Ріміні (Rimini). Федеріко Фелліні й Рене Ґруо
Ріміні - не лише відоме місце відпочинку на березі Адріатичного моря та знаний архітектурно-історичний центр, але й мала батьківщина таких видатних людей, як Федеріко Фелліні і Рене Ґруо.
Федеріко Фелліні, якого більшість критиків уважає режисером №1 усіх часів і народів народився в Ріміні 20 січня 1920 р. Тут він провів свої дитячі й юнацькі роки і часто приїздив сюди, будучи вже відомим режисером.
Ріміні часто фігурує у фільмах режисера, особливо в одній із найвідоміших і найбільш автобіографічній з його стрічок - «Амаркорді» (1973). До речі, «Amarcord» на діалекті провінції Романья означає «я згадую».
І Ріміні теж відчуває нерозривний зв’язок із Маестро. Тут існує музей Фелліні, а також парк, названий його ім’ям. Поруч з останнім розташовується Grand Hotel, де режисер неодноразово зупинявся зі своєю дружиною Джульєттою Мазіною. І завжди в одному й тому ж номері - 316-му. У ньому ж у серпні 1993 р. у Фелліні стався інсульт, після якого той так і не зміг оговтатися.
Перетнувши п’ятиарочний міст імператора Тіберія, турист потрапить у мальовничий район Сан-Джуліано, де колись жили небагаті рибалки.
У повоєнні роки Фелліні повернувся в понівечене війною рідне місто, і саме в цьому районі він віднайшов спокій і розраду. Тут мало що змінилося за останні десятиліття, і на тихих кривих вуличках Сан-Джуліано режисер мріяв жити на старість років в невеликому будинку. Будинок був куплений, але Фелліні так тут і не осів. Тепер тут проживає його племінник - П'єр-Луїджі.
На згадку про режисера вдячні жителі району щодва роки під час свята Festa de 'Borg залишають на стінах своїх різнокольорових будинків пам'ятні фрески - мураліс - здебільшого присвячені життю і фільмам цього генія ХХ ст.
На цій зображений сам Фелліні.
А це мотогонщик з «Амаркорда».
Нагадування про останній фільм Фелліні (мені маловідомий) «Голос місяця».
«Казанова».
Джульєтта Мазіна з «Дороги».
Ще одне її зображення з цього фільму.
Сцена за участю Марчелло Мастрояні та Аніти Екберґ в кінострічці «Солодке життя».
«Солодке життя» («La dolce vita») вважається кульмінаційною точкою в кар’єрі Фелліні, вершиною його режисерської майстерності нарівні з іншим класичним хітом за участю Мастрояні «Вісім з половиною».
Щоправда, не обійшлось без інцидентів. На прем’єрі стрічки, яка відбулася 5 лютого 1960 р. в Капітоль де Мілан, один із глядачів плюнув режисерові в обличчя. Стверджують, що в той вечір він і Мастрояні ледь уникли лінчування. Героя Марчелло називали п'яницею, розпусником, дармоїдом... Хтось пропонував фільм спалити, а Фелліні позбавити італійського громадянства.
Ватикан поставився до фільму також украй негативно, а в Іспанії фільм взагалі був заборонений. І заборона тривала до самої смерті Франко в 1975 р.
Я в цілому погоджуюсь з думкою тих, що фільм паскудний. Але в 1960 р. був лише початок. «Скриньку Пандори» відчинили… І тепер подібного роду фільми (як в досліді з фізіології з жаб’ячою лапкою при багаторазовій дії одного й того самого подразника) вже ніякої реакції не викликають. Ніхто ні в кого не плює, ляпасів не дає - суспільство адаптувалося і звикло, а якщо й реагує, то вкрай в’яло і те, що колись відносили до патології, тепер зайняло місце норми.
Однак, щоб трохи зрівноважити погляди пропоную прочитати на мій погляд цікаву (хоч і не впевнений, що вірну) рецензію на «Солодке життя» - http://retsenzii.ru/vozvrashhayas-k-filmu-f-fellini-sladkaya-zhizn-dexristianizaciya-prodolzhaetsya/.
В цілому ж, оцінуючи творчість Фелліні, варто визнати, що це дійсно геній, але той, який схибив, бо пішов не тією дорогою (ІМХО). Відомо, що відкриттям для Фелліні стали роботи Карла Юнга. Інший психоаналітик Бернар порадив Фелліні записувати власні сни. Пізніші фільми Феллін фільми "змінили русло", тобто відійшли від неореалізму, стали здебільшого передавати сни й мрії. Ідеї Юнга про аніму й анімус, роль архетипів, про колективне несвідоме знайшли своє відображення у таких фільмах режисера, як «8½» (1963), «Джульєтта і духи» (1965), «Сатирикон» (1969), «Казанова» (1976) та «Місто жінок» (1980).
Через це по суті єдиним феллінівським фільмом, який подобається мені беззастережно (10 балів із 10) є «Il bidone» - «Шахрайство» або ж «Шахраї». За цей єдиний шедевральний, як на мене, фільм я готовий вибачити ))) Фелліні недоліки й безглуздя усіх інших його кінострічок.
Фільм був знятий в 1955 р., коли режисер ще не здобув світової слави, і тому кіно вийшло дуже вивіреним, без усіляких «фройдистських штучок», характерних для пізніших робіт майстра. Доречною при оцінці «Il bidone» є, на мій погляд, думка відомого французького кінокритика Жака Лурсе́лля, який рекомендує цей фільм найзапеклішим ненависникам творчості Фелліні, і з притаманною йому екстраординарністю стверджує, що з Фелліні (на підставі цього фільму) могло вийти щось більше, ніж провінційний побутовий режисер провінційного суспільства або декадент, що втілює свої фантазії.
Хоч «Шахраї» є далеко не найвідомішим у творчому доробку режисера, його сповна оцінили кінокритики на фестивалі у Венеції, де він отримав Золотого лева.
Оскільки деякі сцени у фільмі багато в чому подібні до теперішнього життя багатьох мешканців колишнього СРСР, то автор цього посту (наївно) думає, що перегляд фільму буде дуже корисним усім нашим можновладцям та й усім іншим особам, які претендують «поживитися» за рахунок свого ближнього.
І ще один епізод (фінальний) з фільму «Ночі Кабірії» який мені теж дуже подобається. Це найзнаменитіша посмішка в історії кіно - «посмішка Кабірії» у виконанні музи Федеріко Фелліні - Джульєтти Мазіни в одному з невмирущих шедеврів майстра. Своє захоплення цією сценою свого часу висловлював ще один талановитий і вже нині покійний режисер Ельдар Рязанов у «Кінопанорамі».
Click to viewКабірія - вулична повія. Але вона так само, як і всі, мріє про власний будинок, справжнє кохання і вірить у диво...
Різнокольорові фасади будинків в Сан-Джуліано прикрашені й іншими мураліс, що не пов’язані з творчістю Фелліні.
Можливо, навіть із тими особами, які тут живуть або проживали.
Також у вікнах і на балконах будинків можна побачити й домашніх улюбленців, які так вписуються у загальний настрій Сан-Джуліано.
Зображення Серця Ісусового.
З протилежного боку імпозантна пані, створена Рене Ґруо. Про нього див. нижче.
Ну і ще одне важливе місце у Ріміні, пов’язане з Фелліні - це місце його поховання. 30 жовтня 1993 р. Федеріко Фелліні і Джульєтта Мазіна збиралися відсвяткувати золоте весілля, проте 15 жовтня режисера госпіталізували з інсультом. 31 жовтня він помер. Багатотисячний натовп проводжав жалобний кортеж оплесками дорогами Італії - від Риму до фамільного склепу родини Фелліні в Ріміні. Рух у Римі було зупинено, коли Італія проводжала в останню путь свого кумира.
Джульєтта Мазіна, що хворіла на рак легенів, пережила чоловіка усього лише на п'ять місяців. Перед смертю (яка наступила 23 березня 1994 р.) вона висловила бажання бути похованою з фотографією Федеріко в руці.
Могила Федеріко Фелліні і вірної супутниці його життя знаходиться неподалік від входу на Монументальному Кладовищі Ріміні (Cimitero monumentale e civico di Rimini).
Пам’ятник для могили в 1995 р. виконав відомий італійський скульптор Арнальдо Помодоро (Arnaldo Pomodoro). Про роботи цього скульптора я вже згадував недавно (дивись тут: http://taras-palkov.livejournal.com/14598.html).
Пам’ятник виконаний у формі двох дотичних вітрил. Темою для монумента «Великий форштевень» послужив фільм Фелліні «І корабель пливе ...».
На меморіальній таблиці крім імен подружжя я на свій подив знайшов ще й третій напис.
Вже постфактум довідався, що невдовзі після весілля у вагітної Джульєтти Мазіни внаслідок падіння стався викидень. А через два роки у пари народився син П'єтро Федеріко, який, на жаль, не прожив і двох тижнів... Вердикт лікарів для Джульєтти був невтішний: вона ніколи більше не зможе мати дітей. Федеріко пропонував усиновлення, але вбита горем жінка не погодилась.
Тепер, як мені здається, я знаю чому у «Дольче віта» один з головних героїв - ніби-то абсолютно адекватний Штайнер - враз з незрозумілих причин убиває двох своїх дітей…
В безпосередній близькості від могили Фелліні на цвинтарі похований ще один видатний мешканець Ріміні - Ренато Завалі, більш відомий як Рене Ґруо (04.02.1909 - 31.03.2004) - найвідоміший у світі художник-ілюстратор, графік моди.
Це справжній геній лаконізму і, як про нього говорили, аристократ у всьому, який створив прекрасні образи рекламних компаній Dior, Balenciaga, Ів Сен Лоран та інших модних будинків. Модні ілюстрації Рене Ґруо - це не просто малюнки, а твори мистецтва, верх елегантності модної ілюстрації і справжній гімн жінці. Цікаво, що мода останніх років його зовсім не надихала. «І навіщо жінки так себе спотворюють?» - вигукнув він під час останнього інтерв'ю в своєму залитому сонцем будинку-гнізді на вершині острова Сент-Онора.
Поховали Рене в Ріміні і, згідно з останньою волею, про смерть оголосили тільки після поховання.
Біля 80 робіт Ґруо можна побачити в муніципальному музеї міста. Для загального уявлення покажу вам декілька його робіт.
І останнє зображення леді, яку повторює зображення на фасаді будинку в Сан-Джуліано.
