Бунтівники Європи
Гаразд, війна війною... Будемо вдавати, що її нема. Переходимо до вічного.
Відомий сучасний історик Наталя Яковенко (бажаючі можуть познайомитися з деякими її працями отут http://history.franko.lviv.ua/ і http://litopys.org.ua/yakovenko/yak.htm ) не раз дорікала своїм співвітчизникам за те, що слабо у вельми фрагментарно знають вони рідну історію. Щоб довести цей сумний факт вона в збірнику “Україна аристократична” пропонує невеличке опитування. Приведу його, тільки осмілившись замінити одне з питань як таке, що надто вже явно виходить за межі описуваного, тобто литовського, періоду:
1. Хто найкривавіший герой оприччини?
2. Хто очолював руське військо в битві на Куликовому полі?
3. Хто визволив Свидригайла з Кременецької вежі?
4. Чим прославився Фридерик з Острогу?
5. Скільки князів загинуло в нещасливій битві на ріці Швентій (ще цю нещасливу ріку називають Свентою або Святою, а битву - ще й битвою під Вилкомиром)?
Як запевняє авторка, відповідь на перші два питання труднощів не спричиняла, а на всі наступні їй відповідали “кого-кого?”, “хто-хто?” і “де-де?”
І от яку сумну картину малює Наталя Яковенко, намагаючись відтворити рецепцію історії у свідомості сучасників: заскрипіли Батиєві вози під Києвом, після чого наступає чорна діра, потім нізвідки з’являються козаки з Косинським і Наливайком - і, нарешті, історія рушає з місця. Між тим, в проміжку пройшло триста з чимось років, на протязі яких суспільство, державний устрій і культура встигли змінитися до невпізнанності.
Ну що ж. Не те, щоб я дуже любила описувати всеможливі війни й революції (я й не вмію цього робити), але певні борги віддавати треба, тобто, сяк-так відповісти на ті трудні три питання Наталі Яковенко. Тим більше, що до тих подій мають найпряміший стосунок наші давні знайомі Острозькі, а, крім того, я, при всій колосальній повазі до Наталі Яковенко, знайшла у її відповідях на ці питання деякі неточності. Отож -
Бунтівники Європи
Вітовт
Але, перш ніж за них взятися, мушу хоч трішечки розповісти, що ж трапилося в проміжку між розповіддю про Федюшку Любартовича і початком тих подій, які нас цікавлять. А тут ніяк не вдасться оминути постать тої самої архіхитрої архібестії, дипломата, полководця, правителя, в’язня, втікача, претендента на королівську корону, тобто Вітовта, він же Вітольд, він же Вітаустас.
Фігура він настільки значна, що, почни я описувати всі перипетії його довгого життя, мені б не вистачило ні сили, ні часу на всіх інших. Тому я обмежуся лише тим, що має безпосередню дотичність до Волині, волинян і Луцька. Як пам’ятаємо, король Ягайло віддав Луцьк Вітовтові, відібравши місто і всю землю Луцьку в останнього волинського князя, Федюшки Любартовича. Вітовт уподобав собі Луцьк і всіляко прикрашав й укріпляв місто, офіційно назвавши його своєю південною столицею. Можливо, він розглядав його як свого роду виру за свого батька, князя Кейстута, задушеного за наказом Ягайла (милі були звичаї в цьому сімействі, не дай Боже бути його членом).
Зовнішня політика Вітовта полягала у вправному балансуванні між потужними сусідами і стримуванні татарської загрози. Тут йому велося по-всякому: в 1399 році Едигеєві татари вщент розгромили його військо у битві під Ворсклою. Сталося це 12 серпня, свого роду річниця, як і деяких інших подій, описаних у цій частині нашої імпровізованої історії. Серед загиблих під Ворсклою був добре відомий Дмитро Боброк-Волинський і Михайло Данилович Острозький, брат того Федора Даниловича Острозького, що був Ягайловим намісником у Луцьку після Любартовича. Пізніше Вітовт зумів надолужити програш, використовуючи дипломатичні маневри, до яких був великий майстер. У внутрішній же політиці великий князь прикладав усі старання для ліквідації удільних князівств, позбуваючись тих давніх князів, зате усіляко наближав до себе тих, хто, як він вважав, всім йому зобов’язані. До числа таких фаворитів втрапили і Острозькі (але це вже скоріше тому, що з ними неможливо було не рахуватися): на весіллі Василя Федоровича Острозького - не інакше, як сина Федора Даниловича - виступав у ролі посадженого батька нареченої і щедро наділив молодят волинськими маєтками. І все-таки...
Маємо підстави вважати, що волинські вельможі зовсім не забули Галицько-Волинського князівства, вважали себе його спадкоємцями і будували плани відновлення незалежності. Це, звичайно, була б програма-максимум, у найближчій же перспективі намагалися не допустити входження свого краю до складу Польщі, можливо, розірвати Кревську унію між Польщею і Литвою. Підстави побоюватися за долю свою власну, рідного краю, своєї релігії у них були і вельми серйозні. Досить було оглянутися на захід, на сусідню Галичину, за яку так довго і безуспішно воювали їх предки ще кілька поколінь назад. Де поділося бутне тамтешнє боярство? Що роблять нові католицькі володарі з давніми святинями? (У неофітському запалі Ягайло наказав перетворити Перемишельський собор на католицький костьол, викинувши звідти останки давніх галицьких князів, цього епізоду не забули дуже довго, він служив свого роду легітимацією для все нових бунтівників).
Отож, були б незадоволені, а вождь знайдеться, в нашому випадку таким став двоюрідний брат Вітовта і рідний, наймолодший, брат Ягайла, Свидригайло. Знаємо ми про нього в основному з праць не дуже прихильних, а то й зовсім ворожих до нього істориків, які зображали Свидригайла як людину вибухового характеру і гіркого п’яницю. Мабуть, то була далеко не вся правда, була в нього ще якась, і то значна, привабливість, що змушувала дуже різних людей боротися і гинути за нього.
І от один з епізодів цієї боротьби, а, заодно, відповідь на одне з питань, сформульованих Наталею Яковенко. Як вважав Свидригайло, брати відібрали у нього дідизну - Вітебськ (за майже загальною для цього періоду схемою, він був сином литовського князя і руської княжни, його мати - Уляна Тверська одержала було цей Вітебськ як вдовину частку), до того ж, вітебський намісник “вліз йому в печінки”. Не довго думавши, він того намісника прикінчив, далі була серія втеч і повернень, врешті - восьмирічне ув’язнення у Кременецькій вежі. У 1418 році руські вельможі - прихильники Свидригайла, серед яких Данило Федорович Острозький (себто син Федора Даниловича, брат Василя Федоровича) напали на Кременецький замок, перебили залогу і визволили Свидригайла, після чого він подався до Констанци і потім, за глузливими припущеннями противників, “пас вівці у Волощині” (насправді ж сидів у якихось своїх селах, чи не в Галичині). Свидригайло чекав свого часу, вважаючи себе законним спадкоємцем Вітовта, котрий в силу відомих сумних обставин потомків не залишив (окрім дочки Софії, що вийшла за великого князя московського).
Отож на 20-і роки 15-го століття вже все було готове для майбутньої пожежі, лиш вважай, щоб розгорілося. Вчорашні переможці у битві під Грюнвальдом (Танненбергом) тільки й чекали, як би зчепитися з іншими переможцями. Але, як на те, пожарище спалахнуло в іншій європейській країні і, за іронією долі, тамтешні ворохобники теж билися і перемогли під Грюнвальдом. Мова про Чехію і про гуситську епопею. Оскільки ж до цього історичного епізоду має найпряміше відношення ще один з братів Острозьких, Федір-Фридерик, той самий з першого питання Наталі Яковенко, то я починаю наступну частину.
Про князя Острозького і гуситські війни
Федір Федорович Острозький, луцький воєводич.
А.Сапковський
Як і багато інших почитальників творчості аса сучасної польської фантастики, я з нетерпінням чекала появи третьої частини гуситського циклу, себто книги “Lux Perpetua”. Почасти в мене був для цього шкурний інтерес: я не так, щоб дуже, цікавлюся шльонською історією, більше - чеською, але найбільше - таки своєю рідною. А саме декотрі герої нашої історії зіграли неабияку роль в гуситській епопеї, Фридерік Острозький був чи не найяскравішою серед них постаттю.
На жаль, пан Анжей зобразив Федора-Фридерика так, що краще б і не зображав. Ех, за прикладом багатьох наших західних сусідів, не надто, видно, цікавився Сапковський історією східних кресів Речі Посполитої і персоналіями цієї історії. А то б і героя поміняв: псевдоромантичний Рейневан видався мені дуже нудним і картонним порівняно з реальним Острозьким.
Давайте спершу, чому мені аж настільки не сподобалася трактовка постаті волинського пана сучасним фантастом. Насамперед, Федір Федорович таки не воєводич, а старостич, але то найдрібніша з помилок. Істотніше вже те, що Федько, як називає його Сапковський (у такому здрібнінні нема нічого принизливого, у нас і великі князі називалися Васильками, Володимирками і Федюшками, але за кордоном князь Острозький іменувався Фридериком) подався до збунтованої Чехії, сподіваючись наповнити пусті кишені. Гм, ... хотіла б я бачити ту суму, яка сама по собі могла спокусити представника роду, що вже кілька поколінь панував на Волині. Не дуже помилюся, якщо скажу, що Острозькі спроможні були купити, продати і знову купити не одне європейське королівство. Далі - князь Острозький виявляється у романі таким невдачливим воякою, що його побивають всі, кому не лінь, в тому числі й лікар Рейневан, а він тільки страшно реве і лається по-мадярськи і, чомусь, по-московськи (та ще й закидає фразами із сучасного блатного жаргону російської мови, мабуть, різниця між “руським” і “русским” виявилася якимось непереборним бар’єром). Найближчого васала Острозького, якогось боярина Данилка Рейневан затовкує, а Острозькому хоч би що! Реальні ж Острозькі не те, що напасть на свого ближника, а цілком законну самооборону по відношенні до свого найпослідущішого підданого вважали кровною образою і мстили за неї так, що тільки тримайся. Хто ж би хотів зачепити самого Острозького, тому варт би спершу висповідатися. Пізніше Сапковський приплутує Острозького до відомого епізоду з оскверненням Ченстоховської Божої Матері - а це з ряду причин більш ніж сумнівно, а потім і взагалі пише: в 1438 році князь Острозький був ще живий, дальша його доля невідома.
Все відомо, треба тільки знати, де шукати.
Але по порядку.
Бажаючих дізнатися про військові діяння князя Федора Федоровича відсилаю сюди http://www.tabor.h16.ru/Docs/rod.htm до статті “Похождения русского гусита” Александра Рандина. (на безконечну плутанину понять “русский”-“руський” я вже махнула рукою, але ті, що знають історію Острозьких, страшенно би здивувалися, як то “русским” в сучасному значенні слова виявилися представники роду, який дуже нерідко воював проти тодішнього Московського царства. Так само не реагуватиму на повідомленні про “порожні кишені” Острозького. Натомість хотілося б навести сякий-такий порядок з іменами: Федір, Федько чи Фридерик? У традиції Острозьких, як і всього тодішнього суспільства, були складні подвійні імена, у них водилися і Василь-Костянтин, і Анна-Алоїза. Ці імена могли вживатися як разом, так і окремо, найвідоміший з Острозьких першу половину життя носив ім’я Василь, другу - Костянтин. Ще один варіант - ім’я Фридерик було світським, Федір - церковним. А Федько - просто зменшувальне від Федора, такі здрібніння теж були дуже характерні для епохи).
Опинився наш Острозький у Чехії після відомих подій, коли був спалений Ян Гус, а повстала Прага викинула геть імператора Сигізмунда. Майже відразу ж знайшовся претендент на вакантний трон чеського короля - Зигмунт Корибутович, племінник Вітовта, а сам Корибутович з благословення родичів прибув до чеської столиці. Його почет майже всуціль складався з волинських бояр, а одним з них і був Фридерик Острозький. Я так вважаю, що спонукали молоду паросль роду володарів Волині на подібну ескападу нестримна енергія, амбіційність, а хтозна, чи не ті ж таки автономічні настрої, котрі не давали спокою тим, що вважали себе спадкоємцями Галицько-Волинської держави.
Досить швидко, однак, виявилося, що у революційній боротьбі, яка стрясала чеською державою, Корибутович поставив не на того коня. Воно й дивно було б, коли б він, князь з князів, тримав з кимсь іншим, крім патриціату, але патриціат дуже скоро був зметений відомими жижківцями, яких по смерті Жижки назвали Сирітками, та таборитами під проводом Прокопа Голого (чи Лисого). Відповідно Корибутовичу довелося з Чехії тікати, потім він повернувся знову... Натомість князь Острозький переходить на бік таборитів, стає учасником битви під Усті (пам’ятаєте - “Тепер-то їх дупи вже наші”. “Може й не Грюнвальд, але теж гарно”). Апологетичні до Острозьких автори пишуть, що князь з Волині у Чехії боровся за торжество православ’я.
У 1428 році наш борець за православ’я різко міняє орієнтацію, перейшовши на бік католицького імператора Сигізмунда і тримаючи від його імені панство Веселі над Моравою. В цій своїй іпостаті він колошматить своїх вчорашніх побратимів-гуситів, а 28 квітня 1430 року б’ється під Трнавою, де йому вдається майже неможливе - проламати непереможний возовий гуситський табір. Завдяки битві під Трнавою ми можемо відвести від князя Острозького звинувачення у співучасті в певній розбійницькій експедиції, звершеній чи то гуситами, чи то поляками, чи взагалі якимись незідентифікованими бандитами, які напали на монастир на Ясній Горі і познущалися над образом Ченстоховської Божої Матері, польською святинею. Сапковський, не вагаючись, приписує Острозькому це святотатство, не враховуючи однієї обставини: православний волинянин ні в якому випадку не став би нівечити давню ікону галицьких князів (за деякими легендами, привезену ще візантійською принцесою Анною в дар мужу, князю Володимиру, за іншими даними - намальовану в Белзі на початку 15-го віку), він би, швидше, спробував повернути її додому, скажімо, у Володимир.
Знайшлося свідоцтво, що 4 вересня 1431 року Фридерик Острозький тримав замок Острог на Мораві (назва говорить сама за себе), потім він на два роки щезає. За деякими припущеннями - воює на боці Свидригайла у Волинській кампанії, але про саму цю війну пізніше. Знову об’являється в Словаччині в 1433 році в ролі гейтмана таборитського гарнізону в Жилині. Здійснює гучний похід в північну Словаччину. Знов щезає, можливо, щоб разом з Корибутовичем прийняти участь у злощасній битві на Святій ріці (пишуть, що Корибутовичу напророчили загибель на святій ріці, тому він вирішив ніколи не вирушати в Палестину, тим часом загинув у Литві). Але знов виплив - представники цього роду мали якусь магічну здатність виживання при найнеймовірніших обставинах - доки не прийшов час і їм розплачуватися по рахунку. В 1438 році воював за чеську корону для юного Казимира Ягеллона. В 1440 році, як пишуть одні автори, “одружився і осів у Чехії”, інші - що “сліди його зникли”.
Ні те, ні інше.
Сліди знайшлися.
У житіях святих.
Бо наш Федір-Фридерик вчинив черговий фінт: повернувся додому, вирушив до Києва, покинув добра земські і постригся в один з київських монастирів. Життя закінчив в аурі святості, після блаженної кончини був канонізований, десь у дальніх печерах зберігаються його мощі. От так воно буває: загинув Прокіп Голий, загинув Корибутович, чимало вплутаних у гуситські війни скінчили життя на ешафоті, а один з найбільших ворохобників втрапив у святі.
Отут http://days.pravoslavie.ru/Life/life6878.htm можете знайти його житіє (тільки не дивуйтеся, що він там названий “Васильовичем”, це його сплутали з батьком), а от і уривки з кондаків, тропарів і молитов, до нього звернутих:
Икос 2
Разум совершен и причастие Духа Святаго во иночестве стяжал еси, богоносне Феодоре, и оттоле ограждал еси веру православную и люди своя не ратными уже подвиги, но силою молитв твоих от всякаго вреда и лести лукавыя, сего ради приими от нас хвалебныя пения сия: Радуйся, крепко подвизавыйся молитвенниче наш неусыпный. Радуйся, твердость стояния Твоего чадом Твоим заповедал еси, и сих до четвертаго рода адаманты православныя веры явил еси. Радуйся, и народ чешский теплотою молитв твоих согреваяй. Радуйся, святую лавру Киевскую нетлением святых мощей твоих прославивый. Радуйся, град, твой Острог даром частицы святых мощей твоих освятил еси. Радуйся, и иконою твоею из дальних пещер Киевских град сей благословил еси. Радуйся, дерманскую обитель такожде частицею нетленных мощей твоих усладил еси. Радуйся, всех притекающих к Тебе на брань духовную воздвизаяй. Радуйся, Феодоре, Острожская похвало и молитвенниче о нас к Богу теплейший.
Икос 5
Видевши тя, княже Феодоре, николиже во бранех побеждаема, всегда же побеждающа иновернии супостаты и агаряне единаго имене твоего устрашахуся: мы же поминающе, исполненное веры мужество твое, сице тя, яко князя и воина ублажаем: Радуйся, яко во бранех не своея славы искал еси, но с еретики за землю отеческую прался еси. Радуйся, праотеческия веры ревнителю и злодеем победоносный отмстителю. Радуйся, о благе народа твоего усердно пекийся. Радуйся, яко ограждал еси люди твоя от зловреднаго с неверными общения. Радуйся, от нападения агарянских полчищ люди своя охранял еси. Радуйся, бусурманских ратей неодолимый победителю, и пленных свободителю. Радуйся, сего ради пламенную любовь от народа своего снискавый. Радуйся, сего ради и светлый венец, от Господа стяжавый. Радуйся, Феодоре, Острожская похвало и молитвенниче о нас к Богу теплейший.
Молитва
О преподобне отче Феодоре, земли Волынския похвало и прибежище, святыя же лавры Печерския славо и украшение! Призри на предстоящыя люди, твоея помощи с верою просящыя и согрешения своя тебе исповедающыя, приими тех усердныя молитвы и от всякия скорби и нужды предстательством твоим избави. Помози нам, угодниче Божий, в мире и покаянии житие наша зде проводите, во благополучии памятование о заповедех Божиих всемирно хранити, в бедах же от ропота и уныния ограждатися, обаче и помыслом лучшим сердца наша исполни, да твоего благоутробия и яже о вере ревности подражатели бывше, оных сподобимся вечных благ, имиже днесь украшаяся, молитвы о спасении нашем возносиши ко Господу, Емуже слава подобает Отцу и Сыну и Святому Духу, ныне и присно и во веки веков. Аминь.
Ще одне шалене припущення відносно нашого освяченого князя - чи не став він свого роду посередником між князівською і козацькою епохами, одним з найранніших організаторів запорізького козацтва? Ніяких доказів цього нема, але деякі натяки знаходяться. Саме життя войовничого князя дуже добре вписувалося в козацький канон: він так і залишився безженним (як і Дмитро Вишневецький, між іншим), а кінець свого бурхливого життя провів, як і годиться, в монаших подвигах. І звідкись же взялись у запорожців слова отаман (чи не від чеського “гейтман”?), табір (чеське - табор, до речі польське - обоз) та ще й уміння формувати укріплення з возів?
Але нам доведеться повернутися назад, до Волинської кампанії й Луцької війни. Правда, співучасть у них князя Федора ми не довели, але ж не єдиним Острозьким він був!
Волинська і подальші війни та князі Острозькі
“Луцьк стоїть відкритий для королівських послів!”
“Острозький торгується, як Анзельмус за реліквії”
Ю.Опільський
Цьому періоду у нашій історичній літературі порівняно пощастило: про нього писали в творах красного письменства, причому не раз. Я би порекомендувала “Сумерк” Юліана Опільського і “Черлене вино” Романа Іваничука. Як на мене, перший роман кращий: хоча автор дуже тенденційний і страшенно чорнить “супротивну” - польську й католицьку сторону, непомірно возвеличуючи “нашу”, зате він дуже точно відтворює історичні деталі. Якщо якийсь персонаж в Опільського називається Богданом Рогатинським - можете бути певними, він таки й правда Богдан (Іваничук цього героя, особу історичну, невідь-чого перехрестив в Івашка та ще й непомірно романтизував), навіть і неісторична, зате головна героїня називається цілком характерним для епохи іменем Офка (в Іваничука є цілком анахронічна Орися). Щоправда, Опільський якось прослизнув мимо гуситів, ледь про них згадавши, а Іваничук писав про них достатньо, хоч і не все то правда.
Але вибачте мене за цю слабість до імен давніх, гарних, рідкісних, переходимо до справи, повернувшись до Луцька в 1430 рік. Здавалося, що Вітовт досяг тоді мети всього свого життя - він збирає у своєму улюбленому місті з’їзд європейських монархів, на якому імператор Сигізмунд має йому вручити королівську корону. Але сусіди-поляки разом з родичем-Ягайлом (який теж разом з дружиною Сонкою, тою самою дівицею, більше своєю красою, аніж строгістю звичаїв відомою, а також з двома синами прибув до Луцька) ставляться до цього вкрай неприязно, вважаючи такі дії спробою розірвати союз між Польщею і Литвою. Корону по дорозі переловили, монархи роз’їхалися, Вітовт, роз’юшений, повернувся у Вільно, де чи то від огірчення, чи побившись, упавши з коня, чи від отрути, чи й просто від старості - було йому коло 80-и - волею Божею помре. Зі спадком по Вітовту справа не зовсім ясна: прямих потомків нема, є зате брат Жигмонт, але того знов Ягайло не підтримує як Кейстутовича, так що великокнязівський престол дістається Свидригайлові. Пішло йому не зовсім легко: Опільський вельми картинно описує, як то Свидригайло примкнув старшого брата і його найближчого радника, найбільшого інтригана епохи, Збігнева Олесницького, у Троках (Тракаї), та ще й у тій самій кімнаті, де колись за наказом Ягайла задушили Кейстута - і запевнив: не випущу вас звідси, доки король не підпише моєї номінації, залишивши заодно в спокої Волинь з Поділлям. Врешті Ягайло папери підписав, але любові між братами як не було, так і не з’явилося, війна не змусила на себе чекати - формальним приводом була суперечка за Поділля. Руські союзники Свидригайла спішно займали замки - особлива роль належала Луцькому, а після нього - Олеському. Оскільки з відкритої битви чомусь нічого не вийшло, перший етап війни звівся до облоги замків. Обороною Луцька керував Михайло Юрша, Олеська - Богдан Рогатинський.
Якийсь Юрша з’явився і в тому самому романі Сапковського, причому зображений дуже негативно. Не диво, бо чи той самий, чи інший Юрша дуже хвацько розмотлошив королівське військо під Луцьком, а було то в серпні 1431 року. (Опільський зате Юршів преферує, а от Острозьких ледь терпить) Оборона міста дуже цікаво зображена в Опільського, навіть такому нелюбителю воячки, як я, сподобалося. Іваничук, натомість, описав, як то оборонці Олеська нічого в Бога не просили, лише дощу - того в нас нетрудно допроситися).
Коли всі нападники на кам’яних мурах поламали собі зуби, а в перспективі мали сльотну волинську осінь з пропасницею, а то й голодом, і народною війною, що вже розгорялася, - почалися переговори. П’ятого вересня було укладено перемир’я. В 1432 році Ягайло підписав документ, який гарантував рівноправ’я католикам і православним Волині - так заклалися основи майбутньої поліконфесійності та віротерпимості, які так красили ВКЛ.
Але війна ще далеко не завершилася, куди там! Наступним кроком католицької партії, гадано, того самого Олесницького, було під’юдження Жигмунта Кейстутовича, який в 1432 році вчинив переворот - і Свидригайло ледве втік. (Не люблю я Олесницького, і не я одна: цей самий архібіскуп змусив наступника Ягайла, молодого Владислава, проти його волі вступити у антитурецьку коаліцію, і бідний король згодом загинув під Варною). У Великому Князівстві настала смута: кілька років ніхто не знав “хто був царем, хто не був царем” (Іваничук скористався цим, щоб влаштувати героїчну смерть Рогатинському, який у нього Івашко, на мурах Олеська, та ще й у компанії з коханим доньки, а саму цю доньку відправив втікати підземними ходами ледь не до Смоленська. Ну, так аж романтично воно не було: Рогатинський попросту перебрався у Князівство, де, зрештою, мав великі маєтності, і там дожив пізніх літ, встигнувши вв’язатися ще в одну історію, про яку я, дасть Бог, розповім). В 1434 на бік Жигмунта перейшли білоруські вельможі - той саме зрівняв у правах православних і католиків на території всього князівства. Тоді настала Свидригайлова поразка під Ошмяною - у полон втрапив Василь Федорович, либонь, третій з братів Острозьких.
Тим часом помер (у 1434 році) Ягайло - простудився, слухаючи соловейка. В кінці липня новим королем був обраний син покійного короля, Владислав, згодом названий Варненчиком.
У 1435 році війська Свидригайла і Жигмунта зустрілися на Швентій - і Свидригайлове військо було розгромлене вщент: 13 князів загинуло, 42 втрапили в полон, сам Свидригайло ледве втік у Полоцьк. Серед загиблих був союзник Свидригайла, магістр Тевтонського ордену Керскорф, і недійшлий чеський король - Корибутович.
Війна тривала до 1438 року, врешті, змучені волиняни вимушені були прийняти як князя Жигмунта, свидригайлівці ж разом з князем два роки ховалися невідь де - знов, мабуть, вівці пасли.
Але, попри таку явну поразку, рук не опускали, знаючи, яка зрадлива доля монархів. Так і вийшло: в 1440 році змовники згладили Жигмунта. Не допомогла йому і вода з литовських цілющих джерел, яку він, коли вірити Сапковському, пив, щоб уберегтися від отрути! Причини замаху були досить звичайні - оточував себе новими людьми, забуваючи про старі роди. Але Опільський додає до цього й барвисту любовну історію, як то Жигмунт скривдив киянина Скобенка, віднявши у нього кохану Марину (убитий князь великий був преподобник щодо жінок, є у Опільського один характерний епізод щодо цього, може, зумію колись його вставити). Як би там не було, але київський боярин Скобенко - особа історична, він таки справді був одним із змовників, а ще до числа, сказати б, путчистів, входили Іван та Олександр Чарторийські та віленський і тракайський воєвода.
Змовники негайно ж вислали гінців до Свидригайла і знайшли його в якомусь надпрутському селі. До Луцька він повернувся як тріумфатор, його в прямому значенні слова внесли на руках.
Правда, великим князем Свидригайло так і не став - тим, навіть не порозумівшись з братом-королем Владиславом, обрали 13-літнього королевича Казимира. Все-таки “Лучско с всею Волинською землею” , а потім ще й Гомель з Туровим і номінальним великокнязівським титулом він одержав.
Для прихильників Свидригайла наступила доба реваншу, так довго очікувана. Звичайно, всіх ув’язнених негайно звільнили - а серед них і Василя Федоровича Острозького. У майбутньому він відігравав в удільному князівстві Свидригайла роль міністра закордонних справ, а інші значні посади дісталися Чорторийським, Семашкам, Гулевичам, Сангушкам, Корецьким - невдовзі ми зустрінемося з їх потомками.
Звичайно, то була тільки тактична і тимчасова перемога, але й не мала. Насправді Свидригайло з прихильниками відіграли для українських земель у складі ВКЛ (оскільки цей термін в 16 столітті вже вживався, то я й пишу його сміло), півтора століття самостійного розвитку і сформували вельми людяну і цілком симпатичну (особливо на фоні сусідів) багатокультурну і віротерпиму державу.
Помер Свидригайло у 1452 році. Старий і хворий, він залишився воїном до кінця: заповів свої володіння у спадок Литві і наказав своїм наближеним присягти, що покладуть ключі від Луцького замку на його домовину і нікому не віддадуть, крім литовських послів. 10 лютого, на вістку про смерть Свидригайла, литовські полки зайняли волинські замки. “Непостійний Свидригайло виявився напрочуд послідовним у своїй ненависті до Польщі”.
А поховали його у Віленському кафедральному соборі “поруч із заклятим ворогом Сигізмундом Кейстутовичем і Вітовтом”.
Нам же у нашій імпровізованій історії найцікавішим був би князь Василь Федорович Острозький. (Данило-Дашко, визволитель Свидригайла з Кременецької вежі, десь щез, можливо, помер в межичассі, що дало підставу Роману Іваничуку об’єднати братів Василя й Данила в одну особу). Отож - князь Іван Васильович, в майбутньому погромця татар - його син, ще більш відомий Костянтин Іванович - внук.