж за князя де Монфор). Однак Беата до числа цих визнаних дітей не входить, вона народилася далеко пізніше, коли її мати давно вже була одружена з Анжеєм Костелецьким, а король - з Барбарою Запойяї, попередницею Бони. Для себе я намагаюся реконструювати цю історію так. Сигізмунд був передостаннім з 6 синів Казимира IV і Єлизавети Ракушанки (Австріячки), його шанси на престол були невисокими. Тому на його мезальянс дивилися поблажливо. (Сигізмунд, схоже, мав донжуанські нахили, тому В.Короткевич не завагався приписати напівкоролівське походження своїй історичній героїні, тій самій княгині Ольшанській, замурованій разом зі скарбами і коханцем чи то в другій, чи в третій башті Чорного замку. Більше того, деякі дослідники приписували подібне походження знаменитій султанші Роксолані, але потім всі дружно вирішили, що надто відважно прочитали звичайну для 16-го століття формулу дипломатичного етикету: в листі до Сигізмунда Августа султан Сулейман назвав свою дружину сестрою короля, але максимум, що з цього можна вивести - припущення про те, що султанша походить з Польського Королівства). Все змінилося, коли два брати Сигізмунда, Ольбрахт і Олександр, померли, не залишивши прямих спадкоємців. Тоді королем став Сигізмунд, але, схоже, з умовою одружитися належним чином (далеко пізніше не особливо владний король Владислав Ваза не відважився вступити в шлюб із сестрою самого Яреми Вишневецького, княжною Анною, в яку був закоханий, бо не годиться королю брати жоною піддану). Але як там було з Беатою насправді, ми можемо тільки здогадуватися, та й для Ягеллонів родинні зв’язки не так багато значили.
Так само важко щось певне сказати про гіпотетичне отруєння князя Іллі Острозького. Якщо вірити тодішнім пересудам, то половина народонаселення тільки тим і займалася, що труїла другу половину. Але отруєння, наприклад, Олени Глинської доведене достовірно, а князь Ілля цілком міг померти з цілком природних причин, чи від запалення легенів, чи від розладу шлунка (от і Яремі Вишневецькому таке ж трапилося, і тут теж припускали отруєння). Тому займемося більш ясними питаннями. В першу чергу мене зацікавило таке: хто міг бути опікуном малолітньої Гальшки?
Отож: і не її дядько, князь Василь, який на момент смерті брата сам ще був неповнолітнім, і не король, який формально Беаті ніякий не родич (хіба що малася на увазі доволі номінальна опіка короля по відношенню до всіх сиріт і вдів у державі), і, тим більше, не його син і наступний король, Сигізмунд Август. Найпоширенішою на описаний час була така практика: повне право опіки над дітьми надавалося матері, опікуни призначалися лише для її захисту, якщо ж вони цього не чинили, то вдова могла й замінити їх іншими, за своїм вибором. (Точнісінько таким самим було й положення Анастасії Слуцької). Правда, могли б виникнути проблеми з володінням маєтностями Гальшки до її повноліття, якщо би Беата повторно вийшла заміж, але вона так не вчинила.
Переходимо до сватання князя Сангушка. Тут вельми дивною видається заява про необхідність королівського дозволу на шлюб. Я не досить знаю закони Корони з цього приводу, але Гальшка, безумовно, піддана Князівства (аж до Люблінської унії піддані Корони взагалі не мали права на земельні володіння в межах Князівства), а Сигізмунд Старий, як великий князь, зрікся права видавати заміж дівиць і вдів, причому зрікся від імені свого і своїх наступників. Так що ніякий королівський дозвіл не був потрібний ні Гальшці, ні Беаті, що більше, ніхто б і не повірив, ніби вони того дозволу якось добивалися. Намагаючись вибратися з цієї колізії, деякі інтерпретатори вважають, що Беата персонально, з якихось своїх міркувань, дала королю слово рахуватися з його волею, видаючи заміж доньку, найбагатшу спадкоємицю держави. Однак надалі княгиня Острозька вважала себе вправі дуже послідовно ігнорувати навіть і пряму королівську волю, то чому б вона давала якесь слово? Між тим, Беата могла не згоджуватися на негайний шлюб Сангушка і доньки з цілком законної і поважної причини - через малолітство нареченої. Повноліття дівчат наступало в 15 років, при укладенні шлюбів, як це видно з численних документів, обидві сторони мали підтвердити, що вони «мають зупельні літа» (повнолітні). А раптом Беата і посилалася на цю обставину? Адже вона, як доросла жінка й мати, повинна була бачити, що Гальшка як не фізично, то психічно ще дитина, варто зі шлюбом почекати хоч би рік, як не довше. Тим, хто натякав би на те, що княжна Острозька могла засидітися в дівках, нагадаю: вона - найбагатша спадкоємиця королівства, а не безприданниця, вся цінність якої у дитячому личку. Та, схоже, далеко не всі в 16-у столітті дотримувалися критеріїв няньки Джульєтти: і княжна Олександра Слуцька, і сама Беата вийшли заміж в 24 роки, а притому вважалися кращими нареченими королівства.
Крім того, важко заперечити, що на початку тієї історії Гальшка й веде себе по-дитячому, що контрастує з її пізнішою поведінкою. Щоб висидіти в тій вежі 12 років, потрібно було дещо більше, ніж проста впертість.
Чому ж Сангушко не почекав хоч трохи? На нього чинився вмілий психологічний тиск, та й далеко не завжди героїчні нахили виключають дурість і егоїзм. Почекав би він до 15-ліття нареченої, і вона могла вийти за нього цілком законно, хоч би перебравшись до дядька і добившись відповідного рішення суду. Боявся, що знайдеться хтось інший? Ну, то добивався б її прихильності, як хоч би той луцький міщанин, що не завагався заради коханої ризикнути життям і здоров’ям :-)
Обставини першого шлюбу Гальшки були такими, що Беата цілком обґрунтовано вважала його незаконним. Достатньо того, що не було її згоди, а тодішній суд вважав тут думку матері (якщо у нареченої не було батька) куди важливішою, ніж позицію інших родичів. Крім того, Гальшка не виразила чітко і недвозначно своєї волі, не зробила відповідного запису в судових книгах і взагалі була неповнолітньою. (Оскільки біологія з 16-го століття не змінилася, то викрадення 14-літньої і тоді було викраденням 14-літньої з усіма висновками). Князь Василь і взагалі був тут ні при чому, він не мав права ні видавати небогу заміж (враховувати думку стриїв та братів повинні були тільки наречені - круглі сироти, та й то лише тоді, коли опікун вважав вибір дівчини неприйнятним і зумів переконати в цьому суд), ні, тим більше, вимовляти замість неї слова шлюбної обітниці. Так що Беата протестувала з цілком законних причин.
А як же заручини, начебто здійснені князем Іллею на смертній постелі? Такий звичай ще існував, але явно відмирав, і дещо пізніше вже зустрічаємо таке пояснення батька, що колись заручив свого малолітнього сина: ту обіцянку давав я, але у випадку моєї смерті вона сина ні до чого не зобов’язує, він може чинити, як йому завгодно. Так що, якщо таке й було, то накладало на Беату й Гальшку тільки моральні зобов’язання.
Добираюся до одного з найтрудніших місць, тобто кошмарних обставин смерті князя Сангушка. Тут би я. на місці адвокатів, запитала: а які в нас підстави звинувачувати саме княгиню Острозьку? Вона тією погонею не керувала і взагалі була далеко, аж в Познані. Та й дії тих, хто полював за Сангушком, вказують на те, що там були дві партії: одна порівняно поміркована, що намагалася заручитися підтримкою місцевих властей, і відморозки Зборовські. Але дії цих останніх настільки алогічні, що наводять чи то на думку про спадкове божевілля, чи то на простіше припущення: може, у них була з Сангушком якась давня ворожнеча, а Гальшка - постільки поскільки?
Якщо Беата вважала неприйнятним перший шлюб доньки, то і другий міг би здатися їй не кращим. Досить вже того, що Лука Гурка і Гальшка не знали одне одного (пізніше я приведу опис ще одного судового процесу, де такий аргумент вживався і був визнаний валідним). Чи Гальшка мала підкоритися королівській волі з якихось патріотичних міркувань, ради міцності держави? То не королю з його скандальним шлюбом з Барбарою Радзивілл (її коханців рахували десятками, а причиною смерті називали не тільки отруту, а й сифіліс), що поставив державу на грань громадянської війни, вимагати від когось такої самопосвяти, зрештою, він ще раніше втратив навіть право назвати свого наступника на троні. Та й при укладенні цього шлюбу Гальшка не висловила явної і недвозначної згоди.
Наступним закидом моїй підзахисній може бути те, що вона влаштувала вінчання дочки при живому чоловіку. Як це віруюча католичка так невисоко цінувала священний обряд?
І тут, виявляється, нема нічого незвичайного, якщо виходити з уже згаданих норм. Загальним звичаєм для України того часу було те, що церковне вінчання випереджало власне весілля, причому інколи навіть на кілька років. Початком сімейного життя вважалося саме весілля. Орест Левицький описує дуже нерідкі випадки, коли після церковного вінчання молода пара з’являється в “уряд” попросити дозволу на шлюб, що видається нам зовсім нелогічним. І такий звичай проіснував до середини 18-го віку.
Звичайно, траплялися випадки, хоч і нечасті, коли одна зі сторін на протязі довгого часу між вінчанням і весіллям передумувала. З цього не робили нічого трагічного, церковний шлюб автоматично розривався, скривдженій стороні виплачували відшкодування, до речі, зарані обумовлене в “інтерцизі” (саме так чинить Беата, пропонуючи Гурці гроші за звільнення дочки, вона цілком могла розглядати цю виплату як неустойку).
Розглянемо детальніше третє одруження Гальшки, укладене згідно з волею матері. Не бракує висловлювань типу: Беата знайшла для дочки якогось збіднілого князька, та ще й дуже немолодого - це тому, що він через рік після шлюбу помер. Ба ні: Юрій Слуцький одружився у 1525 році, його синові в 1559 році ніяк не могло бути більше 33 років. Гальшці, нагадаю, 20, хоч як дивись, а різниця “в межах розумного”, та й важко не згодитися з тим, що 20 років - вік для шлюбу куди більш прийнятний, ніж 14. Слуцькі - рід освічений, багатий і впливовий, крім того, це одруження дасть Гальшці змогу “повернутися в лоно сім’ї”, помирившись з могутнім дядьком. Цілком можливо, що й сама наречена не заперечувала (Шлюб Гальшки й Слуцького в обложеному монастирі може видатися дещо театральним, але, як на мене, є правдоподібним. Хоча у Беати з князем мусила бути давніша домовленість, княгиня, наскільки я її собі уявляю, не відважилася б на подібний вчинок без крайньої потреби). Ну, а що він так швидко помер - Божа воля...
І найдражливіше питання: звинувачення Беати в корисливих міркуваннях. Ми, нагадаю, ще цього не довели, але чому ж нас не дивує те, що княгиня Слуцька була головною спадкоємицею чоловіка, а діти мали успадкувати все майно лише після її смерті? Виявляється, подібні випадки не були рідкістю, як писав Ор.Левицький, при складанні заповітів чоловіки керувалися міркуванням: куди ймовірніше те, що дорослі діти скривдять матір, ніж те, що мати скривдить свою дитину. Отож, навіть коли Беата і розраховувала управляти маєтками дочки аж до кінця свого життя, то нічого незвичайного в цьому не було.
А в тому, що Беата так вперто добивалася для Гальшки права якщо не на розлучення, то хоча б на сепарацію (коли подружжя живе окремо без права вступити в новий шлюб) - і зовсім не диковина для литовсько-руського суспільства, це для свого часу хоч і не дуже часте, але цілком прийнятне рішення, і куди краще, ніж 12-літнє ув’язнення у вежі.
От, власне, і все, залишаю право рішення за панове-радою, а в доказ того, що випадок з Гальшкою був винятком і грубим порушенням букви і духу права, приведу, позичивши в Ор.Левицького, матеріали іншого процесу, віддалено схожого на справу Гальшку, де, однак, перемогла якщо й не любов, то добра воля.
Семашко проти Семашко
Луцький замковий суддя Василь Михайлович Семашко, помираючи в 1561 р., доручив опіку над дітьми та майном дружині, а, крім того, призначив особливих опікунів. Через кілька років всі сини померли, залишилася тільки донька Богдана, тепер єдина спадкоємиця батьківських маєтків. Вдова Семашка вдруге вийшла заміж за Івана Чаплича і, хоча дочка залишилася з нею, батьківські володіння тимчасово перейшли під опіку найближчого родича покійного судді, двоюрідного брата Богдани, володимирського підкоморія Олександра Семашка (з чого я роблю висновок, що у випадку повторного виходу Беати заміж до одруження Гальшки всі острозькі маєтки повинні були перейти під опіку князя Острозького. Тому, мабуть, ні Беата, ні княгиня Анастасія Слуцька не спішили вдруге одружуватися). Згідно з Литовським Статутом, опікун не тільки управляв, але й володів опікуваним майном. Тому недобросовісні опікуни зарані шукали для підопічної такого жениха, який готовий був укласти з ними угоду відносно звіту по опіці, причому нерідко засватували навіть малолітніх, а якщо наречена опиралася їх планам, то вони попросту не давали згоди на шлюб. Саме таким типом був двоюрідний брат Богдани, людина жадібна, жорстока і свавільна (Не завадить тут хоч поверхова характеристика Олександра Семашка. Виховувався він при дворі королеви Бони і, думаю, зрозуміло, яких звичаїв там набрався. Одним з перших з-поміж своїх земляків перейшов у католицизм - винятково з кар’єрних міркувань, ограбував рідну матір, відібравши у неї маєтки, що дісталися їй від другого чоловіка, князя Масальського, а потім вчинив із сестрою по матері, Марухною, приблизно так, як і з Богданою. Марухні теж довелося через суд добиватися права одружитися з паном Єловичем, але й тут її братчик не заспокоївся, а, скориставшись тимчасовою відсутністю Єловича, напав на його замок, захопив сестру в полон і тримав її під замком, аж доки вона не згодилася відступити йому частину свого майна. Для більшого знущання він ще й змусив Марухну повторно вінчатися з Єловичем, бо, мовляв, перше вінчання без його дозволу не могло бути законним. Після того одружився з багатою вдовою Монтовта, уродженою Порицькою, а “у спадок” дістав падчерку дружини від попереднього шлюбу, Ганну Монтовт, яку теж ограбував, відібравши у неї все майно, а, коли вона спробувала опиратися, силою видав її за свого машталіра).
Щоб не давати Богдані та її майбутньому чоловіку звіту по управлінню майном дівчини, він в 1566 році уклав з мелницким старостою Григорієм Воловичем формальну угоду відносно майбутнього шлюбу малолітньої Богдани і сина Воловича, на той час теж малолітнього, з відкладенням шлюбу до 1571 року і з зобов’язанням повернути їй в день шлюбу батьківські маєтки, але не даючи звіту. Мати Богдани вважала себе вправі ігнорувати ці заручини, здійснені без її волі та участі, і, коли дівчині сповнилося 15, то вона «за власным позволеньем» самої нареченої і призначених батьком опікунів «заручила» її з князем Янушем Четвертинським, пославши Олександру Семашку повідомлення і запрошення на весілля. Але той встиг з’їздити до Варшави і, використовуючи двірські зв’язки, роздобув королівський лист із забороною Івану Чапличу та його дружині видати заміж Богдану начебто через її попередні заручини. Довелося Чапличам відкласти весілля і вступити в переговори з Семашком. Той не проти був піти на поступки, але відверто вимагав «абы он з личбы был волен». На це вже не могли згодитися Чапличі, та, напевно, вітчим дівчини і морально не мав права дозволити її явно грабувати. Семашко ж погрожував, що, коли Богдана вийде заміж всупереч його волі, то, згідно із Статутом, втратить право на батьківське майно, котре перейде до найближчого родича, тобто до нього самого. У відповідь Чапличі розпочали судову справу.
Оскільки процес мав бути дуже цікавим і зачепив інтереси багатьох людей, то на засідання луцького гродського суду прибули почесні громадяни Волинського воєводства, яких голова суду, староста князь Богуш Корецький, запросив взяти участь в обговоренні справи. (Богуш Корецький був одним з опікунів Богдани і свояком Чапличів через свою другу дружину, Марію Василівну Чаплич. Оскільки питання “хто кому який родич і хто з ким одружувався” мене дуже цікавлять, то ще згадаю: син цього Богуша, Юхим Корецький, був жонатий із Ганною Ходкевич, котра послідовно перебувала православною, кальвіністкою, антитринітарінкою і навіть іудаїсткою, після чого знову повернулася до православ’я. Але це так собі, приклад конфесійної строкатості суспільства, судової справи не стосується).
Богдана Семашківна і її мати склали скаргу, а вітчим Богдани представляв їх у суді. Оскільки Семашко опирався шлюбу своєї сестри в перших на основі більш ранніх заручин, то заперечення Чаплича мали довести юридичну неспроможність цих заручин, здійснених без волі та згоди матері, а основне - без волі та згоди самої нареченої. Якщо (говорив захисник) «Его Королевская Милость наш милостивый господарь и сам николи дивок и вдов ни за кого без воленя их влостного не отдает и Статутом то обвароваты рачил, тогды поготову и пан Семашко жадное змовы заочное о сестру свою без позволенья панны чинити не мог, бо панна Богдана сына пана Григория Воловича николи не видела и он ее» (порівняємо з другим шлюбом Гальшки). А що стосується посилання Семашка на 7-ий артикул 5-го розділу Статуту, який забороняв дівчатам виходити заміж «без воли братьев и стрыев», то, по-перше, ця постанова стосується тільки круглих сиріт, а в панни Богдани жива мати, по-друге, воно спрямоване проти наречених, що «не водли воли Божои за неровных собе ку зелженю дому своего» заміж ідуть, а панна Богдана виходить заміж згідно з Божою волею і волею матері та опікунів за рівного собі й достойного чоловіка і робить те по добрій волі, ніскільки свого дому не опорочивши («за собе ровного, зацного, родового чоловика в малженство ест змовлена и сама доброволне позволила, и тым дому своего намний не полжила»). Тому Чаплич просить згідно з артикулом, “ который на лакомую братю и стрыев в Статуте есть описан» дозволити Богдані взяти шлюб із князем Четвертинським.
Далі говорила мати нареченої, вона «со слезами просила их милостей панов рад» змусити Семашка не перешкоджати її дочці вийти заміж за її обранця, «бо сей пан Семашко, улакомившися на имения девки моеи, ей в том переказу чинит, што ему Бог мстити будет».
Коли почали розпитувати саму Богдану, то вона підтвердила все, що від її імені говорив вітчим, і зі свого боку заявила «Я сама доброволне, з волею вашои милости, княже старосто, опекуна своего, и пани матки своей, за князя Януша, маючи лета зупольные, позволила и теперь позволяю»
Тут Семашко, плутаючись з арифметикою, почав доводити, що заручив Богдану із сином Воловича не він сам, а ще батько Богдани і його власний батько, Богданин стрий, а взагалі Богдана неповнолітня, їй не більше 11 років. «Я для того ей за князя Януша ити не позволяю, же не толко я, але и стрый мой еше з отцом моим за пана Воловича панну Богдану змовил, а ей тепер нет болшей, только одинадцять лет». Тут мати Богдани відразу ж піймала Семашка на неладах із рахунками, нагадавши, що його батько помер раніше, ніж Богдана народилася. і що їй краще знати, скільки років доньці, а саме 16 (“Отец твой умер, а моя дочка еще не родилася; тут, ваша милость, обачте справедливость его! А о лета, тогда я лепей ведома, же есть девце моей шостыйнадцать год”. Варто відмітити, що Семашко намагався представити свою сестру і старшою, і молодшою, ніж вона була насправді).
Тут вже всі приявні побачили безпідставність домагань Семашка (“пан Семашко жадное причині слушное не дал”), а також по росту та поведінці панни зуміли оцінити її справжній вік (“взрост паннин оказовал, же вже лета мает, и сама матка лета еи признала”) і стали “упоминати” Семашка, щоб він добровільно, не чекаючи судового вироку і не стягуючи на себе підозри в користолюбстві, перестав опиратися шлюбу Богдани із Четвертинським. Однак той вже не в стані був прислухатися до голосу розуму і “того упоминания не услухал”. Тоді “панове рада и панове маршалки, врядники и все рыцерство” в один голос стали радити князю Корецькому як голові суду і одному з опікунів Богдани дозволити достойній панні вийти заміж із власної волі -“той почтивой панне, которая слушне в том з волею опекуна и матки своее поступует, за князя Януша, в зацности и шляхетстве еи ровного, водле Статута пойти в малженство позволил”. Князь Корецький, що вже раніше дав такий дозвіл як опікун, запитав її повторно, чи справді вона добровільно, а не з чужого наказу або намови хоче вийти заміж за Четвертинського: “з доброи воли, а не за намовою чиею, князю Янушу Четвертынскому в малженстве быти хочет”. Богдана відповіла: «Я сама доброволне, за радою матки моей, князю Янушу малженкою быти шлюбила и тепер быти хочу и прошу, абы ми ваша милость позволити рачил».
Це вже була чиста перемога. Староста звелів прочитати вголос 8-й артикул 5-го розділу Статуту і оголосив постанову, що, згідно з цим законом, він дає дозвіл панні Богдані вийти за вибраного нею жениха.
“В цьому процесі цікавою є одна деталь: суд цілком ігнорує заручини Богдани із сином Воловича, здійснені Семашком за всією формою, з видачею взаємних зобов’язань із значними неустойками та “зарукою” на користь короля, і сам Семашко на суді нібито втрачає певність у своєму праві здійснення цих заручин, ховаючись за авторитет батька нареченої, котрий начебто ще при житті заручив її з цим Воловичем. Очевидно, подібний акт, що грубо порушував особисті права підопічної, на думку тогочасного суспільства був явним беззаконням. Вибираючи собі чоловіка, дівчина зобов’язана була до якоїсь міри рахуватися з волею батьків чи опікунів, щоб легковажним вибором не збезчестити свого роду, але ніхто не мав права нав’язувати їй чоловіка всупереч її волі та бажанню” - Орест Левицький.А от і наша Беата, якою люб"язно поділилася шановна gioconda
