(no subject)
за те, що герої у неї картонні, неживі, наділені обмеженою кількістю ознак, які викриті цілком шаблонно;
за те, що патологічно наділяє чоловіків жіночою психологією, навіть не підозрюючи, що якщо не має про них й жовтого уявлення, то писати від імені чоловіка не варто;
за те, що емоції відсторонені і неживі, ситуації вигадані, діалоги пусті або натягнуті;
за те, що книгу читати і справді нудно, бо ані інтрига не хапає, ані стиль не втягує;
за те, що можна пропустити п’ять-двадцять-сто сторінок, не втративши при цьому нічого ані в розвитку сюжету, ані якоїсь вартої художньо-естетичної цінності;
за те, що у цій книзі надто багато самолюбування, бо ж її, Забужко, альтер-его, головна героїня - це просто ідеальне поєднання усіх на світі чеснот, злитих у неї саму (читай: у Забужко);
за те, що такі книги можна було писати сімдесят років тому, але натепер вони просто втомлюють, замість того, щоб захоплювати чи дивувати;
за те, що це книга, яку можна було написати, але не та, яку написати було варто або ж необхідно;
за те, що книга має неймовірний розмір, хоча банальне зменшення полів, розміру кеглю та інтервалів не применшило би читабельності, але зменшило книгу за розміром вдвічі (виникає думка, що Забужко просто хотіла видати «найбільший» український роман, при чому мова не про обсяг роману, а саме про розмір книги);
за те, що позиціонувала цю книгу як немасове, мало не елітарне письмо, тоді як від елітарного там хіба те, що книга добряче нудна;
за те, що ця книга по духу, і по змісту, і по стилю, і по всій сукупності ознак - надто ХХ століття, надто далеке-далеке ХХ століття;
за те, що почуваюся ошуканим після того, як прочитав більше половини книги, не знайшовши там ані жодної сторінки, яка би зачепила;
за те, що ця книга, здається, писалася спеціально для підручників з української літератури (шевченківської премії? Захвату діаспори та старої імпотентної інтелігенції?);
за те, що це, врешті, лише чергове ниття, нарікання на долю та країну, в якій всі підараси, одна Забужко умніца;
за те, що витрачений на читання час виявився просто втупу втраченим. а жаль.
за те, що патологічно наділяє чоловіків жіночою психологією, навіть не підозрюючи, що якщо не має про них й жовтого уявлення, то писати від імені чоловіка не варто;
за те, що емоції відсторонені і неживі, ситуації вигадані, діалоги пусті або натягнуті;
за те, що книгу читати і справді нудно, бо ані інтрига не хапає, ані стиль не втягує;
за те, що можна пропустити п’ять-двадцять-сто сторінок, не втративши при цьому нічого ані в розвитку сюжету, ані якоїсь вартої художньо-естетичної цінності;
за те, що у цій книзі надто багато самолюбування, бо ж її, Забужко, альтер-его, головна героїня - це просто ідеальне поєднання усіх на світі чеснот, злитих у неї саму (читай: у Забужко);
за те, що такі книги можна було писати сімдесят років тому, але натепер вони просто втомлюють, замість того, щоб захоплювати чи дивувати;
за те, що це книга, яку можна було написати, але не та, яку написати було варто або ж необхідно;
за те, що книга має неймовірний розмір, хоча банальне зменшення полів, розміру кеглю та інтервалів не применшило би читабельності, але зменшило книгу за розміром вдвічі (виникає думка, що Забужко просто хотіла видати «найбільший» український роман, при чому мова не про обсяг роману, а саме про розмір книги);
за те, що позиціонувала цю книгу як немасове, мало не елітарне письмо, тоді як від елітарного там хіба те, що книга добряче нудна;
за те, що ця книга по духу, і по змісту, і по стилю, і по всій сукупності ознак - надто ХХ століття, надто далеке-далеке ХХ століття;
за те, що почуваюся ошуканим після того, як прочитав більше половини книги, не знайшовши там ані жодної сторінки, яка би зачепила;
за те, що ця книга, здається, писалася спеціально для підручників з української літератури (шевченківської премії? Захвату діаспори та старої імпотентної інтелігенції?);
за те, що це, врешті, лише чергове ниття, нарікання на долю та країну, в якій всі підараси, одна Забужко умніца;
за те, що витрачений на читання час виявився просто втупу втраченим. а жаль.