(no subject)
Все здається таким чітким, як після ін’єкції - коли тобі вганяють всього лише кілька крапель, молоденька практикантка з поліклініки довго мучить твої руки, намагаючись дошпортатися до вени. А ти сидш зціпивши зуби "ні-ні, все ок", вона винувато посміхається і подумки молиться "Боже, хоч би з цього разу вцілити". І ось врешті тебе виштурхують на коридор, тобі зовсім ніяко, а тоді раптом ти розумієш, що ого... Очі просто роз’їжджаються і здається, ще трохи і ти бачитимеш абсолютно все на 360градусів. Кожну, найдрібнішу деталь, всесь цей бруд і світло довкола - настільки чітко, ніби хтось побавився з зображенням у фотошопі. І все це лізе крізь твої розширені атропіном зіниці досередини, аж тебе там стає замало. І що, що тоді? Заплющуй очі - іноді краще просто не бачити.