Кіно останнього десятиліття. Моя ідея для фільму
«В моей коже» принадлежит к фильмам движения «новый французский экстремизм»,
для которых характерно крайнее насилие и откровенный, иногда несимулированный секс».
Бог вмер, а з ним вмерло і кіно. Навіть дату смерті кінематографа можна умовно визначити -14 травня 2018 р., коли відбулася прем’єра останнього (на даний момент) фільму Ларса фон Трієра «Дім, який побудував Джек» із нічим «не заретушованими» сценами насильства над дітьми, жінками і тваринами. От, які «доми» ми будуємо!.. А за ними депресії, залежності, суїциди… Ніколи людина (за визначенням Зиѓмунта Баумана) ще не жила настільки безпечно, і разом з тим не була настільки переляканою.
Падіння цивілізаційних основ та етики моралі призводить до загального падіння культури. І це позначається на усіх сферах мистецтва: музиці, живописі, скульптурі, літературі й кіно. У розважальному сегменті на кіноекранах панує невимоглива банальність серіалів чи суцільна «ржачка», якій, втім, далеко до таких еталонів комедійного кіно, як, наприклад, «Іграшка» чи «Блеф» (обидва фільми 1976 р.). Загальна зневіра, відчуття безсилля, відсутність ідей компенсуються відвертими сценами насильства і сексу, які заполонили сцени того, що називається арт-гаусним чи серйозним кіно.
Недарма ж коли обирають для перегляду серйозне кіно, то тим самим автоматично беруть фільм з категорії «драма». Геппі-енда там бути не може! Як це разюче відрізняється від «Комедії» Данте, прозваною вже після смерті поета «Божественною комедією», чи від від Чехівської повісті «Дуель» та її радянської екранізації 1973 р. «Плохой хороший человек».
Чехова свого часу добряче критикували за «Дуель», вважаючи автора наївним, а закінчення неправдоподібним. А все через те, що наприкінці повісті головні герої - затяті грішники і невдахи переосмислюють своє життя і виправляються, стаючи на шлях праведності . Ну, навіть якщо й таке рідко трапляється (але все ж трапляється, чи не так?), та з моральної точки зору таке закінчення літературного чи кінематографічного твору є абсолютно виправданим. Кіно подібного штибу вселяє надію, а не веде до розпачу, після якого тьма і кінець, що й мав на увазі Тигран Кеосаян, коли казав, що після перегляду чергового фільму Канського кінофестивалю людина бере мотузку й накидає собі петлю на шию….
Часто стається так, що, маючи природну потребу до чогось доброго, хорошого, світлого і разом з тим сучасного (не вічно ж чорно-білі фільми дивитись), «занурююсь» в черговий кінематографічний «шедевр», а далі... зарікаюся такого більше не дивитись, але через якийсь час порушую свою обіцянку й вкотре наступаю на граблі інфернальних постмодерністських сублімацій…. Думаю, я не один такий…
Та і в тій купі сучасного сміття часом трапляються якщо не діаманти, то дорогоцінні камені. Про них і розкажу нижче. А приводом для цього послужив недавній перегляд фільмів одного сучасного режисера.
Його ім’я - Нурі Більге Джейлан. Це дуже відомий турецький режисер, неодноразовий лауреат кінофестивалів, кінооператор і фотомитець, якого зовсім недарма називають послідовником Андрєя Тарковського.
Почав з його «Відчуження», яке мені досить сподобалось. Як то кажуть, «на безриб’ї і рак риба», тому за десять наступних днів передивився ще 7 його фільмів.
Дія в його картинах триває повільно, фільми довгі (близько 3 годин). При тому - чудова операторська робота; й ні тобі насильства, ні штучно уведених сцен у ліжку. Чітко виражений песимізм, ідея про марність, як у Когелета, людського існування - нічого не дратує. Така собі «кінематогрічна медитація»…
Оскільки мова в пості йде про кіно після 2010 р., зазначу три фільми Джейлана останнього десятиліття:
2010 - Одного разу в Анатолії / Bir Zamanlar Andolu'da (Гран-прі Каннського кінофестивалю);
2014 - Зимова сплячка / Kış Uykusu (в основі сюжет за оповіданнями Чехова);
2018 - Дика груша / Ahlat Ağacı.
Тут і надалі (не тому, що я великий кінокритик, а щоб допомогти читачам відрізнити якість фільмів) скористаюся бальною оцінкою. Звичайно, це тільки моя аматорська суб’єктивна думка.
За моєю шкалою оцінок з 10 балів усі три фільми заслуговують на 5 балів, тобто «задовільно».
Власне, переглянувши ці турецькі фільми, я й замислився: а що, дійсно, за останні роки в кінематографі було такого, що можна було б назвати видатним і про це окремо написати в ЖЖ.
Кінострічка «Квадрат» - фільм 2017 р. шведського режисера Рубена Естлунда, який був удостоєний в Каннах Золотої пальмової гілки і ще цілої низки Європейських кінонагород.
Не треба ставитися до перегляду «Квадрату» вкрай серйозно. Це тонка й разом з тим гостра сатира на сучасне західне суспільство і його мистецтво, а деякі сцени з фільму (наприклад на самому початку, коли будівельники зносять пам’ятник шведському королю на головній площі міста для того, щоб встановити на його місці інсталяцію порожнього квадрату - території взаємоповаги і любові))), в контексті останніх подій можна сприймати й як пророчі.
Моя оцінка - 8 балів з 10. 2 бали, як не мене, фільм недобрав за те, що, заторкнувши багато різних смислів, так і не дав навіть натяку на те, як з ними впоратись. Особливо в кінцівці, де головний герой виглядає розчарованим і безпорадним.
А от у кого все добре з усіма складовими кіно, в тому числі й з сюжетом (а цьому аспекту я віддаю одне з найважливіших значень, тому й недолюблюю фільми Фелліні й Тарковського), це ще один режисер з мусульманської країни - Ірану - Асхар Фархаді.
У першу чергу, тут треба згадати про фільм, який полюбили як кінематографічні метри, відзначивш багатьма фестивальними нагородами, так і пересічні (на відміну від того ж Тарковського і Фелліні) кінолюбителі - «Надер і Симін: Розлучення» - фільм 2011 р. 10 балів з 10.
У доробку Фархаді ціла низка дуже хороших фільмів без відвертих провалів, із яких я особливо виділив би ще «Минуле» або «Секрети минулого» (фр. Le Passé, 2013 р.). 10 балів із 10.
Все ж, найкращим режисером сучасності я вважаю (і тут мене будуть критикувати з одного боку за інтегрованість у «Русскій мір», а з іншого боку - за очорнення Росії) Андрєя Звягінцева. І два його останні (на даний момент) фільми:
2014 р. - «Левіафан» (10 балів з 10);
2017 р. - «Нелюбов». (10 балів з балів).
Фільми ці дійсно проблемні і показують сучасне життя в Росії у невигідному світлі, але разом з тим більшість проблем, яких торкається режисер, носять універсальний характер і є близькими для кожної людини, в якій частині земної кулі вона б не жила. А головне, коли ти дивишся ці фільми (ІМХО), то на відміну від, скажімо, Міхалковских «Утомленных солнцем», відсутнє відчуття «штучності» - відчуття, що ти дивишся не на справжнє життя, а саме кіно. Натомість (як в дитинстві), є повне «занурення» в події, що відбуваються на екрані.
Тут мушу ще зазначити, що мені подобаються тільки останні два фільми Звягінцева, а попередні - навпаки, вкрай не подобаються, в т.ч. й номінований в Каннах у 2007 р. фільм «Вигнання».
Фільми Фархаді і Звягінцева, звичайно, християнськими не назвеш, але, разом з тим, вони й дуже християнські, бо несуть в своїй основі євангельську(і) вістку(и), зокрема, про «любов до ближнього».
У той же час, останнє десятиліття подарувало й кілька чудових фільмів на християнську тематику.
Перш за все тут треба згадати, можливо й без перебільшення, кращий фільм усіх часів і народів - «Про людей і богів» (2010 р., Франція, режисер Ксав'є Бовуа). Про цей фільм я вже писав раніше - https://taras-palkov.livejournal.com/2145.html Оцінка - 10 балів із 10.
Це дійсно фільм-драма, але скільки в ньому оптимізму, бо… «Смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував!».
Ще один французький фільм - «Молитва» (фр. La prière), 2018 р. режисера Седріка Кана. Цей фільм все ж не є християнським, а швидше на християнську тематику. У чому різниця? Подивіться, тоді зрозумієте.
Не буду нічого більше про цей фільм від себе писати, наведу лише рядки про зміст фільму з вікіпедії: «Тома 22 роки. Щоб позбутися наркотичної залежності він приєднується до ізольованої в горах спільноти, що об'єднує колишніх наркоманів, які видужують завдяки молитві і роботі. Там Тома відкриває для себе дружбу, порядок, любов і віру...».
9 балів з 10.
Не менш відоме в світовому кінематографі за Фархаді, Джейлана і Звягінцева ім’я - Теренс Малік. В основі сюжету його останнього (на даний момент) фільму «Таємне життя» (2019 р.) біографія нині зарахованого до лику блаженних Франца Егерштеттера - австрійця, страченого нацистським урядом за відмову служити в вермахті. 7 балів з 10.
І, нарешті, фільм, який до категорії арт-гаусних не віднесеш, швидше це масове кіно, але дуже хороше. Це останній фільм Мела Гібсона (2019 р.) «Професор і безумець» (англ. The Professor and the Madman).
В основі сюжету реальна історія професора Джеймса Мюррея, який почав створювати Оксфордський словник англійської мови та лікаря Вільяма Честера Майнора, який зробив найбільший внесок прикладів вживання слів, перебуваючи при цьому на лікуванні в психіатричній лікарні!..
Це кіно, як на мене, здатне надихнути людину багато що у своєму житті переосмислити і, разом з тим, подивуватися людській волі і цілеспрямованості! Приємного перегляду! 10 балів із 10.
І, на сам кінець, моя ідея фільму, яку я запозичив з реальної історії, описаної в чудовій книжці професора Гарварду - Майкла Сендела «Справедливость. Как поступать правильно?». Йдеться про сурогатне материнство - тема дуже актуальна в Україні, адже ми за цим показником займаємо друге місце у світі і перше з-поміж усіх християнських країн. У Польщі, для прикладу, сурогатне материнство взагалі заборонено.
І повірте, я до власних можливостей у кінематографі відношуся дуже скромно, але якщо у сучасних кінематографістів суттєвий брак ідей, то чому б їм не допомогти? :)
Отже, уривок зі згаданої книги Сендела:
«Уильям и Элизабет Стерн - супружеская чета, проживающая в американском городе Тенафлю. Уильям - биохимик, Элизабет - детский врач. Они очень хотели ребенка, но зачать собственного не могли, во всяком случае, не создавая риска для жизни Элизабет, которая страдала рассеянным склерозом. Супруги связались с центром репродукции, который устраивал «суррогатные» беременности. Центр распространял рекламные объявления и искал «суррогатных матерей» - женщин, готовых выносить ребенка для других людей в обмен на денежное вознаграждени.
Одной из женщин, откликнувшихся на объявления, была Мэри-Бет Уайтхед, 29-летняя мать двоих детей и жена мусорщика. В феврале 1985 г. Уильям Стерн и Мэри-Бет Уайтхед подписали контракт. Мэри-Бет согласилась на искусственное оплодотворение спермой Уильяма и обязалась выносить, родить ребенка и передать его Уильяму Стерну. Она также согласилась отказаться от своих материнских прав на ребенка, что позволяло Элизабет Стерн усыновить ребенка. Со своей стороны, Уильям согласился выплатить Мэри-Бет вознаграждение в размере 10 тыс. долл., (вознаграждение выплачивали при получении ребенка) и оплатить медицинские расходы. (Кроме того, Уильям Стерн выплатил центру репродукции 7,500 долл., вознаграждения за устройство сделки.)
После нескольких искусственных оплодотворений Мэри-Бет забеременела и в марте 1986 г. родила девочку. Стерны в ожидании скорого удочерения ребенка назвали ее Мелиссой. Но Мэри-Бет Уайтхед решила, что не сможет разлучиться с дочерью, и захотела оставить ее у себя. Она бежала с дочерью во Флориду, но Стерны получили судебное предписание, требовавшее, чтобы Уайтхед передала ребенка им. Полиция Флориды нашла Мэри-Бет, ребенка отдали Стернам, а вопрос о воспитании ребенка был вынесен на рассмотрение суда штата Нью-Джерси".
Чим закінчився судовий процес в справі так званої «крихітки М», в якому була ще й апеляція? Про це можна довідатись у вищезгаданій книжці-джерелі.
А сама Мелісса Стерн, колись відома як «малятко М», виросла і в 2008 р. закінчила університет Джорджа Вашингтона, де вона вивчала… Що б ви подумали? Теологію! (Susannah Cahalan, “Tug O’Love Baby M All Grown Up”, NewYork Post, April 13, 2008).
Якщо з Мелісою все гаразд, їй би зараз мало бути 35. Дуже ймовірно, що тепер в неї своя сім’я, діти…
От я й думаю, що роздуми цієї дівчинки (тепер жінки), її життєвий вибір при виборі навчання і подальше життя, могли б послужити чудовим сценарієм для художнього фільму. Якщо ж ні, то, принаймні, це залишиться у моєму журналі.
Дякую за увагу!