Нариси. Шлях впітьму. Частина перша
Розпочалось все, як звичайно, на вокзалі, де наша чимала компанія мала зустрітися ближче до четвертої години вечора. Як це завжди буває - хтось запізнювався, хтось не брав трубку, хтось переривав важкенький рюкзак, намагаючись зрозуміти, що з необхідного було забуто вдома. Всі ж інші - ловили мильні кульки та милувалися громкоголосим бомжем-шаманом, що кидався на мирно проходячий повз нього люд.
Не має сенсу довго розповідати, про те, як Даня роздавав нам квиточки, як ми всідалися, намагаючись прибрати з дороги свої величезні наплічники, як жартували і посміхалися, сперечалися і пили пуер.
Ми з Михайликом ігнорували більшу частину спонтанно виникаючих тусовок, насолоджуючись компанією один одного, та всеж встигли познайомитись з новими сусідами. Подорожувати такою великою компанією мені ще не доводилося.
З цікавого - з 16 людей, аж троє, включаючи мене, виявилися культурологами. Це дивно, бо для мене ця професія - майже міф. Коли я кажу на кого навчалася - більшість людей здивовано перепитує "Що? А хто це такі?" і це недивлячись на те, що культурологію, в обов"язковому порядку вивчають на першому чи другому курсі усіх Вишів України.
За сценарієм ми мали раненько повлягатися спати, бо наша зупинка - о другій ночі і стоїть на ній потяг всього 2 хвилини. Але ми ніколи не відіграємо наші ролі до кінця, тому балакали про незначне, фукали на людей в сусідньому купе, що напилися як свині і обговорювали наркобаронів - не надто дорослих циган що затягули в вагон купу мішків і сиділи в проході, пильно охороняючи своє багатство.
В старовинному місті Чортків нас мав чекати автобус. Коли Данька, за день до від"їзду, намагався дозвонитися до водія - той просто не взяв слухавку. Це викликало у нас неабиякі хвилювання. Але, на диво, як тільки ми виповзли з вагону, до нас підбіг дядько і запитав "Це ви до печери Млинки?".
Вже через п"ять хвилин ми посідали в маршрутці, сподіваючись поспати в дорозі. А ще через три з"ясувалося, що водій щось наплутав і замість нас в цій маршрутці має бути інша група. Ми сперечалися і не збирался віддавати свої місця без бою, та все ж довелося потиснутися і пустити їх в наш транспортий засіб. Пів дороги вони шипіли, про те що ми поступили негарно, аж до того моменту, як з"ясувалося, що маршрутка все ж наша, а їх водій проспав і не приїхав на вокзал. Але це все дрібниці, головне - що ми доїхали до спелеологічного табору "Кристал", познайомилися з його головою - Папою і вляглися всі на одному величезному двоповерховому ліжку. Я таких великих зроду не бачила - на одному поверсі з комфортом розміщувалося до сьоми людей. Крутота!
З прикростей і цікавостей: коли ми приїхали нас вже чекав Вася, чувак з Тернополя, що прибув трохи раніше. Папа сказав, що не знає як той потрапив до нашого будиночка і виразив сподівання, що то хтось з наших. А Настя з"ясувала, що забула десь у поїзді свою новеньку гоу-про, що ніяк не може сприяти гарному настрою і легким сновидінням.
Найголовніше питання вранці - "Хто готує кашу?" і вирішити його без Дані, який безсовісно спав, було не просто. Тому ми й не вирішували! Просто розбудили цього бородатого і почали вимагати казани, кашу і згущик. І досягли ж таки свого. От що значить справжнє бажання.
Я ніколи не мріяла про печери, тому це була одна з небагатьох поїздок, від якої я зовсім нічого не очікувала. Всі мої знання складалися з засвоєних ще зі школи -"там темно і кажани" і не надто правдивих вражень від Лаврських печер у Києві і "Печер Прометея" у Грузії. Якщо відштовхуватися від цього попереднього досвіду туди можна лізти навіть у білому фраку, або на підборах, та все ж Данька вмовив нас взяти одежину і взуття якого зовсім не шкода. А всі ті хто такого не мав, мали змогу орендувати симпатичні комбінізони прямо на місці.
Ми поділилися на дві групи, отримали по гіду на кожну і спустилися в темряву. Моїй групі дісталася Катя - молоденька дівчина, що займається спеліологією трохи більше ніж пів року. Приєдналася вона до клубу майже випадково - приїхала організовувати дитячі змагання зі спортивного орієнтування в печерах, закохалася і залишилася у Заліссі.
Від неї я дізналася, що ці печери такі саме старі, як і Карпатьські гори. Утворилися вони не без допомоги первісного моря, від якого наразі на території України і сліду не залишилося. Лиси в печерах не водяться, а летючі миші не люблять туристичні маршрути, тому побачити їх нам наврядче пощастить.
Розповідала вона також багацько про назви залів і коридорів, про цікаві камінчки, відкладення марганцю і кристали які ростуть сотнями і тисячами років. А ми тим часом повзли за нею по вузьким ходам, перелазили через підземні скелі, підіймалися по майже вертикальним стінам до самого верху, щоб потім спуститися вниз до величних залів. Три години ми блукали коридорами, проискалися через вузькі щілини і милувалися космічним блиском стін. Кристали дуже схожі на зорі роскидані в чорній безодні, на завихріння молочного шляху, на багатства прадавніх королів і на бозна що ще.
Під час мандрів ми встигли не тільки вдосталь зголодніти, а ще й попити води на глибині 45 метрів і зняти показаня гігрометру - цікавенького пристрою, за допомогою якого вимірюють вологість повітря. Їм мають вміти користуватися усі, хто, на відміну від мене, не прогулював уроки фізики в школі.
Коли вийшли назовні, то перше, на що я звернула увагу, це запахи. Вони просто зшибають з ніг, бо в печері нюхати, окрім своїх пахв, що надійно сховані під одягом нічого. Боже, як же крутяцьки пахне світ навколо, особливо навесні, коли все квітне. Враження таке, що мені вдалося відчути навіть запах сонячних промінчиків. Це справжнє блаженство, яке наврядче можна з чимось порівняти.
З прикрого: весь час, що я була в печерах, в мене дико розколювалася голова. Це дуже заважало сприймати красоти навколо. Як ви розумієти, ніяких таблеток в мене з собою не було, тому довелося мовча страждати. З гарного - я нікому не виносила цим мозок і тому можу собою пишатися.
Село Залісся, в якому розташована печера "Млинки", хоч і досить велике, але придумати там культурну програму досить складно. Тому, ми просто наскоро пообідали сух паем і пішли мандрувати вуличками. Сільскі жителі, на відміну від нас звикли до усяляких курочок та гусей, що запросто розгулюють вуличками, тому досить дивно витріщалися, коли товпа з десяти людей оточувала гусака і починала фотографувати. Під час нашої невеликої прогулянки я навіть маленьке порося бачила. Хотіла ще й погладити, але воно було таке замурзане, що я передумала.
Більша частина будинків простягається по обом бокам довжелезної Польської вілиці. А за домами - безкраї поля, такого насиченого зеленого кольору, що хочеться мерщій роззутися і кружляти по свіжопосадженій пшениці заливаючись беззаботним сміхом. Але ми не варвари, тому витоптувати свіжі насадження не стали. Просто милувалися і фоткали, фоткали, фоткали...
В центрі села розташований невеликий магазинчик і покинута церква. Всього пів години знадобилося нашій групі, щоб кожен обрав собі по морозиву і ми змогли відправитися у зворотньому напрямі.
Смачненьку вечерю ми почали готувати ще засвітло, а коли доїли - темрява окутала нас з усіх боків і холод почав простягати свої огидні щупальця до наших рук. Довелося розпалювати вогонь, а коли розсілися навколо нього колом - почали грати в "Шляпу". Не дивлячись на те, що це одна з моїх найулюбленіших ігор - інтузізму в мене було не надто багато. Але громкоголоса Ліза просто не дала нам шансів відмовитися від участі, тому через десяток хвилин, коли правила були пояснені по третьому разу, а всі слова придумані ми, під взриви сміху, намагалися пояснити хто такий аксілотль, чим вікунья відрізняється від вигаданих тварин і чому кіт це волохатий друг видри. А потім ще й показували все це пантомімою. Здається, незацікавлених не залишилося і навіть бабки, що живуть по сусідству здивовано дивилися на нас через паркани.
Продовження читайте у наступному номері.
Фото наклацали: Даня, Настя і я.
Повний фотозвіт тут - https://www.facebook.com/media/set/?set=a.965030876864688.1073741830.900454453322331&type=1
Не має сенсу довго розповідати, про те, як Даня роздавав нам квиточки, як ми всідалися, намагаючись прибрати з дороги свої величезні наплічники, як жартували і посміхалися, сперечалися і пили пуер.
Ми з Михайликом ігнорували більшу частину спонтанно виникаючих тусовок, насолоджуючись компанією один одного, та всеж встигли познайомитись з новими сусідами. Подорожувати такою великою компанією мені ще не доводилося.
З цікавого - з 16 людей, аж троє, включаючи мене, виявилися культурологами. Це дивно, бо для мене ця професія - майже міф. Коли я кажу на кого навчалася - більшість людей здивовано перепитує "Що? А хто це такі?" і це недивлячись на те, що культурологію, в обов"язковому порядку вивчають на першому чи другому курсі усіх Вишів України.
За сценарієм ми мали раненько повлягатися спати, бо наша зупинка - о другій ночі і стоїть на ній потяг всього 2 хвилини. Але ми ніколи не відіграємо наші ролі до кінця, тому балакали про незначне, фукали на людей в сусідньому купе, що напилися як свині і обговорювали наркобаронів - не надто дорослих циган що затягули в вагон купу мішків і сиділи в проході, пильно охороняючи своє багатство.
В старовинному місті Чортків нас мав чекати автобус. Коли Данька, за день до від"їзду, намагався дозвонитися до водія - той просто не взяв слухавку. Це викликало у нас неабиякі хвилювання. Але, на диво, як тільки ми виповзли з вагону, до нас підбіг дядько і запитав "Це ви до печери Млинки?".
Вже через п"ять хвилин ми посідали в маршрутці, сподіваючись поспати в дорозі. А ще через три з"ясувалося, що водій щось наплутав і замість нас в цій маршрутці має бути інша група. Ми сперечалися і не збирался віддавати свої місця без бою, та все ж довелося потиснутися і пустити їх в наш транспортий засіб. Пів дороги вони шипіли, про те що ми поступили негарно, аж до того моменту, як з"ясувалося, що маршрутка все ж наша, а їх водій проспав і не приїхав на вокзал. Але це все дрібниці, головне - що ми доїхали до спелеологічного табору "Кристал", познайомилися з його головою - Папою і вляглися всі на одному величезному двоповерховому ліжку. Я таких великих зроду не бачила - на одному поверсі з комфортом розміщувалося до сьоми людей. Крутота!
З прикростей і цікавостей: коли ми приїхали нас вже чекав Вася, чувак з Тернополя, що прибув трохи раніше. Папа сказав, що не знає як той потрапив до нашого будиночка і виразив сподівання, що то хтось з наших. А Настя з"ясувала, що забула десь у поїзді свою новеньку гоу-про, що ніяк не може сприяти гарному настрою і легким сновидінням.
Найголовніше питання вранці - "Хто готує кашу?" і вирішити його без Дані, який безсовісно спав, було не просто. Тому ми й не вирішували! Просто розбудили цього бородатого і почали вимагати казани, кашу і згущик. І досягли ж таки свого. От що значить справжнє бажання.
Я ніколи не мріяла про печери, тому це була одна з небагатьох поїздок, від якої я зовсім нічого не очікувала. Всі мої знання складалися з засвоєних ще зі школи -"там темно і кажани" і не надто правдивих вражень від Лаврських печер у Києві і "Печер Прометея" у Грузії. Якщо відштовхуватися від цього попереднього досвіду туди можна лізти навіть у білому фраку, або на підборах, та все ж Данька вмовив нас взяти одежину і взуття якого зовсім не шкода. А всі ті хто такого не мав, мали змогу орендувати симпатичні комбінізони прямо на місці.
Ми поділилися на дві групи, отримали по гіду на кожну і спустилися в темряву. Моїй групі дісталася Катя - молоденька дівчина, що займається спеліологією трохи більше ніж пів року. Приєдналася вона до клубу майже випадково - приїхала організовувати дитячі змагання зі спортивного орієнтування в печерах, закохалася і залишилася у Заліссі.
Від неї я дізналася, що ці печери такі саме старі, як і Карпатьські гори. Утворилися вони не без допомоги первісного моря, від якого наразі на території України і сліду не залишилося. Лиси в печерах не водяться, а летючі миші не люблять туристичні маршрути, тому побачити їх нам наврядче пощастить.
Розповідала вона також багацько про назви залів і коридорів, про цікаві камінчки, відкладення марганцю і кристали які ростуть сотнями і тисячами років. А ми тим часом повзли за нею по вузьким ходам, перелазили через підземні скелі, підіймалися по майже вертикальним стінам до самого верху, щоб потім спуститися вниз до величних залів. Три години ми блукали коридорами, проискалися через вузькі щілини і милувалися космічним блиском стін. Кристали дуже схожі на зорі роскидані в чорній безодні, на завихріння молочного шляху, на багатства прадавніх королів і на бозна що ще.
Під час мандрів ми встигли не тільки вдосталь зголодніти, а ще й попити води на глибині 45 метрів і зняти показаня гігрометру - цікавенького пристрою, за допомогою якого вимірюють вологість повітря. Їм мають вміти користуватися усі, хто, на відміну від мене, не прогулював уроки фізики в школі.
Коли вийшли назовні, то перше, на що я звернула увагу, це запахи. Вони просто зшибають з ніг, бо в печері нюхати, окрім своїх пахв, що надійно сховані під одягом нічого. Боже, як же крутяцьки пахне світ навколо, особливо навесні, коли все квітне. Враження таке, що мені вдалося відчути навіть запах сонячних промінчиків. Це справжнє блаженство, яке наврядче можна з чимось порівняти.
З прикрого: весь час, що я була в печерах, в мене дико розколювалася голова. Це дуже заважало сприймати красоти навколо. Як ви розумієти, ніяких таблеток в мене з собою не було, тому довелося мовча страждати. З гарного - я нікому не виносила цим мозок і тому можу собою пишатися.
Село Залісся, в якому розташована печера "Млинки", хоч і досить велике, але придумати там культурну програму досить складно. Тому, ми просто наскоро пообідали сух паем і пішли мандрувати вуличками. Сільскі жителі, на відміну від нас звикли до усяляких курочок та гусей, що запросто розгулюють вуличками, тому досить дивно витріщалися, коли товпа з десяти людей оточувала гусака і починала фотографувати. Під час нашої невеликої прогулянки я навіть маленьке порося бачила. Хотіла ще й погладити, але воно було таке замурзане, що я передумала.
Більша частина будинків простягається по обом бокам довжелезної Польської вілиці. А за домами - безкраї поля, такого насиченого зеленого кольору, що хочеться мерщій роззутися і кружляти по свіжопосадженій пшениці заливаючись беззаботним сміхом. Але ми не варвари, тому витоптувати свіжі насадження не стали. Просто милувалися і фоткали, фоткали, фоткали...
В центрі села розташований невеликий магазинчик і покинута церква. Всього пів години знадобилося нашій групі, щоб кожен обрав собі по морозиву і ми змогли відправитися у зворотньому напрямі.
Смачненьку вечерю ми почали готувати ще засвітло, а коли доїли - темрява окутала нас з усіх боків і холод почав простягати свої огидні щупальця до наших рук. Довелося розпалювати вогонь, а коли розсілися навколо нього колом - почали грати в "Шляпу". Не дивлячись на те, що це одна з моїх найулюбленіших ігор - інтузізму в мене було не надто багато. Але громкоголоса Ліза просто не дала нам шансів відмовитися від участі, тому через десяток хвилин, коли правила були пояснені по третьому разу, а всі слова придумані ми, під взриви сміху, намагалися пояснити хто такий аксілотль, чим вікунья відрізняється від вигаданих тварин і чому кіт це волохатий друг видри. А потім ще й показували все це пантомімою. Здається, незацікавлених не залишилося і навіть бабки, що живуть по сусідству здивовано дивилися на нас через паркани.
Продовження читайте у наступному номері.
Фото наклацали: Даня, Настя і я.
Повний фотозвіт тут - https://www.facebook.com/media/set/?set=a.965030876864688.1073741830.900454453322331&type=1