З роману Ю.Опільського "Сумерк"
До всього попереднього - кілька ілюстративних уривків з роману Юліана Опільського
Сумерк
Як Свидригайло вів методологічні диспути
Обставини такі - у Луцькому замку зустрічаються великий князь Свидригайло і певний Заремба, посол від його брата-короля. Посол кидає в обличчя Свидригайлові звинувачення у під’юджуванні селян і дрібного руського боярства до повстання.
“-Невже ж цей бунт піднявся за згодою і відомом вашої милості? - спитав він. - Ось з цим питанням посилає мене король Владислав.
Сказавши це, поклонився і похилив голову, чекаючи відповіді. Свидригайло зморщив брови.
- За відомом так, але не за згодою. Не я стану розбуджувати хлопство і травити псю кров на боярство і панів. Право до зброї визнано тільки за нами, а не за товпою гречкосіїв та свинопасів. Як князь, велів я їм кинути зброю, і ні один з бояр, панів або князів не йде з ними. Жалоба короля недоречна. Невже ж Польща боїться хлопського ціпа? Інша річ - польські троюдники на Поділлі. Їх покарайте, віддайте вкрадені волості природженим власникам, і бунт погасне, як солом’яний вогонь. Це наші хлопи, не ваші. Вони на нас не бунтуються, бо ми не лякаємося хлопського руху.
- Мої припоручники назвали мені кілька високопоставлених осіб, які утворили змову, щоб підняти хлопство на польських панів. Чи ваша милість знають про це так само, як і про бунт?
Питання було каверзне. Хитрий посол загнав Свидригайла у куток і притис його до стіни. Виглядало це так, наче б великий князь оправдувався перед Зарембою, і це розбісило його. Очі налилися кров’ю, рука стиснула будзиган.
- Ні слова! - відповів він і глянув по зборі. - Але якщо найдеться такий між моїми, горе йому! А ти, - тут звернувся до посла, - кажи, хто проводить хлопськими ватагами. Надумайся гаразд, бо якщо обвинуватиш невинного, горе тобі! Подай свідків злочину, дай поруку, і кара смерті постигне непослушних, - тут зупинився великий князь на мить, а потім додав: - О, скільки впаде на краківському ринку голів подільських троюдників!
Питання поставлено ясно. Заремба не міг подати ніяких доказів на те, що змова справді існує. Називаючи імена і так загальновідомих змовників, стягав на себе кару, може навіть смерть, бо часто з усього найтяжче є доказати очевидну правду”.
Особливо мені сподобався останній, виділений кольором, полемічний прийом. Те, що найважчим є довести те, що здається очевидним, знають всі, хто вивчав математику. Сподіваюся використати Свидригайлів метод у якомусь з мережевих диспутів, а й іншим раджу :-)
Як духівник Свидригайла уміцнював великого князя в вірі
“ - Благодать божа та святого Антонія була з нами! - говорив патер. - Видко, реліквії, які везу з собою, відстрашили березневих вовків від нашого шляху!
Великий князь хмикнув невдоволено.
- Пусте городиш, гололобий, - відповів він. - Вовків відстрашили хлопство та боярство, яке чорт-зна чого від нас хоче, а твої реліквії повісити хіба на шию стадникові, щоб від нього втікала муха...
- Мухи - це теж диявольське насіння, а сатана об’являється в їх постаті не раз. Ти ж бачив великий князю, що діється, коли муха тне тварину. Не раз кажемо тоді, що чорт вселився в череду. І ми не помиляємося, кажучи таке. І у святому писанні вселився чорт у стадо свиней. Очевидно це були мухи, перед якими свині шукали спасіння у воді озера...
- Ха, ха, ха! - зареготався Свидригайло. - Не зле вимізкував ти те все, тільки не знаю навіщо.
- Звісно навіщо. На те, щоб ти, о великий Свидригайло, збагнув усю святість моїх реліквій та постарався придбати їх для своєї скарбниці...
- Пожди, може, коли на старість стану ще пасти свині, то й куплю твої святощі, щоб моя паства не схотіла скупатися так, як її євангельський прообраз.
- Ваша великокняжа достойність таки не вірить у святості, які в мене є. Раджу вам купити кілька крапель води, яка вийшла з-під Мойсеєвої палиці, та обмити нею свою грішну душу. Раджу вам купити й кілька лусок з риб, які зловив святий Петро у Геназарецькому озері, хай мовчать ваші гріхи, “аки риби безгласії”, коли прийде день суду, щоб не було з вами того, що з удовою святого Гангульфа.
- Гангульфа? Не чув я ще про такого святого.
- Не той буде блаженним, хто, знаючи, повірить, а той, хто повірить, не питаючи про докази. “Віра твоя спасет тя”, а не докази! Чи святий Гангульф був справді святим, не знаю, але знаю те, що на ньому проявилася божа всемогутність. Власна його жінка змовилася з своїм любасом, якимсь “женолюбивим та сладострасним опатом”, щоб згладити його з світу, бо він більше читав молитви і робив побожні вчинки, ніж виконував повинності самця. Опат убив Гангульфа, а щоб відвернути від себе підозріння, постарався про те, щоб на могилі небіжчика почали творитися чуда. І справді, замість говорити про підозрілу смерть не старого ще чоловіка, всі заговорили про чудо. Раз у присутності грішної жінки опат розказував про це знайомим. та тоді зареготалася вдова, кажучи:
- Ах, щодо цього, то, бігме, все брехня. Що небіжчик, земля йому пером, не творив чудес, про це могла б я найкраще судити сама. Гей, скорше моя с.. заговорить людським голосом, ніж цей бідачисько вчинить чудо. І уяви собі, великий Свидригайле, у цей момент заговорила згадана частина тіла на доказ, як короткозорим є слабий ум, яку всемогутню владу має свята римська церков та якого страшного гріха допускається той, хто не вірить у те, що вона подає до вірування.”
Правда, історичному Свидригайлові довелося пасти не свині, а вівці.
Про певну різдвяну пригоду та загалом про звичаї при дворі князя Жигимонта
“- Ви знаєте, що у нашого князя на передмісті Антоколлі є дворець, а у ньому окрема служба... - почав конюший.
- Го, го, знаємо, знаємо! - закричали в один голос ратники, а котрийсь докинув:
- Це так, ніби табун у жеребця!
Дехто зареготався. Конюший кивнув головою.
- Еге ж! А ти, мудрику, не базікай, як куцохвоста сорока про те, що вже всі горобці навперебій знають. Був там якраз посланець короля, якийсь Домарат з Виснича, низький, русявий, з риб’ячими очима та волоссям, яке смерділо гнилим яйцем. Бач, мастив його білком, щоб держалися кучері, не мив щоднини, то й засмерділося.
- Тьху! - сплюнув бирич Антон, родом з Підкарпаття. - Волю вже масло у наших верховинців, хоч і воно смердить, як зараза.
- Отже, цей пан Домарат бачив у цьому дворі всякі білі голови, які раз у раз кукали через вікна, чи не їде князь або і хто інший...
Всі в один голос засміялися. Знали, бач, що князь Жигимонт, вдоволивши свою першу пристрасть, переставав бути заздрісним і радо вивіновував своїх “приятельок” і видавав за дрібних литовських бояр. При цьому бували різні забавні пригоди, бо всілякі, жадні до надання і боярської служби, замкові слуги або путні бояри все крутилися біля княжого двірця.
- Точнісінько, турецький гарем! - зауважив сотник.
- Еге ж! - підтвердив конюший. - Як знав, так звав. Приїхав князь у дворець та перш усього розглянувся поміж своїми дівчатами, покрутив носом, а далі питає, котра там із них збирається заміж іти. Зголосилися одна чи дві, а інші аж душаться від сміху. Князь розлютився та гримнув на них, а вони ще дужче регочуться. Далі розказали, що пан Домарат сікається до одної чорнявенької татарки, яку привіз собі був князь років три тому десь з-над Ворскли. Князь злагіднів вмить, глипнув очима раз і другий, видко, зрадів. Ну, і нічого. Приходить вечором пан Домарат, стукає до віконця, дівчина вітає його солодко і приязно; пан Домарат аж спітнів від внутрішнього жару.
- Іди, - каже дівчина, - до дверей, то впущу. Пан Домарат не хотів зразу йти, бо боявся псів та пахолків. “А у тебе, дівчино, каже, певно на тілі пояс (невинності)”. Татарка підняла спідницю і показала йому, що ні, а тоді не було вже стриму для пана Домарата. Він увійшов крізь двері, які відчинила йому дівчина, і пішов за нею аж до її кімнати. Та тут нагадала собі татарка, що не зачинила за гостем дверей, і каже: “Увійди сюди, а я піду зачинити двері. Я за хвилинку вернуся, а ти за той час роздягнися”. Сказала і зникла. Входить пан Домарат у кімнату та йде у темряві.
У хаті тепло, на комині тліє огонь. Схилився, докинув дров, роздув полум’я, оглянувся і задерев’янів. Біля дверей лежить згорнута в клубок не кітка, ані собака, ні, тільки Муха, ведмедиця князя... Прожогом кинувся пан Домарат до дверей, але ба! Муха піднялася та з грізним ревом загородила йому дорогу. А дівчини як нема, так нема. Аж ранком відчинилися двері, й у кімнату увійшов князь зі мною і Гнатом, буцімто за Мухою. Побачивши панка, князь удав здивування.
- Варта! - гукнув він. - Ловіть злодія!
Пан Домарат бух тоді князю до ніг, а той ще більше розлютився.
- То так, сякий-такий сину, то ти содомським гріхом покаляти хочеш княжу палату? Ось я тобі за це накажу наперед спороти батогами спину, опісля відтяти те грішне тіло, яким соблазнив бідну невинну лісову тварину, тобто Муху, а потім спалю тебе на вогні, бо така кара за содомію!
Панок зімлів, а коли вилляли на нього відро крижаної води, почав із плачем та хлипаннями виправдовуватися. Князь слухав, слухав, морщив брови, а ми двоє. кажу вам, мало не поздихали від сміху. Пан Домарат трясеться, мокрий увесь, переляканий, та присягається на всі святощі, що ні дівчини, ні ведмедиці не чіпав; князь хмуриться, ми звіримося, мов на нашого найгіршого ворога, потім князь каже:
- Чи ти опоганив моє ложе, чи тільки клітку ведмедиці, все-таки ти збезчестив моє житло і мусиш бути покараний. Та я не хотів би тебе вбивати, ані калічити, як це велить закон. Тому хіба одружишся з моєю рабинею, яку я пущу на свободу, а ти попрохаєш цих двох свідків, щоб мовчали про всю цю подію...
Ну ж тоді панок дякувати. Цілує руки, ноги, мало що не що інше. Але ба, на цьому не кінець. Покликали татарку, а вона в сміх.
- Що? Ваша княжа милість бажають, щоб я ішла за таку тварюку? Хай жениться з Мухою, про мене із чортякою, але до мене йому зась. Моя постіль не для такого облізлого й обмоклого коров’яка.
Аж тоді як не зарегочеться князь, за ним ми обидва та всі дівки, які у цей момент надбігли. Здавалося, що цілий Антоколль сказився. Навіть різдвяних дзвонів не чути було. Панка посадили на коня, а коневі скоморохи наклали на голову машкару цапа та прив’язали ззаду коров’ячий хвіст. Що ударить хвіст коню на ногах, то він стає на диби; мокрий, змерзлий вершник держиться за гриву та дзвонить зубами, а скоморохи та вулична юрба, що то у свято гуляє по вулицях, біжать за ним і ревуть: “Гутю га! Цап! Ведмежий любас!”. І ще гірші слова викрикували, а князь аж за боки брався. На другий день посланця не стало. Втік таки тої самої днини з сорому”.
Зрештою, подібна пригода князя й погубила. Особливо ображений чоловік чи жених якоїсь тимчасової князевої пасії знайшов спільну мову з тими, хто вже припускав, що Жигимонт хоче “весь рожай шляхецький погубити”, - так він зрошував ешафоти кров’ю полонених свидригайлівців, а вцілілими набивав тюремні підземелля; - і спільно вони й доїхали великому князеві кінця. В результаті Свидригайло повернувся до Луцька, а історія пішла так, як ми її знаємо.