Справжня легенда про Ноа, всесвітній потоп і ковчег спасіння. ч.4/4
Спасіння
Буря тривала два тижні, поступово стихаючи.
Ще за пару тижнів закінчився дощ і Ноа проводив майже весь час що не спав ззовні, марно виглядаючи на горизонті тверду Землю.
Він вдивлявся у бінокль на всі боки, аж поки в очах не починало різати, а разом із темрявою йшов в середину, надійно зачиняючи за собою двері.
У трюмі чекала на нього рідня, що з дня у день питала у нього одне й те ж саме: де ж обіцяна земля?!
Він злився на них і кричав щоб усі позатикалися, та разом з тим, як верталися сили вони ставали все нав'язливіші. Ноа не міг не помічати зерна непокори, що поступово проростали в них...
Небо розвиднілося, потеплішало і Ноа помітив що вода починає спадати. Він запросив усіх нагору, аби влаштувати святковий обід та трохи розвіятись і звеселитись. На мангалі шкварчало сире м'ясо (задля того щоб догодити Ноа дозволив зарізати молодого, "запасного" цапка), жінки накривали стіл, різали овочі, і голова сімейства з задоволенням спостерігав мирну картину.
Раптом наймолодша дружина голосно й дико закричала. Всі підбігли до неї, силуючись зрозуміти що її так сильно нажахало, та вона не могла нічого вимовити, лише продовжувала істерично кричати, вглядаючись у темні води.
Тоді вони прослідкували її переляканий погляд і побачили ЩО саме таак настрашило бідолашну. Попереду них, у воді, на хвилях, гойдалися мерці... Десятки, сотні, тисячі, мільйони,... вони випірнали з темних глибин і витріщалися на них своїми вилазячими очима,... спотвореними від жаху обличчями,... тягнулися по них заціпенілими руками зі скрюченими синіми пальцями...
Вони пливли серед океану мерців...
Жінки підхопили істерику, всі були такі нажахані, що покидавши м'ясо й їжу потікали в середину ковчегу та лише зойки, плач і стогони долинали звідти до Ноа, що лишився на самоті. Він розлючений скинув мангал у воду, той зашкварчав і потонув, а мерці все продовжували випірнати із глибин.
Ноа сидів самотній на палубі свого корабля, кусав яблуко та дивився невидячими очима повз трупи кудись за горизонт...
Ситуація погіршувалася щодня...
Хоча ніхто не казав йому жодного слова, та він бачив що вони засуджують і звинувачуюють його в гибелі людства й усього світу.
ЙОГО!!! Їх рятівника! Неблагодарні тварі... Та нічого... Без його знаннь, розуму, навичок, керівництва вони ніщо! Добре хоч це всі розуміють та не в'якають. Та чи довго те буде тривати?...
Раз на два дні Ноа запускав коптер, який він називав "голубе мій", і той з висоти оглядав усе і передавав картинку на монітор.
З третьої спроби він узрів землю. Його серце зраділо та сповнилося надії. Він постійно міряв глибину під ними і скоро почав діставати дна.
Тоді скинув якір і вони ще тиждень чекали на місці, поки вода спаде...
Коли ж вона остаточно спала вони побачили жахливу картину.
Земля, новий світ, котрий він їм так довго обіцяв була чорно-сірою мертвою пустелею. Всі дивилися на неї повними жаху очима та скоса поглядали на Ноа. Він помічав ті невдоволені зирки, та не міг приховувати свою злість.
- А ви що чекали, тупорилі йолопи?!!! - заволав на них не витримавши - Що вас тут чекатиме квітучий райський сад???!!! Ми повинні його самі виростити, і на це піде баагааато часу. Краще б сказали спасибі за те, що я вас усіх врятував!
Молодші жінки плакали і хтось з них стиха промовив: може й не треба було?...
Він не встиг помітити й упізнати хто то був, тому лише зло вилаявся на всіх та поліз сходами в нутро ковчегу.
Інші лишилися мовчки стояти та дивитися на їх новий світ...
За три дні вони всі разом повідомили прийшли до нього з похмурими обличчями і повідомили що більше не будуть його слухатися і коритися. Він більше не голова їх родини, проте, у винагороду за все ("яка блять доброта" - подумав, з гіркою усмішкою, Ноа) вони дозволять йому лишитись, харчуватись і жити з ними аж до скону...
Ноа напився з прихованої ним пляшки горілки і валявся п'янезний, а сини скористались цим щоб остаточно відібрати в нього владу і "поділили" між собою його жінок...
@@@
Ніхто з них не знав, що не лише вони врятувались у страшній катастрофі. Не тільки Ноа попереджав про її невідворотне наближення. Людство готувало прихисток, запасало харчі, накопичувало знання, проте через те що скажений фанатик прискорив кінець, приготування не встигли скінчити, і багато хто не зміг дістатися до гігантських герметичних підземних сховищ, які вирубали у найбільших горах, котрі знайшли під сніговим шаром. Коли води остаточно зійшли люди покинули свій прихисток і почали освоювати й терраформувати землю прагнучи якнайшвидше відновити планету та зробити її знов придатною до життя. Науковці, конструктори, енергетики, будівельники, лікарі, генні інженери, закатавши рукава дні й ночі працювали аби лишити своїм дітям і майбутнім онукам квітучий сад, замість мертвої пустелі...
У них була ціль, єдність, розум, знання, завзятість, наполегливість і віра у те, що людство знову переможе і не повторить власних помилок...
Проте вони не знали що на них чатує зіткнення з нездоровими на всю голову нащадками Ноа, котрим передалися всі найгірші риси їх батька, і котрі можуть знову все всім зіпсувати...
Буря тривала два тижні, поступово стихаючи.
Ще за пару тижнів закінчився дощ і Ноа проводив майже весь час що не спав ззовні, марно виглядаючи на горизонті тверду Землю.
Він вдивлявся у бінокль на всі боки, аж поки в очах не починало різати, а разом із темрявою йшов в середину, надійно зачиняючи за собою двері.
У трюмі чекала на нього рідня, що з дня у день питала у нього одне й те ж саме: де ж обіцяна земля?!
Він злився на них і кричав щоб усі позатикалися, та разом з тим, як верталися сили вони ставали все нав'язливіші. Ноа не міг не помічати зерна непокори, що поступово проростали в них...
Небо розвиднілося, потеплішало і Ноа помітив що вода починає спадати. Він запросив усіх нагору, аби влаштувати святковий обід та трохи розвіятись і звеселитись. На мангалі шкварчало сире м'ясо (задля того щоб догодити Ноа дозволив зарізати молодого, "запасного" цапка), жінки накривали стіл, різали овочі, і голова сімейства з задоволенням спостерігав мирну картину.
Раптом наймолодша дружина голосно й дико закричала. Всі підбігли до неї, силуючись зрозуміти що її так сильно нажахало, та вона не могла нічого вимовити, лише продовжувала істерично кричати, вглядаючись у темні води.
Тоді вони прослідкували її переляканий погляд і побачили ЩО саме таак настрашило бідолашну. Попереду них, у воді, на хвилях, гойдалися мерці... Десятки, сотні, тисячі, мільйони,... вони випірнали з темних глибин і витріщалися на них своїми вилазячими очима,... спотвореними від жаху обличчями,... тягнулися по них заціпенілими руками зі скрюченими синіми пальцями...
Вони пливли серед океану мерців...
Жінки підхопили істерику, всі були такі нажахані, що покидавши м'ясо й їжу потікали в середину ковчегу та лише зойки, плач і стогони долинали звідти до Ноа, що лишився на самоті. Він розлючений скинув мангал у воду, той зашкварчав і потонув, а мерці все продовжували випірнати із глибин.
Ноа сидів самотній на палубі свого корабля, кусав яблуко та дивився невидячими очима повз трупи кудись за горизонт...
Ситуація погіршувалася щодня...
Хоча ніхто не казав йому жодного слова, та він бачив що вони засуджують і звинувачуюють його в гибелі людства й усього світу.
ЙОГО!!! Їх рятівника! Неблагодарні тварі... Та нічого... Без його знаннь, розуму, навичок, керівництва вони ніщо! Добре хоч це всі розуміють та не в'якають. Та чи довго те буде тривати?...
Раз на два дні Ноа запускав коптер, який він називав "голубе мій", і той з висоти оглядав усе і передавав картинку на монітор.
З третьої спроби він узрів землю. Його серце зраділо та сповнилося надії. Він постійно міряв глибину під ними і скоро почав діставати дна.
Тоді скинув якір і вони ще тиждень чекали на місці, поки вода спаде...
Коли ж вона остаточно спала вони побачили жахливу картину.
Земля, новий світ, котрий він їм так довго обіцяв була чорно-сірою мертвою пустелею. Всі дивилися на неї повними жаху очима та скоса поглядали на Ноа. Він помічав ті невдоволені зирки, та не міг приховувати свою злість.
- А ви що чекали, тупорилі йолопи?!!! - заволав на них не витримавши - Що вас тут чекатиме квітучий райський сад???!!! Ми повинні його самі виростити, і на це піде баагааато часу. Краще б сказали спасибі за те, що я вас усіх врятував!
Молодші жінки плакали і хтось з них стиха промовив: може й не треба було?...
Він не встиг помітити й упізнати хто то був, тому лише зло вилаявся на всіх та поліз сходами в нутро ковчегу.
Інші лишилися мовчки стояти та дивитися на їх новий світ...
За три дні вони всі разом повідомили прийшли до нього з похмурими обличчями і повідомили що більше не будуть його слухатися і коритися. Він більше не голова їх родини, проте, у винагороду за все ("яка блять доброта" - подумав, з гіркою усмішкою, Ноа) вони дозволять йому лишитись, харчуватись і жити з ними аж до скону...
Ноа напився з прихованої ним пляшки горілки і валявся п'янезний, а сини скористались цим щоб остаточно відібрати в нього владу і "поділили" між собою його жінок...
@@@
Ніхто з них не знав, що не лише вони врятувались у страшній катастрофі. Не тільки Ноа попереджав про її невідворотне наближення. Людство готувало прихисток, запасало харчі, накопичувало знання, проте через те що скажений фанатик прискорив кінець, приготування не встигли скінчити, і багато хто не зміг дістатися до гігантських герметичних підземних сховищ, які вирубали у найбільших горах, котрі знайшли під сніговим шаром. Коли води остаточно зійшли люди покинули свій прихисток і почали освоювати й терраформувати землю прагнучи якнайшвидше відновити планету та зробити її знов придатною до життя. Науковці, конструктори, енергетики, будівельники, лікарі, генні інженери, закатавши рукава дні й ночі працювали аби лишити своїм дітям і майбутнім онукам квітучий сад, замість мертвої пустелі...
У них була ціль, єдність, розум, знання, завзятість, наполегливість і віра у те, що людство знову переможе і не повторить власних помилок...
Проте вони не знали що на них чатує зіткнення з нездоровими на всю голову нащадками Ноа, котрим передалися всі найгірші риси їх батька, і котрі можуть знову все всім зіпсувати...