Geneva Convention
22 серпня 1864 року була підписана Перша Женевська конвенція.
Рух за міжнародний звід законів, що регулювали б догляд за пораненими та поводження з військовополоненими почався, коли швейцарець Анрі Дюнан у 1859 році став свідком битви між франко-п'ємонтською та австрійською арміями при Сольферіно в Північній Італії. Картина страждань 40 тисяч поранених солдатів, що залишилися на полі бою через брак медичної допомоги, вжахнула Дюнана. У своїй книзі «Un souvenir de Solferino» («Спогади про Сольферіно»), яка вийшла у світ 1862 року, він пропонував створити національні товариства для догляду за хворими і пораненими незалежно від їх раси, національності чи релігії. Він також запропонував державам укласти угоди, в яких визнавалась би робота таких організацій і гарантувалось би краще поводження з пораненими.
Потім Анрі Дюнан з чотирма друзями організував Міжнародний комітет допомоги пораненим (незабаром перейменований на Міжнародний комітет Червоного Хреста). Ідеї Дюнана знайшли широкий відгук. У декількох країнах були засновані національні товариства, а 22 серпня 1864 року представники ряду європейських держав зібралися на дипломатичній конференції в Женеві і підписали Першу Женевську конвенцію про поліпшення участі хворих і поранених у діючих арміях.
Цими державами були:
Баден (нині Німеччина), Бельгія, Данія, Франція, Гессен (нині Німеччина), Італія, Нідерланди, Португалія, Пруссія (нині Німеччина), Іспанія, Швейцарія, Вюртемберг (нині Німеччина).
Базові принципи Конвенції:
- недоторканість всіх установ для лікування поранених і хворих солдатів;
- неупереджений прийом і лікування всіх комбатантів;
- захист цивільних осіб, що надають допомогу пораненим;
- визнання символу Червоного Хреста в якості засобу розпізнавання військово-медичного персоналу.