Подільські товтри
В Тлусте поїзд прибув в 3.38, і не якійсь там пі.ем, а глухої ночі. Прохолодно. Зябкувато. Платформи немає, висадили нас прямо на траву під стовпом на повороті. Добре що ліхтар на стовпі дозволив без ліхтарика зібрати велосипед, спакувати речі та рушити, минаючи ями та каміння. Зразу скажу, що в цій поїздці справжнім щастям був планшет з джіпіесом - ніч не ніч, а карта світиться і показує де ти є, а ти вже вирішуєш куди тобі дальше. А дальше мені було треба в Нирків, це кілометрів за п'ятнадцять. Минув кладовище, якийсь довгий та глибокий яр, через який проходила дорога, потім проїхав біля якогось рівчака, з якого стирчала палка, на якій був надітий, як скальп, мотоциклетний шолом. Дивно, що його ніхто не привласнив, шолом виглядав як дорогий. Напевно, мотоцикліст тут знайшов кінець свого життя... Взагалі, час ікс самий великий прикол в житті любого. Мені дивно слухати, коли розумні люди кажуть, що вони не віряни. Сама головна віра кожної людини - віра в те, що все буде добре, через годину, через день, місяць, рік... Якщо такої віри немає, то життя закінчується, закінчуються плани, впевненість і сенс життя.
Від чого залежить ваше життя? Від всього і від всіх: від зовнішніх причин, від внутрішніх проблем, від збоїв в дуже складній біохімічній лабораторії, якою являється людина, від дроту який залишив хтось на дорозі, від з'їхавших з глузду політиків, від нескінченного числа інших факторів. Все це компенсує Віра. Віра дозволяє нам складати плани. Правда ще в тому, що наші плани пише ще дехто, більш впевнений в собі. По моєму плану в 7 ранку, я мав бути в палаці Понінських в Ниркові, а по Його плану я мав продавати свиней на базарі в Тлустому. Він - з добрим почуттям гумору. Він виграв - це Бог. Тут мова йде про якусь умовність, найпростіша модель - Бог. Навіщо заплутувати і без того безодню незнання якимись складними науковими висновками, які породжують більше питань ніж відповідей. Ніхто не знає що буде завтра, навіть через секунду, ніяка наука не дасть на те відповідь.
Накрапав дощик. За пів години я встиг проїхати кілометрів сім - вісім. Потім, десь пів п'ятої ночі серед поля сталась дивна історія в один дубль для комедійної дурненької кіношки. Реально смішно: мій велосипед розвалився на шматки, я чудернацькі зіскочив на ноги і пробіг ще метрів з десять зі швидкістю 15км/год. Це було щастя, навіть страшно уявити, що могло б статися на крутому спуску, я бігати 60 км на годину не вмію. Дивна штука Віра, я відразу відчув, що не сильний в Вірі, якщо за секунду перестав вірити в мою чудову подорож по Подільським Товтрам. Забігаючи наперед, скажу, що все це вартувало мені всього кілька годин часу і 200 грн. Але, на той момент, маючи в полі безнадійно розламаний велосипед серед ночі, два рюкзаки речей і дощ, я розумів, що "приїхав" і далі піду пішки. Вирішив скласти до купи шматки велосипеду, все це зв'язати гумою, перетворити на одне місце багажу, потім якимись неймовірними зусиллями доволокти все це до Тлустого назад, потім, якщо там є "Нова пошта", відправити "велосипед" додому і дальше їхати на попутках і рейсових автобусах. Як тільки я зв'язав все, сталося перше диво - через поле їхав господар на машині з причепом в Тлусте на базар поросят продавати. Друге диво: в Тлустому є роверист, який торгує велозапчастинами, водій мене до нього привіз, а той мені продав саморобну дебелу вилку до велосипеда, зварену з нержавійки. Але, спочатку ми поїхали на свинячий базар торгувати поросятами. Я навіть не чекав, що буду тягати поросят за ноги, вони будуть верещати, а ще їм буду заглядати "хлопчик чи дівчинка", присвічуючи ліхтариком :). Ми продали всі п'ятеро поросят по 900 за штуку. :)
Таким чином, моя подорож почалася два рази: в 4 і 8 ранку. Знову через яр, біля шолома, далі поле, Нирків, дуже гарна панорама на яр, де колись було місто Червоноград. Перша ціль подорожі - залишки палацу Понінських 18 віку та запустілий домініканський костел Вознесіння Діви Марії 16го віку. Все це покрито містикою, містично виглядає, знаходиться в містичному яру з водоcпадом на річці Джурин, в якому, з містичного туману виглядають туроподібні верхівки веж замку. Детальне обстеження розвалин підтверджує ідею таємних ходів, подвійних стін з проходами між ними, та значної кількості підвалів, з заваленими коридорами і привидами, тобто привидом, яким я там кілька годин сновигав. В костелі відчувається об'єм, акустика, доступні верхні поверхи, хори, підвали. Рядом з костелом знаходиться братська могила з хрестом на ній, як я потім взнав, що то були польські вояки які загинули в битві з ОУН-УПА.
Водоcпад на річці Джурин - штучний, являється частиною паркового ансамблю, створеного біля замку, як зразок паркового мистецтва. Водоcпад поєднаний з арками, кам'яним місточком і дуже гармонійно вписується в природний рельєф. Поряд з водоспадом є залишки ще якихось споруд, а далі тягнеться мальовнича дорога через грабово-дубовий ліс аж до села Устечко. По дорозі є ідеальне місце для відпочинку, яке іменується Печерею Пустельника, там річка виринає із під гори, протікає метрів з тридцять під деревами і кількаметровим водоспадиком, срібними струнами і краплями спадає зі скали, покритою зеленою ковдрою із дивними рослинами. В скалі є грот, на скалі - рівний тінистий майданчик.
В Устечко я внісся з великою швидкістю по довгому асфальтованому серпантину через ліс, навіть загальмувати не встиг, щоб подивитись на Дністер та гирло річки Джурин в Устечку. В Новосілках забрався по зруйнованій драбині на другий поверх напівзруйнованого дореволюційного ампірного костелу Магдаліни. В Більче-Золотому заглянув в старовинний ландшафтний панський парк. Річка Серет мене теж зупинила мальовничими пейзажами, рясками та дзеркальною гладдю плавнів.
Монастирок - це назва села, в якому розташований скельний доісторичний монастирок, скеля Довбуша (чомусь всі скелі називають Довбуша), язичненський жертовник. Рядом - церква 18 ст. в якій правили службу. Зі скелі в Монастирку відкривається вид на річку Серет внизу, ліс, озерця в димці з лебедями, просто неймовірну панораму, яку неможливо передати фотографією. Фотки не впливають на всі органи чуття, навіть зір працює зовсім по іншому, людські очі роблять сотні світлин в секунду, а потім формують у свідомості картинку і породжують емоції, в залежності від досвіду і фантазії, потім видають на гора якийсь звук, найкультурніший з яких - "Вааууу!".
З Монастирка я взяв курс на Кривче - подивитися на "Кришталеву Печеру". По дорозі в лісі натрапив на сімейство диких кабанів, навіть злякався, але потім зрозумів, що їх там перетворили на свійських, які потрібні були диким мисливцям. Що то за щастя вбивати тварин заради забави? Як би тим кабанам видавали теж зброю і вчили мистецтву бою, ще можна було б зрозуміти, потреба адріналіну мисливцям була б втамована.
На другому місці після поламання велосипеда, по облому, стала черга в Кришталеву печеру. Вісім груп дітей в черзі, по 50 осіб в кожній, по 2 години на кожну групу і я в хвості. Якщо взяти калькулятора, все те перемножити, виходить що я 16 годин мав стояти в черзі? Це просто якийсь обломище. Через годину очікування я включив опцію "наглість", тицьнув куди треба 25 грн, присів, примазався до дітей і без квитка рванув вперед з якоюсь групою. Через кілька хвилин зрозумів своє щастя. Я був представлений самому собі, екскурсовод і група безнадійно відстали зі своїми розповідями про те, які камінці на що подібні, переді мною відкрилися всі 20 км підземних коридорів. Тим більше, що 2 км були освітлені світильниками, а ще в мене був якісний ліхтарик і вагон часу. Задоволення примножило якісне озоноване повітря в печері. В якийсь момент мені здалося що я заблудився, навіть холодком повіяло під ложечкою (не знаю що то значить, так кажуть). На жаль, я не знайшов озерні зали, про які говорять, але задоволення було максимальним, особливо коли я натрапив знову на освітлену частину підземних ходів. З недоліків - трохи вліз в якусь глину, забруднився, та подряпався об кристали вапняку. Але те компенсувалось козирним обідом в ресторанчику Кривче (я називаю ресторанчиками все, де є офіціянти). В Кривче я ще відвідав Кривченську фортецю над дорогою, на одній з веж навіть на гору піднявся. Дивні емоції виникають в фортецях, коли уявити сотні молодих людей, які сотні років назад побудували ці стіни, оборонялися тут, а потім сотні років назад померли або загинули, а ще, в цій фортеці зовсім недавно був готель, для тих, хто приїздив в Кривче милуватися Кришталевою печерою.
Камянець-Подільський - найромантичніше та найстаріше місто в Україні. В 15 сторіччі там жило людей майже стільки, як в Києві, багато з того що вони побудували та закопані скрині зі скарбами - залишились. Ще там є: каньйон, річка Смотрич, дерев'яний місточок під великим новоплановим мостом, замковий турецький місток, дуже гарні парк і дендропарк, товтри, багато різних свят та фестивалів, дуже стара відновлена фортеця, деруни, ковбаски і дуже сильна енергетика. Я не планував туди їхати, але після того як я "зрізав" кілька разів дорогу через пересічну місцевість, зрозумів, що велосипедів не напасешся на ці ями, камінці, болота та чагарники. Якщо їхати гарною дорогою, то Камянець проминути не вийде. Старе місто я об'їхав на велосипеді, потім відвідав смажених ковбасок з пивом та картоплею з соусом, подивися на людей та послухав рок-фестиваль, трохи. І все. Китайгород був наступним пунктом призначення.
"Подільські Товтри" - бар'єрний риф старого сарматського моря. Всі ці горбки, каньйони, тераси створені відкладеннями вапняку та органікою моря, дно якого трохи піднялося і створило гарний ландшафт, який створив гарні пейзажі. Ще там рай для геологів, археологів, спелеологів, оскільки там на зрізах гір відслідковується багатомільйонна історія земної кори та знаходиться велика кількість карстових печер. Серед товтр найгарніша місцевість в районі села Китайгород та Демшин. Там річка Тернава по дну каньйону впадає в річку Дністер яка теж тече по каньйону, все це виглядає дуже масштабно та мальовниче. В Китайгород я підкрався через ліс та гірську дорогу знизу до обіду, а помпезно виїхав на другий день після обіду по головній дорозі, яка вела в Вихватнівці. Китайгородські кам'яні вулиці були дуже старі, вели через ліс по панських дорогах до панської хати чи то палацу, який пан чи то Потоцький чи то Поповський побудував на найвищому плато над каньйоном. Палац чи то панська хата тепер без даху і в її кімнатах ростуть дерева, але якщо мати уяву, то можна зрозуміти, що пан був великим романтиком, якщо мав з його будинку такий вид на долину Дністра та Тернави. Ще пани там побудували католицьку церкву, якій вже 250 років. Внизу в долині я натрапив на якийсь старий кам'яний місток, по якому ніхто не їздив, під яким і заночував в наметі. Там було дуже спокійно, затишно і тепло, рядом дзюркотіла джерельна річка без назви - приток Тернави. Зробив прямо під мостом довгограйне багаття, вечерю та лупив двома камінцями горіхи, яких назбирав в лісі. До речі, волоськими горіхами люди висадили дуже багато захисних лісосмуг в Хмельницькій області, а ворони їх висадили взагалі де попало, так що вони хрускотіли у мене під ногами в багатьох місцях товтр. Зранку вздовж притоки Тернави пробіг кілька кілометрів, знайшов мальовничі пороги та джерело під скалою, потім запитав у місцевої жінки як воно називається, вона відповіла - "Печери".
Маю згадати "Совий яр", тому що це найбільший яр, який може трапитись хіба що в Карпатах. Для мене це була просто гарна асфальтована дорога в осінньому лісі, яка стрімко петляла кілька кілометрів вниз до річки Теребля. Взагалі велосипедом по товтрах можна їздити без педалів та зірочок - суцільні горбки - то летиш як птах вниз, закручуючи в шлейф танцю осіннє листя, то повзеш на гору, краще пішки. Спуск в "Совому яру" був неймовірно емоційним і "даунхільним". :)
Коли 1981 році будували Новодністровську ГЕС, затопили десятки селищ, серед них була і літописна Бакота 11 століття. Над Бакотою височить Біла Скала, з якої відкривається ще один неймовірний "Вауу!!" товтровський пейзаж. Якщо дивитись на Київське або Канівське водосховище воно кругле, або овальне, а Дністровське - амебоподібне, вода заходила ярами в різні села, частину з них виселили дарма, їх дістала тільки запустілість, а Бакота зникла під водою. Вода не дістала тільки старі скельні монастирі вздовж Дністра. Один з них частково вцілів і над Бакотою, другу частину завалила частково "Біла скала", яка частково обвалилася колись. Мягкий навязливий маркетинг сьогодні перетворив Бакоту в людний туристичний обєкт для паломництва, там будують інфраструктуру, продають дрова та інші послуги: "посидіти", "постояти", "покататися", "помолитися" і т.д. В Бакоті є кілька джерел, туристичні стежки, лавочки, оглядові майданчики, до стін і дерев приколочені цитати різні, типу: "не думайте як попасти на небо, а думайте як небо розмістити в собі". Досхочу набігавшись по козлиних стежках я вирушив назад, то була найдальша точка моєї подорожі.
В селі Лисець є водоспад в каньйоні, по якому протікає джерельна річка Бобрівка. Мальовнича картинка складається не тільки з водоспаду, але і з гарного озерця куди він впадає. Все це нагадує великий басейн, куди наливається із великого крану вода. Біля цього водоспаду була моя остання ночівка в наметі в цю подорож, вона була теж комфортною.
Поїздка в Дунаївці була самою простою, технічною, по нормальній дорозі.
Від чого залежить ваше життя? Від всього і від всіх: від зовнішніх причин, від внутрішніх проблем, від збоїв в дуже складній біохімічній лабораторії, якою являється людина, від дроту який залишив хтось на дорозі, від з'їхавших з глузду політиків, від нескінченного числа інших факторів. Все це компенсує Віра. Віра дозволяє нам складати плани. Правда ще в тому, що наші плани пише ще дехто, більш впевнений в собі. По моєму плану в 7 ранку, я мав бути в палаці Понінських в Ниркові, а по Його плану я мав продавати свиней на базарі в Тлустому. Він - з добрим почуттям гумору. Він виграв - це Бог. Тут мова йде про якусь умовність, найпростіша модель - Бог. Навіщо заплутувати і без того безодню незнання якимись складними науковими висновками, які породжують більше питань ніж відповідей. Ніхто не знає що буде завтра, навіть через секунду, ніяка наука не дасть на те відповідь.
Накрапав дощик. За пів години я встиг проїхати кілометрів сім - вісім. Потім, десь пів п'ятої ночі серед поля сталась дивна історія в один дубль для комедійної дурненької кіношки. Реально смішно: мій велосипед розвалився на шматки, я чудернацькі зіскочив на ноги і пробіг ще метрів з десять зі швидкістю 15км/год. Це було щастя, навіть страшно уявити, що могло б статися на крутому спуску, я бігати 60 км на годину не вмію. Дивна штука Віра, я відразу відчув, що не сильний в Вірі, якщо за секунду перестав вірити в мою чудову подорож по Подільським Товтрам. Забігаючи наперед, скажу, що все це вартувало мені всього кілька годин часу і 200 грн. Але, на той момент, маючи в полі безнадійно розламаний велосипед серед ночі, два рюкзаки речей і дощ, я розумів, що "приїхав" і далі піду пішки. Вирішив скласти до купи шматки велосипеду, все це зв'язати гумою, перетворити на одне місце багажу, потім якимись неймовірними зусиллями доволокти все це до Тлустого назад, потім, якщо там є "Нова пошта", відправити "велосипед" додому і дальше їхати на попутках і рейсових автобусах. Як тільки я зв'язав все, сталося перше диво - через поле їхав господар на машині з причепом в Тлусте на базар поросят продавати. Друге диво: в Тлустому є роверист, який торгує велозапчастинами, водій мене до нього привіз, а той мені продав саморобну дебелу вилку до велосипеда, зварену з нержавійки. Але, спочатку ми поїхали на свинячий базар торгувати поросятами. Я навіть не чекав, що буду тягати поросят за ноги, вони будуть верещати, а ще їм буду заглядати "хлопчик чи дівчинка", присвічуючи ліхтариком :). Ми продали всі п'ятеро поросят по 900 за штуку. :)
Таким чином, моя подорож почалася два рази: в 4 і 8 ранку. Знову через яр, біля шолома, далі поле, Нирків, дуже гарна панорама на яр, де колись було місто Червоноград. Перша ціль подорожі - залишки палацу Понінських 18 віку та запустілий домініканський костел Вознесіння Діви Марії 16го віку. Все це покрито містикою, містично виглядає, знаходиться в містичному яру з водоcпадом на річці Джурин, в якому, з містичного туману виглядають туроподібні верхівки веж замку. Детальне обстеження розвалин підтверджує ідею таємних ходів, подвійних стін з проходами між ними, та значної кількості підвалів, з заваленими коридорами і привидами, тобто привидом, яким я там кілька годин сновигав. В костелі відчувається об'єм, акустика, доступні верхні поверхи, хори, підвали. Рядом з костелом знаходиться братська могила з хрестом на ній, як я потім взнав, що то були польські вояки які загинули в битві з ОУН-УПА.
Водоcпад на річці Джурин - штучний, являється частиною паркового ансамблю, створеного біля замку, як зразок паркового мистецтва. Водоcпад поєднаний з арками, кам'яним місточком і дуже гармонійно вписується в природний рельєф. Поряд з водоспадом є залишки ще якихось споруд, а далі тягнеться мальовнича дорога через грабово-дубовий ліс аж до села Устечко. По дорозі є ідеальне місце для відпочинку, яке іменується Печерею Пустельника, там річка виринає із під гори, протікає метрів з тридцять під деревами і кількаметровим водоспадиком, срібними струнами і краплями спадає зі скали, покритою зеленою ковдрою із дивними рослинами. В скалі є грот, на скалі - рівний тінистий майданчик.
В Устечко я внісся з великою швидкістю по довгому асфальтованому серпантину через ліс, навіть загальмувати не встиг, щоб подивитись на Дністер та гирло річки Джурин в Устечку. В Новосілках забрався по зруйнованій драбині на другий поверх напівзруйнованого дореволюційного ампірного костелу Магдаліни. В Більче-Золотому заглянув в старовинний ландшафтний панський парк. Річка Серет мене теж зупинила мальовничими пейзажами, рясками та дзеркальною гладдю плавнів.
Монастирок - це назва села, в якому розташований скельний доісторичний монастирок, скеля Довбуша (чомусь всі скелі називають Довбуша), язичненський жертовник. Рядом - церква 18 ст. в якій правили службу. Зі скелі в Монастирку відкривається вид на річку Серет внизу, ліс, озерця в димці з лебедями, просто неймовірну панораму, яку неможливо передати фотографією. Фотки не впливають на всі органи чуття, навіть зір працює зовсім по іншому, людські очі роблять сотні світлин в секунду, а потім формують у свідомості картинку і породжують емоції, в залежності від досвіду і фантазії, потім видають на гора якийсь звук, найкультурніший з яких - "Вааууу!".
З Монастирка я взяв курс на Кривче - подивитися на "Кришталеву Печеру". По дорозі в лісі натрапив на сімейство диких кабанів, навіть злякався, але потім зрозумів, що їх там перетворили на свійських, які потрібні були диким мисливцям. Що то за щастя вбивати тварин заради забави? Як би тим кабанам видавали теж зброю і вчили мистецтву бою, ще можна було б зрозуміти, потреба адріналіну мисливцям була б втамована.
На другому місці після поламання велосипеда, по облому, стала черга в Кришталеву печеру. Вісім груп дітей в черзі, по 50 осіб в кожній, по 2 години на кожну групу і я в хвості. Якщо взяти калькулятора, все те перемножити, виходить що я 16 годин мав стояти в черзі? Це просто якийсь обломище. Через годину очікування я включив опцію "наглість", тицьнув куди треба 25 грн, присів, примазався до дітей і без квитка рванув вперед з якоюсь групою. Через кілька хвилин зрозумів своє щастя. Я був представлений самому собі, екскурсовод і група безнадійно відстали зі своїми розповідями про те, які камінці на що подібні, переді мною відкрилися всі 20 км підземних коридорів. Тим більше, що 2 км були освітлені світильниками, а ще в мене був якісний ліхтарик і вагон часу. Задоволення примножило якісне озоноване повітря в печері. В якийсь момент мені здалося що я заблудився, навіть холодком повіяло під ложечкою (не знаю що то значить, так кажуть). На жаль, я не знайшов озерні зали, про які говорять, але задоволення було максимальним, особливо коли я натрапив знову на освітлену частину підземних ходів. З недоліків - трохи вліз в якусь глину, забруднився, та подряпався об кристали вапняку. Але те компенсувалось козирним обідом в ресторанчику Кривче (я називаю ресторанчиками все, де є офіціянти). В Кривче я ще відвідав Кривченську фортецю над дорогою, на одній з веж навіть на гору піднявся. Дивні емоції виникають в фортецях, коли уявити сотні молодих людей, які сотні років назад побудували ці стіни, оборонялися тут, а потім сотні років назад померли або загинули, а ще, в цій фортеці зовсім недавно був готель, для тих, хто приїздив в Кривче милуватися Кришталевою печерою.
Камянець-Подільський - найромантичніше та найстаріше місто в Україні. В 15 сторіччі там жило людей майже стільки, як в Києві, багато з того що вони побудували та закопані скрині зі скарбами - залишились. Ще там є: каньйон, річка Смотрич, дерев'яний місточок під великим новоплановим мостом, замковий турецький місток, дуже гарні парк і дендропарк, товтри, багато різних свят та фестивалів, дуже стара відновлена фортеця, деруни, ковбаски і дуже сильна енергетика. Я не планував туди їхати, але після того як я "зрізав" кілька разів дорогу через пересічну місцевість, зрозумів, що велосипедів не напасешся на ці ями, камінці, болота та чагарники. Якщо їхати гарною дорогою, то Камянець проминути не вийде. Старе місто я об'їхав на велосипеді, потім відвідав смажених ковбасок з пивом та картоплею з соусом, подивися на людей та послухав рок-фестиваль, трохи. І все. Китайгород був наступним пунктом призначення.
"Подільські Товтри" - бар'єрний риф старого сарматського моря. Всі ці горбки, каньйони, тераси створені відкладеннями вапняку та органікою моря, дно якого трохи піднялося і створило гарний ландшафт, який створив гарні пейзажі. Ще там рай для геологів, археологів, спелеологів, оскільки там на зрізах гір відслідковується багатомільйонна історія земної кори та знаходиться велика кількість карстових печер. Серед товтр найгарніша місцевість в районі села Китайгород та Демшин. Там річка Тернава по дну каньйону впадає в річку Дністер яка теж тече по каньйону, все це виглядає дуже масштабно та мальовниче. В Китайгород я підкрався через ліс та гірську дорогу знизу до обіду, а помпезно виїхав на другий день після обіду по головній дорозі, яка вела в Вихватнівці. Китайгородські кам'яні вулиці були дуже старі, вели через ліс по панських дорогах до панської хати чи то палацу, який пан чи то Потоцький чи то Поповський побудував на найвищому плато над каньйоном. Палац чи то панська хата тепер без даху і в її кімнатах ростуть дерева, але якщо мати уяву, то можна зрозуміти, що пан був великим романтиком, якщо мав з його будинку такий вид на долину Дністра та Тернави. Ще пани там побудували католицьку церкву, якій вже 250 років. Внизу в долині я натрапив на якийсь старий кам'яний місток, по якому ніхто не їздив, під яким і заночував в наметі. Там було дуже спокійно, затишно і тепло, рядом дзюркотіла джерельна річка без назви - приток Тернави. Зробив прямо під мостом довгограйне багаття, вечерю та лупив двома камінцями горіхи, яких назбирав в лісі. До речі, волоськими горіхами люди висадили дуже багато захисних лісосмуг в Хмельницькій області, а ворони їх висадили взагалі де попало, так що вони хрускотіли у мене під ногами в багатьох місцях товтр. Зранку вздовж притоки Тернави пробіг кілька кілометрів, знайшов мальовничі пороги та джерело під скалою, потім запитав у місцевої жінки як воно називається, вона відповіла - "Печери".
Маю згадати "Совий яр", тому що це найбільший яр, який може трапитись хіба що в Карпатах. Для мене це була просто гарна асфальтована дорога в осінньому лісі, яка стрімко петляла кілька кілометрів вниз до річки Теребля. Взагалі велосипедом по товтрах можна їздити без педалів та зірочок - суцільні горбки - то летиш як птах вниз, закручуючи в шлейф танцю осіннє листя, то повзеш на гору, краще пішки. Спуск в "Совому яру" був неймовірно емоційним і "даунхільним". :)
Коли 1981 році будували Новодністровську ГЕС, затопили десятки селищ, серед них була і літописна Бакота 11 століття. Над Бакотою височить Біла Скала, з якої відкривається ще один неймовірний "Вауу!!" товтровський пейзаж. Якщо дивитись на Київське або Канівське водосховище воно кругле, або овальне, а Дністровське - амебоподібне, вода заходила ярами в різні села, частину з них виселили дарма, їх дістала тільки запустілість, а Бакота зникла під водою. Вода не дістала тільки старі скельні монастирі вздовж Дністра. Один з них частково вцілів і над Бакотою, другу частину завалила частково "Біла скала", яка частково обвалилася колись. Мягкий навязливий маркетинг сьогодні перетворив Бакоту в людний туристичний обєкт для паломництва, там будують інфраструктуру, продають дрова та інші послуги: "посидіти", "постояти", "покататися", "помолитися" і т.д. В Бакоті є кілька джерел, туристичні стежки, лавочки, оглядові майданчики, до стін і дерев приколочені цитати різні, типу: "не думайте як попасти на небо, а думайте як небо розмістити в собі". Досхочу набігавшись по козлиних стежках я вирушив назад, то була найдальша точка моєї подорожі.
В селі Лисець є водоспад в каньйоні, по якому протікає джерельна річка Бобрівка. Мальовнича картинка складається не тільки з водоспаду, але і з гарного озерця куди він впадає. Все це нагадує великий басейн, куди наливається із великого крану вода. Біля цього водоспаду була моя остання ночівка в наметі в цю подорож, вона була теж комфортною.
Поїздка в Дунаївці була самою простою, технічною, по нормальній дорозі.