Подорож до друзів
Навесні мені вдалося купити парочку акційних квитків на автобуси "Еко лайн" до Мінську. Коштували вони всього 3 євро і обіцяли незабутні враження від Беларусі. Так далеко на автобусі, у свідомому віці, я поїхала вперше. І тут справа не у відстані - всього 570 км, що навіть менше, ніж до Одеси, а в двох таможнях, проходження яких займає реально пів ночі. Українські погранці ні до кого не прискіпуються і навіть речі не просять відкрити, а от білоруські по 15 хвилин звіряють зображення в паспорті з твоїм обличчям, влаштовують допит на тему "куди їдеш?" і виганяють з автобуса з усіма речами на досмотр, що о четвертій годині ранку ну ніяк не радує.
Михайлик, ще з Грузії не любить подорожувати маршрутками. Як виявилося автобуси йому також не до вподоби і до міста ми приїхали трохи змученими і сонними. На щастя Таїшка досить швидко нас розштурхала, нагодувала смачнючими слойками зі шпинатом і повела гуляти.
Мінськ майже стерильно чистий і це перше, що кадаєть у очі. Там не зустрінеш, як у Києві переповнених смітників і будинків, що можуть розсипатися прямо над твоєю головою. Цього разу я не побачила майже нічого нового, але с задоволенням прогулялася по улюбленим місцям старого та нового міста. Більшу частину будівль розбомбили у воєнні роки, тому Мінськ гротескно-радянський: великі, напівпусті вулиці, величні будівлі, величезні парки з пам’ятниками та стеллами...
Нагулявшись по набережній, ми вирішили оглянути місто з висоти і направились до чортового колеса. З останнього мого приїзду його обновили і повісили декілька відкритих кабінок, в одну з яких ми і забралися. Як і завжди, в цьому парку розваг, закріплюючі механізми були поламані і ми були не до кінця пристібнуті. Окрім, Михайлика, якому щастить)
Вже другий раз поспіль приїжджаю в Беларусь у сезон розплавленого асфальту і пекучого сонця, але на щастя Мінськ дуже зелений і там завжди можна знайти затишний тіньочок, навіть в індустріальних кварталах. А ще там можна знайти стіну пам’яті Віктора Цоя, крутяцькі графіті і фалафельну, що відчиняється тількі ближче до вечора, тому ми в неї не потрапили. Довелося спуститися в метро і поїхати у центр, на станцію Якуба Колоса, де, навпротибудинку побуту притаїлася італійська піцерія. Ну, не зовсім піцерія, скоріш маленький ларьочок, в якому кулінарний композитор готує різноманітні дива. Так, в моєму фалафелі, окрім звичних нутових котлеток та зелені опинилися ще й м’ята та явлуко, щедро здобрені незнайомими прянощами.
Решту дня ми провели валяючись на травичці, дрімаючи, спілкуючись... Шкода, що так рідко бачу Таїшку. Вона, звісно, колючка, але така мила і тепла.
До Бобруйська ми добиралися у бізнес класі сучасного німецького потягу. Квитки коштували значно дешевше, ніж анологічні в Україні, тому ми змогли дозволити собі таку розкіш. В цих потягах навіть спеціальні кріплення для велосипедів передбачені!
Ярослав зустрів нас прямо на вокзалі. З його минулого приїзду до Києва у нас є своя фішка - "піднімашки", це як обнімашки, але набагато крутіше. Він гарно знає історію свого міста, тому ми дізналися і про те, що в радянський період, в одному з храмів був басейн, і про те, що на перше травня в газеті опублікували хибну інформацію про крадіжку танка і більша частина міста повелася на це.
Ми гуляли рівно до того момента, як не відчули - все! Більше ми не витримаємо.
Я люблю нові місця і усілякі культурно-історичні факти, але найбільше задоволення я отримала від тихих розмов на кухні, за чашкою чаю. Є такі моменти, які мені дуже складно описат, але хочеться проживати знову і знову.
Я, доречі, вперше спробувала тор "Дамські пальчики", і хочу вам сказати - він крутяцький - требя навчитися і собі його робити.
Але час, неминуче тік вперед і нам довелося влягтися у ліжечка. Будильник я звісно завела з вечера, але вранці проігнорувала, знаючи, що в автобусі наврядче вдасться нормально поспати. Довгий смачний сніданок, ледачі розмови, і от ми вже йдемо до Бобруйської фортеці под пекучим сонцем. Фортеця знаходиться по сусідству з військовим містечком, у досить мальовничому місці. Нажаль, на відміну від інших будівль фортеця знаходиться в запустінні. На неї можна вилізти (не раджу це робити в босоніжках), та всюду висять знаки "будьте обережні, можливе падіння цегли на голови". А ще поруч, у старих казармах почав займатися вогонь і всю територію оточили пожежники. Голосно потріскувала черепиця, а суворі дядьки міліціонери кричали, що прохід заборонений. Довелося тікати від спеки і вогню у піцерію, на пішоходній вулиці. Там смачно, і у меню більше десяти вегітаріанських піц. Справжній рай. Я так розчулилася, що навіть вирішила випити з хлопцями пива. Куштувала якесь білоруське безалкогольне, з легкою гірчинкою. Воно крутяцьки пінилося, якщо я різко ставила його на стіл.
Ще у місті є багато магазинчиків з зефіром і статуй бобрів, і фонтанів в яких можна купатися.
Неможливо подивитися все за пів дня, але здається, нам вдалося трохи подихати атмосферою міста і хоча б кінчиками пальців доторкнутися до його історії.
Назад ми вже їхали найзвичайнішим плацкартним поїздом, в якому я всю дорогу проспала на верхній поличці. В Мінську в нас була вільна година до відправлення автобусу. Ми скупилися продуктами на вечерю, а на всі гроші, що залишилися купили горіхів. Вони в декілька разів дешевші ніж в Києві, так що тепер ми власники трьох кіло перерекусів для Карпат.
Михайлик, ще з Грузії не любить подорожувати маршрутками. Як виявилося автобуси йому також не до вподоби і до міста ми приїхали трохи змученими і сонними. На щастя Таїшка досить швидко нас розштурхала, нагодувала смачнючими слойками зі шпинатом і повела гуляти.
Мінськ майже стерильно чистий і це перше, що кадаєть у очі. Там не зустрінеш, як у Києві переповнених смітників і будинків, що можуть розсипатися прямо над твоєю головою. Цього разу я не побачила майже нічого нового, але с задоволенням прогулялася по улюбленим місцям старого та нового міста. Більшу частину будівль розбомбили у воєнні роки, тому Мінськ гротескно-радянський: великі, напівпусті вулиці, величні будівлі, величезні парки з пам’ятниками та стеллами...
Нагулявшись по набережній, ми вирішили оглянути місто з висоти і направились до чортового колеса. З останнього мого приїзду його обновили і повісили декілька відкритих кабінок, в одну з яких ми і забралися. Як і завжди, в цьому парку розваг, закріплюючі механізми були поламані і ми були не до кінця пристібнуті. Окрім, Михайлика, якому щастить)
Вже другий раз поспіль приїжджаю в Беларусь у сезон розплавленого асфальту і пекучого сонця, але на щастя Мінськ дуже зелений і там завжди можна знайти затишний тіньочок, навіть в індустріальних кварталах. А ще там можна знайти стіну пам’яті Віктора Цоя, крутяцькі графіті і фалафельну, що відчиняється тількі ближче до вечора, тому ми в неї не потрапили. Довелося спуститися в метро і поїхати у центр, на станцію Якуба Колоса, де, навпротибудинку побуту притаїлася італійська піцерія. Ну, не зовсім піцерія, скоріш маленький ларьочок, в якому кулінарний композитор готує різноманітні дива. Так, в моєму фалафелі, окрім звичних нутових котлеток та зелені опинилися ще й м’ята та явлуко, щедро здобрені незнайомими прянощами.
Решту дня ми провели валяючись на травичці, дрімаючи, спілкуючись... Шкода, що так рідко бачу Таїшку. Вона, звісно, колючка, але така мила і тепла.
До Бобруйська ми добиралися у бізнес класі сучасного німецького потягу. Квитки коштували значно дешевше, ніж анологічні в Україні, тому ми змогли дозволити собі таку розкіш. В цих потягах навіть спеціальні кріплення для велосипедів передбачені!
Ярослав зустрів нас прямо на вокзалі. З його минулого приїзду до Києва у нас є своя фішка - "піднімашки", це як обнімашки, але набагато крутіше. Він гарно знає історію свого міста, тому ми дізналися і про те, що в радянський період, в одному з храмів був басейн, і про те, що на перше травня в газеті опублікували хибну інформацію про крадіжку танка і більша частина міста повелася на це.
Ми гуляли рівно до того момента, як не відчули - все! Більше ми не витримаємо.
Я люблю нові місця і усілякі культурно-історичні факти, але найбільше задоволення я отримала від тихих розмов на кухні, за чашкою чаю. Є такі моменти, які мені дуже складно описат, але хочеться проживати знову і знову.
Я, доречі, вперше спробувала тор "Дамські пальчики", і хочу вам сказати - він крутяцький - требя навчитися і собі його робити.
Але час, неминуче тік вперед і нам довелося влягтися у ліжечка. Будильник я звісно завела з вечера, але вранці проігнорувала, знаючи, що в автобусі наврядче вдасться нормально поспати. Довгий смачний сніданок, ледачі розмови, і от ми вже йдемо до Бобруйської фортеці под пекучим сонцем. Фортеця знаходиться по сусідству з військовим містечком, у досить мальовничому місці. Нажаль, на відміну від інших будівль фортеця знаходиться в запустінні. На неї можна вилізти (не раджу це робити в босоніжках), та всюду висять знаки "будьте обережні, можливе падіння цегли на голови". А ще поруч, у старих казармах почав займатися вогонь і всю територію оточили пожежники. Голосно потріскувала черепиця, а суворі дядьки міліціонери кричали, що прохід заборонений. Довелося тікати від спеки і вогню у піцерію, на пішоходній вулиці. Там смачно, і у меню більше десяти вегітаріанських піц. Справжній рай. Я так розчулилася, що навіть вирішила випити з хлопцями пива. Куштувала якесь білоруське безалкогольне, з легкою гірчинкою. Воно крутяцьки пінилося, якщо я різко ставила його на стіл.
Ще у місті є багато магазинчиків з зефіром і статуй бобрів, і фонтанів в яких можна купатися.
Неможливо подивитися все за пів дня, але здається, нам вдалося трохи подихати атмосферою міста і хоча б кінчиками пальців доторкнутися до його історії.
Назад ми вже їхали найзвичайнішим плацкартним поїздом, в якому я всю дорогу проспала на верхній поличці. В Мінську в нас була вільна година до відправлення автобусу. Ми скупилися продуктами на вечерю, а на всі гроші, що залишилися купили горіхів. Вони в декілька разів дешевші ніж в Києві, так що тепер ми власники трьох кіло перерекусів для Карпат.