Киндер Хеппі Енд
У мене нема фільму мого дитинства. Чи можливо це виправити?…
Я підняла голову доверху і побачила родичів. Поряд зі мною - маленька чорна магнітола, на якій світиться якась червона кнопка. Я опираюсь грудьми в ліжко і щось весело щебечу. Мені два роки. Це мій перший дитячий спогад….Дубль Фірст! Ту бі контіньюд… Саме з цього першого дублю мого життя я почала поводити себе так, наче мене постійно знімають у кіно. Навіть вночі, коли сплю. Можливо, тому я завжди сплю в піжамі… Я дуже не хочу, щоб після перегляду цієї короткометражки мій глядачитач почав ревіти. Без базару, я теж реву, коли згадую це все, але є моменти, які згадувати і не хочеться…
…Я й по сьогодні червонію, коли згадую, як у чотири роки тітка розказала моєму двоюрідному брату-курсанту, що я по-вуха в нього закохана і що мрію вийти за нього заміж. А він приїжджав у формі, його пряма постава, широка посмішка, чорні очі… Але ж то було тітці по-сікрєту… А вона розказала…Всі так сміялись з мене тоді. Блін, як було соромно! Я втекла від родичів в куток своєї кімнати. Знала б я тоді, що через чотири роки моє перше дитяче кохання знайдуть мертвим біля військової частини, а справу навіть не почнуть розслідувати,бо скинуть на самогубство, то напевно не втікала б…Напевно понасолоджувалась ним ще…
Дубль секонд - Холлівуд маст вейт! …
Горе було бабусиним і маминим рукам з моїми витрішками. Я росла шаленою модницею. Регулярно змінювала сукні і наряджена бігала у кінець свого городу. Бігла швидко-швидко, щоб обов’язково розвівалось волосся і спідниця так, наче я злітаю. Бо з самісінького дитинства у мене була шалена і фантастична мрія - я хотіла навчитись літати. Я про це мріяла ще частіше, ніж про свого чорнявого принца на якомусь там коні (кольору коня вже не пригадую..) Я швидко-швидко бігла, падала з розгону в траву з кульбабками і дивилась в небо… «Стопроцентний релакс» супроводжувався повільним утворюванням плям від трави і жовти вонючих квіточок на моїй спідниці… Але то ж квіточки, а тут - небо, політ… Знала б тоді я, що через якихось 15 років я навчусь літати по-справжньому у тому самому небі над своїм городом, я б тоді собі не повірила…
Дубль сед - заберіть дєвочку з екрану! …
Це було якось анріал - у моїй кімнаті мала з’явитись ще одна людина. Маленька співмешканка, яка, за словами родичів,буде постійно плакати або спати, але цим самим приносити всім щастя. А ще вона забере у мене маму мінімум десь на рік. Мені було три з половиною. Вона прийшла вночі, тоді було холодно, я проснулась від крику дядька і тітки. Всі підстрибували, хлопали в долоні, вигукували якісь незнайомі мені ім’я. Юля? Яка Юля? Не буде ніякої Юлі! Коли я її побачила,то не зрозуміла, навіщо вона нам взагалі. Ми ж і без неї якось нормально жили. Маленький постійно плачучий комочок я часто по-сікрєту хотіла віддати ще не жонатому дядьку. Ну, може вона йому більше треба… Але дядько не брав… Знала б тоді я, що колись прийдеться віддавати її знов,тільки через років 20, то віддала б ще тоді, щоб не так важко було розлучатись... А Юлі справді не було - була Настя. І є:)
Дубль фо - еврі тайм ай дрім…
Найстрашніший спогад мого дитинства - це мої сни.Особливо перед ранком. Ці сни просто завжди запам’ятовуються. Через них я навіть ніколи не ображалась на бабусю, яка будила мене вранці і просила піти на сусідню вулицю, щоб забрати парне молоко маленькому комочку…Сонна, але збентежена я, похмурими ранками, обіймаючи банку теплого молока, дрібко перебирала маленькими ніжками, бо боялась. Я боялась, що найстрашніший мій нічний кошмар збудеться - що мене вкрадуть… Саме ці страшні сни стали причиною того, що мама до шостого класу за руку водила мене в школу… Дивно собі зараз отак зізнатись, що я ніколи в своєму житті нікому цього не казала…Бо боялась, що про це будуть знати всі,так само, як про кохання до брата-курсанта.Я ще тоді навчилась приховувати свої страхи і почуття. Знала б тоді я, що через якихось 20 років цей кошмарний сон перетвориться у заповітне бажання, я б ходила повільніше і не била б коліна, лоба, банки з молоком…
Дубль файв - Мама, а чому?
Якщо вірити моїй мамі, то подорожувати я почала ще, сидячи у неї в пузі. На дев’ятому місяці Свєта (хоча, тоді всі сподівались, що буде Артьом, або Артур) їхала на мотоциклі в місто купувати консервовані сливи. Бо чи то Свєта, чи то мама їх раптово захотіла. Подорожі на яву почались в 4 роки. Як я тоді радісно махала руками, стоячи з мамою на шоссе, аби зупинити хоч якусь машину. Так мама зазвичай діставалась на роботу в далеке село, де вона працювала вчителькою. Я ж їхала туди з єдиною метою - ще хоч разочок побачити єдину тоді у моєму житті реальну казку - криницю з журавлем і рибкою у низовині при дорозі. З відкритим ротом мале дівча проводжало очима свою казочку. Знала б я, що через 15 років на тому ж місті я побачу зруйновану першу дитячу казку, то зірвала б вереском і слізьми усі мамині уроки. Добре, що не знала…
Справді,з мамою ми накатались багато. Мама організовувала собі супутника у вигляді мене не просто так - вона боялась, щоб її ніхто не вкрав на дорозі… Вона сама мені це казала…. Я каталась з нею у якості сигналізації. Все частіше тепер ловлю себе на думці, що люди змінюються. Змінилась і я. Бо тоді, катаючись з мамою, найбільшим моїм страхом було очікуваннятих часів, коли мені прийдеться кудись їхати без мами, без тата, без знайомих- а самій… Вперше це сталось, коли мені було 14. Я назавжди запам’ятаю скупі сльози матері на автобусній станції. В той день вона не просто відправляла Свєту на навчання в далеке місто, тоді її назавжди покидала її маленька старша донька. Бо вже через тиждень до неї повернулась інша донька Свєта, вже юна дівчина…Ціплятко виросло - пташка полетіла…
В 14 - саме на цій позначці я раптово стала дорослою. Отакий собі кіндер хепі енд…Чи буде
back again? Дуже сподіваюсь, що буде. Але моє продовження обов’язково матиме свій дитячий фільм!
Стоп! Знято! Усім дякую…