Жиди, які боролись за Україну

Mar 15, 2012 21:39

Жиди, які боролись за Україну

Стаття доктора Абрагама Штерцера „Ми боролися за Україну", хоча надрукована ще в 1964 р. англійською мовою в Канаді, в світлі теперішніх подій проливає нове світло на взаємовідносини єврейської й української громад в Україні, а також виразно окреслює роль і місце УПА в цьогочасній історії українського народу.

Дякувати Богу, цю статтю писав єврей і тому його судження про євреїв та українців і його погляд не стороннього глядача, а активного учасника цих подій для нас є дуже важливими. Ми не знаємо, чи ще живий доктор Штерцер, але, без сумніву, живі його діти та онуки, та й інші люди, описані ним, і пов'язані з цими подіями, й вони можуть висловитися на цю тему, зачеплену автором.

Свідчення, де кожний рядок статті ним або пережитий, або переосмислений, а тому цінний як для нас, сьогоднішніх читачів, так і для тих, хто претендує на те, що знає все про нашу історію.

Ми сподіваємося, що ця стаття дасть новий поштовх дискусії для добра обох народів. Бо, зрештою, головне завдання будь-якого друкованого органу - це надавати місце для статей різного спрямування, часто протилежних за значенням чи ідеєю. Це підштовхує читацьку авдиторію до дискусії, полеміки, а, отже, підносить інтерес до видання, що в кінцевому результаті впливає й на його тираж.

Всі видання світу використовують цей "прийом", і це не повинно мати вплив на їхню долю. Ми можемо бути не згідні з автором статті, а не з виданням, яке помістило цю статтю, й маємо право вступити в полеміку з ним (автором) чи зрештою подати на нього в суд, якщо для цього є законні підстави, а не на видання.

Наше Товариство їм. Петра Могили, яке має столітню історію й такий напрям діяльності, як колись за Радянського Союзу Товариство „Знання", набуло великого досвіду полеміки, а в багатьох випадках і прямого цькування в різних часових площинах від різних влад та різних політичних напрямів. Воно мстило й в своїх лавах достойних членів, зокрема, Івана Франка та його синів, академіка Олександра Колесу та композитора Миколу Колесу, академіка Щурата, академіка Свінцицького та багатьох інших, а коли товариство, разом з іншими товариствами заснувало підпільний університет, то митрополит Андрей Шептицький навіть викладав історію мистецтвознавства в цьому Львівському українському університеті в 30-х роках XX ст., чиї дипломи визнавалися багатьма державами Європи.

Отже, з вершини того історичного досвіду ми знаємо, що істина завжди переможе, а правда візьме верх. Це гіркий, тернистий і горбистий шлях - шлях правди. Але тільки він приведе нас до Храму.

В історії за будь-якою подією завжди стоїть одне питання: „Кому це вигідно?". Але ми, опираючись на досвід нашого Това­риства, ставимо питання точніше: „Кому це потрібно зараз, в даний момент, коли вибори „на носі", коли комусь не потрібна найбільш масова газета в Україні, яка має свою читацьку авдиторію певного політичного забарвлення, коли певні політичні сили в Україні ніяк не можуть набрати справжньої, а не вдаваної більшості, коли є під рукою така вигідна „дубинка", як національне чи релігійне питання і т.д.". Ми не впев­нені, наприклад, чи завтра не почнуться гарячі дискусії з „мордобітієм" з ініціятиви добре натренованих зачинателів конфліктів між релігійними конфесіями: чи то правос­лавними й греко-католиками, чи праволавними й мусульманами, між православними й право­вірними, чи між: хасидами й прогресивними юдаїстами і т.д., і т.п.

А найголовніше є не це, а те, як далеко можуть зайти політичні групи, щоб утриматися при владі, чи щоб дістатися до влади. І чи не з'явиться тут на Україні якийсь „білобрисий чеченець", якого так і не зможуть знайти, й почне підривати будинки в столиці, щоб виправдати „круті" заходи проти свого народу, або чи не знайдеться раптом кінооператор, якого також чомусь не зможуть знайти, й почне детально записувати на відеострічку, як злітає в повітря новий хмарочос, підземка чи надземка. Колись Конфуцій, коли був на когось дуже лихий, нібито сказав: „А щоб ти жив в епоху перемін". А ми зараз якраз живемо в такий період, який чомусь дуже затягнувся. І дай Боже нам його достойно пережити.

Тепер, декілька коментарів до поданої статті Абрагама Штерцера.

І. Ми намагалися перекласти з англійської якнайточніше, якнайближче до тексту, щоб ніякий „експерт" не дорікнув нас в неправильності перекладу чи в його двозначності. Хоча це не зовсім так. Автор вживає, наприклад, англійське слово „Jеw" в означенні своєї нації. Ми перекладали його тут як „єврей", хоча в єврейській мові термін „євреї" має для цього інше слово - це слово „ібрім", що дослівно означає: „ті, що похо­дять з-за ріки". Але це самовизначення „ібрі", "євреї", як правило, вживалося іншими народами для визначення цих юдейських племен так, як, наприклад, слово „грузин" ми вживаємо для визначення жителів Грузії, хоча самі себе вони так не називають, використовуючи слово „картвелі".

На Західній Україні, як і в західно­слов'янських мовах: польській, чеській, словацькій і т.д., „Jew" і "Jude" перекладалося як „жид", тобто, „приналежний до племені Юди". Так це слово звучить і в сучасних західнослов'янських мовах, такого слова, як „єврей" вони взагалі не знають. Або є ще інше тлумачення без ніякого натяку на образу. Напевно, тут найправильніше було б перекласти це слово як „юдей". Але на сході України вживається запозичене слово з російської „ єврей", і ми цим словом послуговувалися в перекладі.

П. Автор статті вживає вираз „допоміжна поліція" й надає їй інші невлас­тиві їй функції. Може не всі читачі пам'ята­ють, але в 90-х роках в Радянському Союзі і, зокрема, у Львові проводився світовий судовий процес над голандським мільйонером Ментеном, офіцером СС, за його участь у розстрілі єврейського населення на Львівщині. Серед інших питань, які розглядалися, було і питання про участь допоміжних поліцій у цих звірствах. Було доказано, що підрозділи допоміжної поліції розстрілювати не мани права, вони мали право тільки затримувати й супроводжувати. Вершителями долі людського життя були тільки „надлюди" - нацисти, гестапо, які виносили вирок[emphasis mine L.V.], а спеціяльні їхні команди - айнзацкоманди- 6, розстрілювали. Так, у Львові були 4 поліції: німецька, українська, польська, єврейська. Загін допоміжної єврейської поліції коливався від 500 до 750 осіб. [emphasis mine L.V.]

Ось свідчення однієї єврейки, лікарки Стелли Кренцбах, яка також вижила, перебуваючи в УПА, й після війни працювала в Міністерстві охорони здоров'я Ізраїлю, і яка бачила цих поліцаїв у дії у Львові (подаємо дослівно): „Кожного дня я бачила великі колони жидів, що покірливо йшли на смерть в супроводі декількох жидівських поліцаїв. Мене брала лють за ту покірливість. Я затулювала рот, щоб не крикнути їм: „Киньтеся й вбийте тих кількох нелюдів, вас переважаюча більшість, згинете й так, але як герої, а не раби!".

А відомий рабин Д. Кагане (до речі, врятований А. Шептицьким як і сотні інших євреїв) писав у своєму щоденнику: „Поліція була органом общини (єврейської) й вказівки гестапо були законом для неї. Щоб врятуватися вона видавала інших жидів і гнала на смерть власних братів." [emphasis mine L.V.]

Зараз наше Товариство готує матеріяли для випуску книжки про участь представників інших народів в національно-визвольній боротьбі, яку вело УПА й, таким чином, ще ближче піднесемо тему визначення легітимності УПА як воюючої сторони.

Ми думаємо, що всі ці матеріяли та статті допоможуть нам у консолідацї спільних зусиль для побудови нашої держави. І ні одна громада не повинна бути осторонь цих устремлінь, а, тим паче, бути деструктивнм фактором в цій побудові.

А щодо майбутнього українсько-єврейських відносин, то час, наука і добра воля обох сторін скажуть своє слово на користь їх позитивного розвитку.

Ще одним громадянином Ізраїлю, який служив в УПА, є доктор Абрагам Штерцер, терапевт Купат-Голім (Ізраїльська медична страхова організація) в передмісті Тель-Авіву Рамат-Ган.

Я не хочу виявитися лицеміром і сказати, що всі українці були ангелами. Далеко не так. В багатьох регіонах України існував злісний антисемітизм, старанно заохочуваний чужо­земними режимами, які панували в країні та управляли нею згідно зі стародавнім римсь­ким правом: „поділяй і владарюй". Існувало багато об'єктивних та історичних причин для цього антисемітизму. Релігійні та економічні фактори відігравали свою роль також. Але існувала ще суб'єктивна причина цього антиєврейського упередження також, й я можу тепер сказати вам, що євреї самі сприяли цьому. Єврейські спільноти в Західній Україні не робили ніяких зусиль для інтеграції. себе в культурне, соціяльне й економічне життя української більшості. Вони жили самі в собі нав'язаних гетто, чужинці, які бажали всіх вигод життя в Україні без будь-яких труднощів чи зобов'язань перед нею. Єврейські історики й письменники, які жили перед відновленням Ізраїлю, як незалежної держави, не можуть збагнути цього. Але ми в Ізраїлі тепер можемо зрозуміти українців. Ми також є більшістю поряд з меншістю, що завдає нам всяких турбот й яка відмовляється бути інтегрованою. [emphasis mine L.V. добре порівняння ізраїльтяни vs. палестинці, і ми vs. поляки, кацапи, тощо]

Українці мали трагічне минуле. Періоди їхньої національної незалежності були короткими й кривавими. Протягом більшості їхньої писаної історії ними керували загарбники: росіяни, поляки, турки, татари, австрійці, угорці, румуни. Євреї були спроваджені до України поляками, які використовували їх для найбрудніших і найпринизливіших справ, пов'язаних з владою - збору податків і функціонування горілчаних закладів - корчм. Місцевий польський шляхтич, який захопив найкращі наділи української землі, також використовував євреїв для сумнівних операцій із заставою, спекуляціями худобою й зерном та інших нечесних маніпуляцій. Цілком вірно, що дискримінаційні закони та їх статус забороняв євреям мати право на будь-яку іншу діяльність крім грошових позик, контроль застав і фінансових операцій. Також вірним є й те, що переважна більшість євреїв жила в бідноті й також була дискримінованою. Але пересічному українцю єврей був п'явкою, що ссе кров, і був гіршим визискувачем ніж поляк. [emphasis mine L.V.]

Польські вельможі тринькали гроші, здерті їх єврейськими збирачами податків, в палацах Варшави, Кракова, Флоренції та Парижу. Вони були далеко. Євреї були на видноті й в щоденному контакті з населенням. До цього треба також додати релігійний фактор. Політична боротьба за Україну мала релігійні підводні камені у формі конфлікту Схід-Захід між католицькою й православною гілкою християнства. Тепер це важко зрозуміти, оскільки теперішнім напрямком в більшості християнських церков є наголошування про юдейські корені походження християнства. Але в цей час свята інквізиція все ще була активною в Португалії та Іспанії - євреїв спалювали живцем. Всі християнські церкви вважали євреїв „породженням диявола". [emphasis mine L.V. і де "ноти протєста", ау? Тиша...]

Сліпий фанатизм і жар релігійних воєн зробив людське життя залежним від догм. І переважаючою християнською догмою зі самого початку його існування була догма, згідно з якою євреї доводили, що християнство є помилковою релігією. У відповідності з прийнятою догмою в той час вважалося, що євреї є відповідальними за мучеництво й смерть Христа, а їх виживання як народу доводило, що злочин і богогудство відплачується. Отже, євреї повинні були бути винищені або насильно навернені, щоб довести, що християнська догма є правильною.

Таким чином, легко зрозуміти, чому євреї були першими цілями насильства юрби у всіх релігійних і національно-визвольних війнах, що велися в Європі - не тільки в Україні - в цей період. Реакція українців була дещо гострішою через польське імперіялістичне колоніальне панування, яке використовувало євреїв як свій інструмент. Велика емансипація єврейського народу, яка відбулася у XIX ст. й дарувала їм рівні права в більшості із європейських країн, надала їм чудову можливість для інтеграції та примирення. Але демагоги та екстремісти з обох сторін продовжували демонструвати недовіру й заздрість, а пожинали ненависть і кров. Я, будучи дитиною, пам'ятаю, як в Західній Україні власники крамниць шахраювали й визискували неписьменних і боязких селян. Перед тим, як я втік з дому, щоб вчитися в загальноосвітній школі, я одержав традиційну єврейську освіту в „хедері" (релігійній школі). Наш рабин наполягав, щоб ми, єврейські діти, плювали на землю й вимовляли прокльони, коли ми проходили біля хреста чи коли ми зустрічатися зі священиком чи релігійною процесією. Наші крамарі зазвичай говорили, що це є "міцвех" (благословенний вчинок) обдурювати „гоя" (не єврея).

Тепер, оглядаючись назад більше ніж тридцять років, я не звинувачую ні рабинів, ні крамарів. У свій спосіб вони були такі ж відсталі й неосвічені та нещасні, як й український селянин, якого вони зневажали. Рабин бачив у християнському хресті символ двотисячолітніх релігійних гонінь, різних інквізицій, спалювань на вогнищах і погромів. Зі самих крамарів точили кров корумпована польська адміністрація й збирачі податків.

Єдиними, кого вони могли визискувати в свою чергу, були українські селяни. Якщо б ви проїжджали через Єрусалим в 1964 році й дістали по голові від єврейських фанатів-ортодоксів, ви б здивувалися, як такі пережитки фанатизму - гетто зразка 1964 року - могли дожити до нашого атомного віку. Отже, ви повинні подумати про це, розглядаючи трагічні події в Україні тих часів.

XX ст. почалося із зростання класу української інтелігенції, більшість якої була прогресивною й ліберально налаштованою. Тут була можливість для прогресивних єврейських напрямків, особливо сіоністського руху, забути про стару ненависть і недовіру та започаткувати нову й тривалу дружбу. Та ні, єврейські спільноти в Україні продовжували жити в своїх гетто, уникаючи будь-яких контактів з народом, чий хліб вони їли, чиїм повітрям дихали й на чиїй землі вони самовільно посилилися сотні років тому.

Таке самонав'язане відношення пихатої зверхності не мало місця навіть у їх власній землі. Насправді, Ізраїль виходить з того, що він повинен дружити з націями іншого кольору шкіри Африки й Азії. Він домагається взаєморозуміння з неграми, християнами, мусульманами й буддистами. Ми розуміємо, що в сьогоденному світі ми не можемо жити у вакуумі без дружби й союзників, що базується на спільних інтересах радше, ніж на сенти­ментах. Можливо, що євреї в Україні прийняли позицію зверхності для того, щоб компенсу­вати комплекс нижчевартості, який вони відчували як народ без землі й нація без держави. Але це звичайно дратувало тих ліберальних українців, чия простягнута рука дружби була хіба що грубо проігнорована (зневажена). [emphasis mine L.V. шо заважає зараз таким як Сашко Фельдманенко?..]

Досі ніщо з того, що я сказав, не вип­равдовує крайнощів і жорстокостей, скоєних під час війни. Ніщо не оправдає вбивства жінок та дітей, фізичне винищення цілих спільнот. І це веде нас до УПА. Для мене, мого брата Арієга та деяких інших євреїв борці за свободу з УПА були ангелами-рятівниками, посланими нам з Неба. УПА була законним національно-визвольним рухом опору, який повинен був діяти в складних і дуже важких умовах боротьби на три фронти. Перш за все, це були німці, чия брехлива пропаганда ввела в оману частину українського населення. Деякі українці справді вітали німців як визволителів від російського гніту й були настільки наївними, щоб повірити, що Гітлер подарує їм якусь незалежність. Покидьки, мерзотники й кримінальні елементи з трущоб і сіл вступили в нацистську допоміжну поліцію, щоб убивати євреїв (та й своїх власних людей, якщо вони чинили опір німцям). [emphasis mine L.V.]

УПА була організована тоді, коли стало зрозуміло, що нацистська Німеччина прийняла рішення перетворити Україну в колонію ІІІ-го Рейху й винищити всіх мислячих українців, залишивши тільки прошарок „неповноцінних людей" із селянських невільників. [emphasis mine L.V.] УПА також усвідомила, що німецька армія не може виграти війну на Сході. Але керівництво УПА помилялося в загальній стратегічній оцінці. Воно сподівалося, що війна на Сході буде тривати багато років, допоки обидві сторони будуть виснажені й зійдуться на мертвій точці. В такій ситуації сильна українська визвольна армія могла б стати домінувальною силою, спроможною контролювати країну. Звичайно, це було бажане мислення, яке не брало до уваги політичні, стратегічні та економічні реалії світової глобальної битви, яка велася світовими силами. На місцевому фронті УПА змушена була боротися проти Німеччини, Росії та Польщі. Вона також повинна була брати до уваги комуністичних агентів серед українців, провокаторів, оперативників гестапо й виш­колених нацистських агітаторів. Все це зали­шало мало часу УПА думати про євреїв.[emphasis mine L.V.] Євреї не були важливим фактором в боротьбі, яка велася. Німці їх вбивали з погордливою допомогою місцевих ренегатів і зрадників. Допомогти втікачу-єврею було не тільки смертельним ризиком, тому що нацисти роз­стрілювали всіх членів християнської сім'ї, яка допомагала євреям, але складною справою також. Будь-яка сторона, яка сходила зі свого шляху, щоб допомогти євреям, була негайно звинувачена своїми чисельними ворогами в тому, що вона є на службі в „єврейської плутократії".

Якщо при всіх цих умовах, багато українців і командирів УПА таки рятували євреїв - це є чудо доброї волі. Мені, звичайно, повезло, що я був відомий серед місцевого українського населення й більшість мене поважала. Покинувши своє село для навчання у Львові, Кракові й Празі, я завжди повертався на свої літні канікули додому. Я змушений був навчатися медицині в Чехословаччині тому, що антисемітський польський режим обмежував кількість єврейських студентів в польських університетах.[emphasis mine L.V. от поляки, такі поляки...] Я мав багато українських друзів, мене запрошували до себе додому на вечори, на танці й святкування, літературні вечори, інтелектуальні диспути і т.д. Я жартував з українським дівчатами, танцював з ними, а на одній з них мало не одружився.

Я був переконаним сіоністом і чекав, щоб переїхати на Святу Землю й створити нашу єврейську державу з плугом в одній руді й рушницею в іншій. Але оскільки історичні й політичні обставини змусили мене жити серед українців, в Україні, я зробив щирі зусилля, щоб вивчити їх мову, стати довготривалим другом та інтегрувати себе в їх культурне й соціальне життя наскільки це було можливе. Об'єктивні причини підсилювали таку інтеграцію. Обидві наші національні групи - євреї й українці - були гнобленими меншостями в реакційній Польщі. Ми були природними союзниками. Я розумів це. Я б хотів це саме сказати й про інших євреїв. Вони були сліпі, й вони були отупілі. Проте вони жили серед українців п'ятсот років, з початку XV ст. (а деякі євреї прибули на Україну в ХІП ст.), але вони не робили зусиль щоб вивчити їхню мову, традиції, звичаї й ментальність. Євреї говорили на ідиш в присутності українців, це було образливо й демонструвало погані звичаї. Якщо навіть тема розмови між євреями була досить невинною, українці, які не розуміли ні слова, підозрювали в тому якусь змову, що плететься, щоб обдурити їх або насміятися над ними.

Оскільки євреї мусили послуго­вуватися хоч якоюсь європейською мовою, то це, як правило, була мова чужої окупаційної влади - польської чи російської. Українська мова вважалася ними „селянським наріччям". Я думаю, що я був єдиним євреєм в нашому селі, який вільно говорив українською мовою і прочитав всі великі твори української літератури, любив слухати й співати українські народні пісні і декламувати поезію Тараса Шевченка й Лесі Українки. При цих обставинах було дуже природно для моїх українських друзів допомогти мені у втечі від нацистських різників. Але, коли прийшли німці, я не був в своєму селі біля підніжжя Карпат, а працював лікарем у Львові. Ви мали б читати багато про славнозвісні львівські погроми й розправи. Кожне слово є правдивим. Але вільнодумні, прогресивні й інтелігентні українці не брали участі у цих звірствах. Покидьки із закутків і злочинці, як польські, так й українські, грабували, ґвалтували, вбивали. Більш того, майже вся радянська міліція перейшла на бік нацистів. Нечесна радянська міліція так само переконливо служила коричневим тоталітаристам, як і до того служила червоним. Вона також брала участь у вбивствах і брутальних крайнощах. [emphasis mine L.V. я навіть не здивований. Бо це так природньо: садюзі, насправді, байдуже кому служити. Зараз кричатиме "Дайошь", а заврта "Хайль", а післязавтра, втираючи скупую мушскую слізу, підспівуватиме "батянякамбат", цю метаморфозу добре опрацьовано у фільмі "Холодне літо 53-го", з начальником пристані, та тим комісаром у цивільному, які потім Луску вербували, що і як сказати слідчим; як він виконував таємні накази начальника пристані...]

Зрештою, неписьменні прошарки населення легко піддавалися підбурюванням вишколених нацистських пропагандистів, щоб дати вихід своїй люті проти беззахисних євреїв. Знову ж, це важко зрозуміти сьогодні. Радянський Союз успадкував гітлерівську манію антисемітизму: євреїв стріляють, вішають і виганяють в Радянському Союзі. Антисемітська й антиізраїльська пропаганда є офіційною радянською політикою, особливо, на Близькому Сході, де Росія залицяється до арабів, посилаючи їм важку зброю для кінцевого зруйнування Ізраїлю. [emphasis mine L.V. СССР-а вже давно нема, а політика лишаєтсья та ж сама.]

Але повернемося назад до 1939 року, коли Червона Армія увійшла маршем у Львів та інші міста Західної України. Євреї поводилися так, як ніби прибув сам Месія. Вони збиралися гуртом, щоб записатися в різні комуністичні організації, вступали в таємну поліцію НКВД й допомагали росіянам придушувати й боротися проти законного українського націоналізму. [emphasis mine L.V. Вибачення від Ізраїлю будуть? Цікаво буде подивитися на реакцію, якщо Іран окупує Ізраїль, а українці, що зараз живуть в Ізраїлі побіжать записуатися до Іранської поліції.]

Тепер, коли російський імперіалізм є смертельним ворогом євреїв та єврейської держави, в це важко повірити, але 25 років тому це було істинною правдою.

Спійманий у Львові, я вирішив втекти перед тим, як нацисти запроторять мене в один із своїх таборів смерті. Покладаючись на свою українську вимову, я втік із гетто [emphasis mine L.V. як корисно, бува, знати мову місцевого населення і його вимову] в 1942 році і попрямував пішки в південно-східному напрямку, в бік свого села, де я мав друзів і знайомих. Десь біля 40 км на схід від Львова мене перехопила на польовій дорозі група озброєних людей. Спочатку я думав, що це один з пронацистських підрозділів, організо­ваних гестапо, щоб ловити євреїв-втікачів, партизан і борців за волю. Я вирішив триматися спокійно й обманути їх. Насправді, це були українські націоналістичні повстанці. УПА в цей час ще не було сформовано, але були створені різні націоналістичні загони опору в сільських місцевостях для захисту населення від німецьких вивозів на примусову роботу, від захоплень українських дівчат для нацистських військових «борделів» і грабіжництв польських і радянських партизанів. УПА народилася в 1943 році шляхом об'єднання всіх цих націоналістичних груп опору.

Українські партизани допитали мене й зрозуміли чомусь, що я зв'язаний з комуніс­тичним підпіллям. Бачачи, що вони збирають­ся розстріляти мене як радянського шпигуна, я вибрав менше з двох бід і признався, що я єврей-утікач.

"Чому ви не сказали про це спочатку?" - запитав командир загону. Вони продовжували допитувати мене й коли я довів їм, що я лікар, вони спитали мене, чи я б не полікував поранених в їхньому загоні. Я погодився й прослужив лікарем в УПА більше ніж 12 місяців. Одного дня я натрапив на людину з нашого села, яка розказала мені, що мій брат Арієг і деякі інші євреї уникнули нацистських убивць і переховуються в лісі. Я попросив дозволу в командування, щоб вони пішли і допомогли моєму брату та іншим біженцям. Командир УПА звільнив мене від моїх обов'яз­ків і послав мене десь за 90 км у південно-східному напрямку разом з підпільним зв'яз­ківцем, який передав мене у розпорядження командування Станіславівської округи, до якої належало й наше село.

Зараз я чув і читав багато свідчень про те, що деякі українські „самостійні банди", якими керували „отамани-анархісти" масакрували євреїв, які переховувалися в лісах. Але УПА була дисциплінованою армією. У моєму випадку люди, що керували військовими дія­ми УПА в нашій окрузі, були моїми друзями чи друзями моїх друзів. Вони санкціонували створення незалежного єврейського партизансь­кого загону під моїм командуванням і прикриттям УПА у славному Чорному лісі біля Станіславова. Місцевим селянам було доручено від УПА постачати нам їжу й одяг. Ми також одержували певну кількість зброї й амуніції. Якщо ситуація вимагала цього, я відвідував підпільні шпиталі УПА, щоб надавати українському медичному персоналу допомогу в лікуванні поранених. Я також надавав добровільну допомогу місцевому населенню наскільки це було безпечно покидати розташування в лісі, щоб не бути пійманим агентами гестапо чи нацистською поліцією.

Тільки завдяки дружньому відношенню українських борців за свободу моєму братові й мені, нашим дружинам і родичам та багатьом іншим євреям, яких я знаю, вдалося пережити звірячий нацистський Голокост.

Богдан Горбовий, заступник голови товариства наукових викладів ім. Петра Могили
Джерело.

ua, ukrus, history, jews

Previous post Next post
Up