ХвелотріпЇ - 2008-06-30. Акт прояву мозахізму - підйом з груженими велосипедами на Піп Іван.
[карта]
Прокинулись близько дев’ятої. Зварили ще рису, домішали вчорашнього недоїдженого і докинули порізаної ковбаси.
На цю ж галявину приходить невеличка банда корів. Головна корова з дзвоником. Два бичка. Ще одна корова з дивними рогами. Не агресивні. Йдуть на палатки. Пробував відганяти - повертаються. Богдан взяв різку - від одного її виду корови швидко повтікали.
Зібрались - рушили. Вертаємось назад по дорозі - близько 7 км до зеленого - спуск. Богдан мало не звалився в річку, зсунуло землю під берегом. Трохи пофоткались.
Цього ранку сонце якось не дуже било, їхав без окулярів, так природніше дивитись на природу - і саме тоді коли я їхав без них мені в око щось залетіло J
В Зеленому біля повороту на Піп Іван (тут же і погранпост) надибали невеличкий магазинчик. Там попросили кипятку і заварили свого бергамонтного чаю з своїм неочищеним рафінованим цукром. Попили з цукерками. За кип‘яток не просили платити J
На мості біля погранпоста є зв‘язок. Посилаємо прощальні смс. Літають нехороші думки про підйом.
Також тут сидить багато туристів. Чекали автобуса. В обід вони вже спустились з гори. А ми тільки йдемо…
Повертаємо наліво на Піп Іван. Їдемо близько 3 км до роздоріжжя. Обганяємо чоловіка з каністрами. На роздоріжжі його чекав всюдихідник і лісник. Лісник сказав що на гору нам «туди» - і показав пальцем вверх. Від одного виду стежки з нахилом десь у 40 градусів ставало дурно. Стежка представляла собою дорогу, з явно виділеними двома коліями.
Перевели дух і почали підійматись. На першому підйомі засік кілометраж за день - 11,88 км.
Котити велосипед вверх було дуже тяжко. Залежно від крутизни підйому через 30-100 метрів пульс ставав дуже швидким. Можна сказати фізичне навантаження було на грані можливого.
Постійно ставали передихнути, щоб серце заспокоїлось. Біля трьох кілометрів підйом в лісі мав нахил 30-40 градусів. Зустрічали туристів які спускались. Щиро співчували нам. Також зустріли два квадрацикли, які їхали вниз. По слідам протекторів можна було здогадатись що вони добирались самого верху. Пропонували води, але у нас ще був запас.
Десь на третьому кілометрі підйому вийшли на полонину. Фотографуємось.
Бачимо дві хати з синім поліетиленом на даху. На полоиніні ростуть дивні рослини. Так як дерев вже нема - відкривається красива панорама. Йдемо по дорозі - бачимо водопій. Джерело витікає десь з землі в довге корито і тече далі вниз. Набрали води (перед тим не було).
Продовжуємо підніматись полониною. При наближенні до хатинок чути гавкання злих собак на прив‘язі. З хатів на нас дивляться очі місцевих аборигенів. Привітались, пішли далі. Піпікнув зв‘язок. Андрій спробував зробити кілька дзвінків. Сіли відпочили.
За полониною знову ліс. Дорога рівна. Сідаємо на ровери і їдемо. Місцями навіть спуски.
На четвертому кілометрі в лісі зліва з‘являється озерце Марічейка. В діаметрі до 100 метрів. Поряд стоїть бесідка. Засмічена.
По плану поїздки ми мали заночувати біля цього озера, але згідно з тим же планом ми очікували його побачити не через 4, а через 7,5 км від початку підйому. Така розбіжність виникла тому, що я засік кілометраж від початку сходження, а існуючі дані засікались від погранпоста. Це трохи спантеличило. В озері побачили плаваючих п‘явок та ящірок. Ніяких палаток і взагалі туристів поряд не було. Нема кого запитати. До того ж озерце дуже маленьке, ми подумали що це не воно, і «справжня» Марічейка десь далі. Тим не менше далі за озером тік дуже смачний потічок, купа дров і місця для ночівлі.
Рухаємось далі. Знову різкий підйом. На цей раз додаткова складність - по дорозі тече вода. Виходимо з лісу, видно що якийсь потічок просто вийшов із свого попереднього берега (якщо такий ще був) і зробив з кам’янистої дороги тяжкопрохідну кашу.
Стає холодніше, помітно починаємо задихатись, напевне кисню менше на такій висоті. Вже поверх спортивного костюму одягаю дощовика, і він знову добре захищає від холодного вітру.
Без лісу відкривається чудовий краєвид на голубі гори. Бачимо сніг.
По траверсу справа обходимо якусь гору.
Сили вичерпуються. Особливо болять руки і м’язи на спині вище таза - це із-за того що велосипед тягнеться з одного боку. Інколи пробую вести його зліва. Але з лівого боку важче. Тому довго не виходить. По ходу підйому виробилась техніка самого легкого підйому. Стоячи зліва від ровера, права рука захоплює пальцями сідло зверху, або охоплює підсідельну трубку і тягне велосипед трохи вверх, по суті вона створює рушійну силу. Перший і другий спосіб чергуються по мірі натирання пальців або лодоні. Ліва рука тримає руль зліва і направляє велосипед в потрібному напрямку. Якщо стати справа від рами, то навантаження, відповідно, переходить на ліву руку.
Черговий раз стаю перепочити. Озера все нема і нема (і як виявилось - вже і не буде, адже ми його пройшли). Сил теж нема. Вирішив піти пішки трохи вверх у розвідку. Пішки все-таки легше. На той момент пройшли 6,7 км, отже якщо опиратись на очікування (7,5 км) через 800 метрів мало бути це озеро. Почав підніматись, до мене приєднався Андрій, а Богдан залишився з роверами. Приблизно через кілометр підйому я починаю розуміти що озера дійсно в запланованому місці нема. Підйом гладшає, піднімаємось вище, з-за чергового пагорба виглядає камяна будівля (обсерваторія). Вершина Піп Івана. Я стою в шоці.
На верху біля обсерваторії бачимо намет і багаття. Підійшли поздоровались, пояснили ситуацію, порадились де варто ночувати. То був старший чоловік років до 40 і жіночка. В нього були хороші карти, я пояснив куди плануємо спускатись і він сказав, що ніколи там не був, але такий маршрут на карті існував. На горі був сніг.
Можна було трохи сховатись від вітру біля кам‘яної будівлі.
Поки не затягнуло хмарами візуально подивились напрямок завтрашньої подорожі. Протоптаний шлях наче є. Повертаємось назад.
За 800 метрів від місця зупинки роверів зустрічаємо незадоволеного Богдана, який думав що нас знесло вітром/вбило блискавкою/тощо і вирішив з ровером рухатись вище. Дав ключ від замка, яким змотав ровери і пішов далі, після чого ми вже його не бачили (на шляху). А ми спустились і продовжили підйом. Склалось так, що у Богдана гружений велосипед був легший ніж у нас з Андрієм, а сам він хлопець більший, тому підніматись йому давалось якось швидше. Важко давались наступні два км. Кілька разів падали на землю. Вона була вкрита низькими кущиками, які були як пиринка. Лягаєш на нього - м’яко і нехолодно. А над тобою зразу хмари.
Через кілометр почало темнішати і насунула хмара. Йшли в непробивному тумані з ліхтарями. Проїжджена двоколійна дорога не давала збитись зі шляху.
Майже наощуп зіткнулись із багаттям людей які були на верху. Було вже темно (десь після 21:00). Там же помітили ще одного чоловіка (якого не було при першому підйомі). Як виявилось це був хлопець з Києва віком десь як ми, якого звали Денис, який за день пішки сам піднявся з Верховини на Піп Іван. Тим не менше він нас назвав «отчаяними».
Встановили намети з східної сторони біля обсерваторії, вечором там ще не було вітру. В будівлі було багато досок, хоча в темноті їх важко шукати, їх використовували як дрова, для підтримання вогню. Назбирали з Богданом снігу (теж шукали наощуп на 100 метрів нижче вершини). Поставили танути у двох казанках - на кашу і чай.
Зварили гречану кашу, додали тушонки. Богдану наклали в його невеличку мисочку, і він заховався в наметі її їсти. Йому було холодно, так як не мав належного одягу. А маленької мисочки було достатньо так як вечором в горах він їсть мало.
Я з Андрієм сіли біля багаття і почали їсти решту каші прямо з казанка, щоб не возитись з посудом. Попередні рази поїдання показали що казанок на трьох з‘їсти важко, а тут двоє залюбки з‘їли і напевне просили б добавки, якби була. Чи то втома. Чи то каша зі снігу смачна :) Чай зі снігу виявився не менш цікавим. Лягли.
Вночі напрямок вітру помінявся. Почало дути на нас. Андрієва палатка з ним одним буквально злітала. Він мусив укріпляти її вночі каменюками і рюкзаками, які стояли всередині.
Вітер постійно шарпав стіни намету і струшував росу всередину. Спати було важко. Хіба закутатись в спальник. Крім того було страшнувато. Сон на вершині гори висотою 2028 м дається тяжко :) Найкраще спати повністю нирнувши у спальника.
За день пройдено 20,4 км, з них 11,88 км - на колесах, решту пішки вгору з груженими роверами. Підйом тривав приблизно з 13:00 до 21:00. Скільки часу крутилось колесо неясно, бо на малих швидкостях велокомп‘ютер неправильно рахує час. А швидкість пішки була біля 1 км/год.
[всі фото]
Далі - 2008-07-01. Великий спуск з перешкодами.
Прокинулись близько дев’ятої. Зварили ще рису, домішали вчорашнього недоїдженого і докинули порізаної ковбаси.
На цю ж галявину приходить невеличка банда корів. Головна корова з дзвоником. Два бичка. Ще одна корова з дивними рогами. Не агресивні. Йдуть на палатки. Пробував відганяти - повертаються. Богдан взяв різку - від одного її виду корови швидко повтікали.
Зібрались - рушили. Вертаємось назад по дорозі - близько 7 км до зеленого - спуск. Богдан мало не звалився в річку, зсунуло землю під берегом. Трохи пофоткались.
Цього ранку сонце якось не дуже било, їхав без окулярів, так природніше дивитись на природу - і саме тоді коли я їхав без них мені в око щось залетіло J
В Зеленому біля повороту на Піп Іван (тут же і погранпост) надибали невеличкий магазинчик. Там попросили кипятку і заварили свого бергамонтного чаю з своїм неочищеним рафінованим цукром. Попили з цукерками. За кип‘яток не просили платити J
На мості біля погранпоста є зв‘язок. Посилаємо прощальні смс. Літають нехороші думки про підйом.
Також тут сидить багато туристів. Чекали автобуса. В обід вони вже спустились з гори. А ми тільки йдемо…
Повертаємо наліво на Піп Іван. Їдемо близько 3 км до роздоріжжя. Обганяємо чоловіка з каністрами. На роздоріжжі його чекав всюдихідник і лісник. Лісник сказав що на гору нам «туди» - і показав пальцем вверх. Від одного виду стежки з нахилом десь у 40 градусів ставало дурно. Стежка представляла собою дорогу, з явно виділеними двома коліями.
Перевели дух і почали підійматись. На першому підйомі засік кілометраж за день - 11,88 км.
Котити велосипед вверх було дуже тяжко. Залежно від крутизни підйому через 30-100 метрів пульс ставав дуже швидким. Можна сказати фізичне навантаження було на грані можливого.
Click to viewПостійно ставали передихнути, щоб серце заспокоїлось. Біля трьох кілометрів підйом в лісі мав нахил 30-40 градусів. Зустрічали туристів які спускались. Щиро співчували нам. Також зустріли два квадрацикли, які їхали вниз. По слідам протекторів можна було здогадатись що вони добирались самого верху. Пропонували води, але у нас ще був запас.
Десь на третьому кілометрі підйому вийшли на полонину. Фотографуємось.
Бачимо дві хати з синім поліетиленом на даху. На полоиніні ростуть дивні рослини. Так як дерев вже нема - відкривається красива панорама. Йдемо по дорозі - бачимо водопій. Джерело витікає десь з землі в довге корито і тече далі вниз. Набрали води (перед тим не було).
Продовжуємо підніматись полониною. При наближенні до хатинок чути гавкання злих собак на прив‘язі. З хатів на нас дивляться очі місцевих аборигенів. Привітались, пішли далі. Піпікнув зв‘язок. Андрій спробував зробити кілька дзвінків. Сіли відпочили.
За полониною знову ліс. Дорога рівна. Сідаємо на ровери і їдемо. Місцями навіть спуски.
На четвертому кілометрі в лісі зліва з‘являється озерце Марічейка. В діаметрі до 100 метрів. Поряд стоїть бесідка. Засмічена.
По плану поїздки ми мали заночувати біля цього озера, але згідно з тим же планом ми очікували його побачити не через 4, а через 7,5 км від початку підйому. Така розбіжність виникла тому, що я засік кілометраж від початку сходження, а існуючі дані засікались від погранпоста. Це трохи спантеличило. В озері побачили плаваючих п‘явок та ящірок. Ніяких палаток і взагалі туристів поряд не було. Нема кого запитати. До того ж озерце дуже маленьке, ми подумали що це не воно, і «справжня» Марічейка десь далі. Тим не менше далі за озером тік дуже смачний потічок, купа дров і місця для ночівлі.
Рухаємось далі. Знову різкий підйом. На цей раз додаткова складність - по дорозі тече вода. Виходимо з лісу, видно що якийсь потічок просто вийшов із свого попереднього берега (якщо такий ще був) і зробив з кам’янистої дороги тяжкопрохідну кашу.
Стає холодніше, помітно починаємо задихатись, напевне кисню менше на такій висоті. Вже поверх спортивного костюму одягаю дощовика, і він знову добре захищає від холодного вітру.
Без лісу відкривається чудовий краєвид на голубі гори. Бачимо сніг.
По траверсу справа обходимо якусь гору.
Сили вичерпуються. Особливо болять руки і м’язи на спині вище таза - це із-за того що велосипед тягнеться з одного боку. Інколи пробую вести його зліва. Але з лівого боку важче. Тому довго не виходить. По ходу підйому виробилась техніка самого легкого підйому. Стоячи зліва від ровера, права рука захоплює пальцями сідло зверху, або охоплює підсідельну трубку і тягне велосипед трохи вверх, по суті вона створює рушійну силу. Перший і другий спосіб чергуються по мірі натирання пальців або лодоні. Ліва рука тримає руль зліва і направляє велосипед в потрібному напрямку. Якщо стати справа від рами, то навантаження, відповідно, переходить на ліву руку.
Черговий раз стаю перепочити. Озера все нема і нема (і як виявилось - вже і не буде, адже ми його пройшли). Сил теж нема. Вирішив піти пішки трохи вверх у розвідку. Пішки все-таки легше. На той момент пройшли 6,7 км, отже якщо опиратись на очікування (7,5 км) через 800 метрів мало бути це озеро. Почав підніматись, до мене приєднався Андрій, а Богдан залишився з роверами. Приблизно через кілометр підйому я починаю розуміти що озера дійсно в запланованому місці нема. Підйом гладшає, піднімаємось вище, з-за чергового пагорба виглядає камяна будівля (обсерваторія). Вершина Піп Івана. Я стою в шоці.
На верху біля обсерваторії бачимо намет і багаття. Підійшли поздоровались, пояснили ситуацію, порадились де варто ночувати. То був старший чоловік років до 40 і жіночка. В нього були хороші карти, я пояснив куди плануємо спускатись і він сказав, що ніколи там не був, але такий маршрут на карті існував. На горі був сніг.
Можна було трохи сховатись від вітру біля кам‘яної будівлі.
Поки не затягнуло хмарами візуально подивились напрямок завтрашньої подорожі. Протоптаний шлях наче є. Повертаємось назад.
За 800 метрів від місця зупинки роверів зустрічаємо незадоволеного Богдана, який думав що нас знесло вітром/вбило блискавкою/тощо і вирішив з ровером рухатись вище. Дав ключ від замка, яким змотав ровери і пішов далі, після чого ми вже його не бачили (на шляху). А ми спустились і продовжили підйом. Склалось так, що у Богдана гружений велосипед був легший ніж у нас з Андрієм, а сам він хлопець більший, тому підніматись йому давалось якось швидше. Важко давались наступні два км. Кілька разів падали на землю. Вона була вкрита низькими кущиками, які були як пиринка. Лягаєш на нього - м’яко і нехолодно. А над тобою зразу хмари.
Через кілометр почало темнішати і насунула хмара. Йшли в непробивному тумані з ліхтарями. Проїжджена двоколійна дорога не давала збитись зі шляху.
Майже наощуп зіткнулись із багаттям людей які були на верху. Було вже темно (десь після 21:00). Там же помітили ще одного чоловіка (якого не було при першому підйомі). Як виявилось це був хлопець з Києва віком десь як ми, якого звали Денис, який за день пішки сам піднявся з Верховини на Піп Іван. Тим не менше він нас назвав «отчаяними».
Встановили намети з східної сторони біля обсерваторії, вечором там ще не було вітру. В будівлі було багато досок, хоча в темноті їх важко шукати, їх використовували як дрова, для підтримання вогню. Назбирали з Богданом снігу (теж шукали наощуп на 100 метрів нижче вершини). Поставили танути у двох казанках - на кашу і чай.
Зварили гречану кашу, додали тушонки. Богдану наклали в його невеличку мисочку, і він заховався в наметі її їсти. Йому було холодно, так як не мав належного одягу. А маленької мисочки було достатньо так як вечором в горах він їсть мало.
Я з Андрієм сіли біля багаття і почали їсти решту каші прямо з казанка, щоб не возитись з посудом. Попередні рази поїдання показали що казанок на трьох з‘їсти важко, а тут двоє залюбки з‘їли і напевне просили б добавки, якби була. Чи то втома. Чи то каша зі снігу смачна :) Чай зі снігу виявився не менш цікавим. Лягли.
Вночі напрямок вітру помінявся. Почало дути на нас. Андрієва палатка з ним одним буквально злітала. Він мусив укріпляти її вночі каменюками і рюкзаками, які стояли всередині.
Вітер постійно шарпав стіни намету і струшував росу всередину. Спати було важко. Хіба закутатись в спальник. Крім того було страшнувато. Сон на вершині гори висотою 2028 м дається тяжко :) Найкраще спати повністю нирнувши у спальника.
За день пройдено 20,4 км, з них 11,88 км - на колесах, решту пішки вгору з груженими роверами. Підйом тривав приблизно з 13:00 до 21:00. Скільки часу крутилось колесо неясно, бо на малих швидкостях велокомп‘ютер неправильно рахує час. А швидкість пішки була біля 1 км/год.
[всі фото]
Далі - 2008-07-01. Великий спуск з перешкодами.