Дивна річ.
Реально дивно.
Коли влітку (сезон, у який, в принципі, мало чого супер пупер цікавого відбувається, за виключенням одного або пари вояжів) знаходиш що писати щодня. Якось і не ліньки, і пишеш все що можна, і воно навіть цікаво виходить.
Настає осінь/зима і все.
От реально. Наче все знецінюється. Все, що с тобою відбувається. Ну йдуть у нас модулі постійно. Зараз вчу зоологію сиджу, мізки киплять від надміру інформації. По вихідних кожен раз якась фігня коїться, через що у душі звіринець якийсь. У понеділок відходиш від вихідних. Вдається, бо розумієш що так не можна,тиждень тяжкий, душевний дестрой зробить все тільки гірше. Ще три дні піздєца, єдине, що тішить - фізра. Навіть французька вже не заспокоює, як раніше. Навпаки, навіть трошки бісить. Тільки п’ятниця не складна. І приходиш щасливий додому на кінець тижня, вечір п’ятниці, Боже, що може бути святішим за вечір п’ятниці. На вихідних, якщо щось йде не так, селф-дестройинг набирає обертів, якщо ж все нормально - плачешся від щастя. Така фігня, що все одно плачеш. Від щастя, від горя - плачеш і хай тобі грець. І що ти зробиш. Нічого. Неділя вже не така чарівна, як субота, бо все вбиває думка про понеділок. Поплакали наостанок - і знову по новому...Паєхалі, карусєлі долго нє работают.
"Ну нахуй так жить" каже Лєрка. А вона завжди каже правильно. За що велика їй шана і подяка, і дай Бог поступимо ми з нею на флт. Хочу до кінця університету з нею провчитися. (І так, я зрозуміла що вдячна Подобайлу на все життя. За те, що він сунув мене у 9 групу, а не у 8).
Почитую на лекціях Муракамі. Відволікаюсь трохи. Легше стає. Але тепер є ще й інше фігня. Чомусь коли дивлюсь зараз кіно, або читаю книгу, або слухаю музику - усюди бачу своє життя. Наче про мене все пишеться. Дибільне відчуття. Як там казав хтось: "Я наче опинився у центрі світової культури". Еге ж.
А я щаслива все одно. Іноді мені хочеться як у дитинстві тяжко захворіти. Що б з мене зняли всі тягарі. Але потім розумію що це фігня все. Треба все одно щось робити. Не можна так. Тим більше коли в мене з’явився сенс жити. Той самий сенс, який ми всі шукаємо навіщось. Чого його шукати. Він перед вами: в теплих обіймах ваших батьків, у посмішках ваших друзів, в очах коханої людини. Ось заради чого треба жити.
Треба йти. Завтра винос мозгу. Найскладніший день - вівторок. А у четвер взагалі модуль з цитології, так що дві наступні ночі будуть безсонними.
Цілую, люблю, до наступного тижня, бувайте (с) Кондратюк
Все буде добре
