Золото Таврів
Таври були багатим і войовничим народом.
Але вони вбачали своє багатство геть не в золоті, сріблі або смарагдах (про які Пліній-старший, жорстокий римський олігарх, розпустивши слюні, писав: "...вони тааакі прекрасні, тааакі чудові, тааакі зелені, що це мабуть найпрекрасніший зелений колір у всьому світі...").
Їх багатством була прекрасна родюча земля, що дісталася їм від пращурів, багата на дичину та рослинність; чисті повноводні ріки, повні риби; воля; знання; уміння; тощо.
До золота ж вони ставилися більш ніж прохолодно. Вони цінували його антикоррозійні властивості та залюбки відбирали його у хтивих елінів, більше задля того аби продемонструвати свою силу та здатність відібрати, ніж через жагу наживи.
Та й що можна було відібрати у боягузливих греків, якщо міста й землеробство таври геть не поважали, а технологія "цивілізаторів" значно потупалася надбанням кочівників. Чи не єдине у чому еліни переважали - то мореходство, але воно не цікавило степовиків котрі резонно вважали що кожному своє, і коні - не риби, щоб у воді жити...
Таври були видатними металургами. Вони одними з перших навчилися виробляти залізо, залежі руди котрого, на моєму рідному криворіжжі (український кристалічний щит), виходять просто на поверхню. Обробка шкір теж була на найвищому рівні. Таври приручили коня, осідлавши його, а не впрягаючи в колесницю. Коні то було їх усе! Жодна армія світу впродовж тисячі років не могла нічого протиставити їх злагодженим кінним загонам. Лук був їх улюбленою зброєю, що точно вражав на відстані, дозволяючи уникнути м'ясорубки ближнього бою і зберегти людей. Своїх, рідненьких...
Вони мали "золотий стандарт" стріли та накінечника, тому будь будь який воїн узявши будь яку стрілу, точно знав куди вона полетить, бо та була така сама як і всі інші. Це луки були різні, індивідуальні, у кожного свій, а стріли повинні бути однакові.
Таври не визнавали писемності, вважаючи її обманом (як і все що приносили їм еліни, бо чекати від ТАКИХ людей добра - велика наївність ;)). Вони довіряли лише тому що бачили і чули самі, або що їм особисто переказувала людина, котрій вони цілком довіряли. Особистість розповідача відігравала ключову роль у питанні довіри.
Золото, з котрого таври виготовляли настільки дивовижні прикраси, що примітивним грецьким металургам і не снилися, їм було суворо заборонено носити в будні, аби воно не зваблювало їх душі. Вони визнавали єдиний спосіб здобути благородний метал: воєнним трофеєм .
Вони не вдавалися до особистого мародерства, а ділили здобуте на всіх, хто пиймав участь в "ділі", залежно лише від ролі та внеску у перемогу.
Одягати золоті прекраси було можна було тільки на свято останнього врожаю: коли масово різали худобу. Тоді різники, й саме золото, смачно зрошувалося кров'ю тварин. Та ще на похорони.
По кількості ж золота була зрозуміла й сила та звитяга воїнів.
Куди ж зник цей дивовижний і сильний народ?
Таке питання задали директору краєзнавчого музею після виступу перед робітниками великого заводу, вражені слухачі. Вона уважно оглянула натовп що чекав відповіді та сказала слова, котрі назавжди запали мені в душу:
- Вони нікуди не зникали . Погляньте один на одного, на себе - і витримала паузу аби всі могли перезирнутися - ось вони, поруч. Це ви і є . Просто ви забули хто ви такі, вважаючи себе радянськими людьми, руськими, українцями, слов'янами... ким завгодно, крім тих, хто ви й є насправді. І нікому сказати вам про це так, аби ви відчули й повірили.
І в той момент всі відчули це і повірили їй.
Але вони вбачали своє багатство геть не в золоті, сріблі або смарагдах (про які Пліній-старший, жорстокий римський олігарх, розпустивши слюні, писав: "...вони тааакі прекрасні, тааакі чудові, тааакі зелені, що це мабуть найпрекрасніший зелений колір у всьому світі...").
Їх багатством була прекрасна родюча земля, що дісталася їм від пращурів, багата на дичину та рослинність; чисті повноводні ріки, повні риби; воля; знання; уміння; тощо.
До золота ж вони ставилися більш ніж прохолодно. Вони цінували його антикоррозійні властивості та залюбки відбирали його у хтивих елінів, більше задля того аби продемонструвати свою силу та здатність відібрати, ніж через жагу наживи.
Та й що можна було відібрати у боягузливих греків, якщо міста й землеробство таври геть не поважали, а технологія "цивілізаторів" значно потупалася надбанням кочівників. Чи не єдине у чому еліни переважали - то мореходство, але воно не цікавило степовиків котрі резонно вважали що кожному своє, і коні - не риби, щоб у воді жити...
Таври були видатними металургами. Вони одними з перших навчилися виробляти залізо, залежі руди котрого, на моєму рідному криворіжжі (український кристалічний щит), виходять просто на поверхню. Обробка шкір теж була на найвищому рівні. Таври приручили коня, осідлавши його, а не впрягаючи в колесницю. Коні то було їх усе! Жодна армія світу впродовж тисячі років не могла нічого протиставити їх злагодженим кінним загонам. Лук був їх улюбленою зброєю, що точно вражав на відстані, дозволяючи уникнути м'ясорубки ближнього бою і зберегти людей. Своїх, рідненьких...
Вони мали "золотий стандарт" стріли та накінечника, тому будь будь який воїн узявши будь яку стрілу, точно знав куди вона полетить, бо та була така сама як і всі інші. Це луки були різні, індивідуальні, у кожного свій, а стріли повинні бути однакові.
Таври не визнавали писемності, вважаючи її обманом (як і все що приносили їм еліни, бо чекати від ТАКИХ людей добра - велика наївність ;)). Вони довіряли лише тому що бачили і чули самі, або що їм особисто переказувала людина, котрій вони цілком довіряли. Особистість розповідача відігравала ключову роль у питанні довіри.
Золото, з котрого таври виготовляли настільки дивовижні прикраси, що примітивним грецьким металургам і не снилися, їм було суворо заборонено носити в будні, аби воно не зваблювало їх душі. Вони визнавали єдиний спосіб здобути благородний метал: воєнним трофеєм .
Вони не вдавалися до особистого мародерства, а ділили здобуте на всіх, хто пиймав участь в "ділі", залежно лише від ролі та внеску у перемогу.
Одягати золоті прекраси було можна було тільки на свято останнього врожаю: коли масово різали худобу. Тоді різники, й саме золото, смачно зрошувалося кров'ю тварин. Та ще на похорони.
По кількості ж золота була зрозуміла й сила та звитяга воїнів.
Куди ж зник цей дивовижний і сильний народ?
Таке питання задали директору краєзнавчого музею після виступу перед робітниками великого заводу, вражені слухачі. Вона уважно оглянула натовп що чекав відповіді та сказала слова, котрі назавжди запали мені в душу:
- Вони нікуди не зникали . Погляньте один на одного, на себе - і витримала паузу аби всі могли перезирнутися - ось вони, поруч. Це ви і є . Просто ви забули хто ви такі, вважаючи себе радянськими людьми, руськими, українцями, слов'янами... ким завгодно, крім тих, хто ви й є насправді. І нікому сказати вам про це так, аби ви відчули й повірили.
І в той момент всі відчули це і повірили їй.