(no subject)
перша дня - а в квартирі темінь. і так другий день поспіль, що я працюю з дому на своєму 10-му поверсі, коли нічого не затуляє світло. його - світла - просто немає.
ця зима темніше темного. скільки можна? безкінечно тягнеться несмачною ірискою, яка вже заліпила всі зуби.
хочеться рятуватися кавою і шоппінгом. так-так, вам не почулося. знову речі. мені не вистачає речей((( мені не вистачає себе, тобто, звісно ж себе... насамперед себе.
здається, що я зробила дурницю у Фра, віддавши свої білі речі у благодійні скриньки. ну і що, що вже не такі й білі. зараз би тих білих речей! світла в речах! а тепер мені конче необхідно в магазини, в які я не можу заходити - мене нудить від кількості одягу в них, від цін, які читаю у вітринах.. та за дві речі звідти можна змотатися у Вільнюс астобусом туди й назад! хіба коштують дві гарні і білосніжно-білі речі стільки? а скільки тоді коштує моє гарне самопочуття? то може таки гайнути у Вільнюс? Вільнюс - не менш похмурий, моя стрічка інстаграм звідти - така ж сама похмурість Києва. але дорога туди - це подорож. і у Вільнюсі теж є магазини
і якщо, сидячи на ліжку, чи на кухонному табуреті, я починаю вмовляти себе, що всього-дві-найменш-дорогих-білі-блузи, я вже знаю, я пам’ятаю, що це неправда. що мені потрібні також нові джинси до тих блуз чи інші штані. а ще б якесь легше взуття і пальто з дому, наприклад моє смарагдово-зелене пальто (пальтечко, як сказала б мама) з бантиком на цікавому місці, наче хвостиком пташечки. і моя брошка-пташечка - де вона? бо це зимове тепло розплавлює мене на воду. я не маю сил одягати теплі зимові чоботи, тепле зимове пальто.. якби хто спитав, я б уже переходила на весну. але до неї ще цілих два місяці. і справа ж не у зимі і весні
тому я рішуче вмикаю електричне світло, готую каву з корицею - для запаху й затишку. вкриваю ноги пледом, кладу на стегна ноутбук, а на телефоні вмикаю режим літака - жодних сповіщень, мене зараз не можна чіпати, мені потрібно розгледіти себе за цими перешкодами у вигляді надокучливих бажань і надокучливих відчуттів. і просто зайнятися справою, роботою, а все інше минеться.
ця зима темніше темного. скільки можна? безкінечно тягнеться несмачною ірискою, яка вже заліпила всі зуби.
хочеться рятуватися кавою і шоппінгом. так-так, вам не почулося. знову речі. мені не вистачає речей((( мені не вистачає себе, тобто, звісно ж себе... насамперед себе.
здається, що я зробила дурницю у Фра, віддавши свої білі речі у благодійні скриньки. ну і що, що вже не такі й білі. зараз би тих білих речей! світла в речах! а тепер мені конче необхідно в магазини, в які я не можу заходити - мене нудить від кількості одягу в них, від цін, які читаю у вітринах.. та за дві речі звідти можна змотатися у Вільнюс астобусом туди й назад! хіба коштують дві гарні і білосніжно-білі речі стільки? а скільки тоді коштує моє гарне самопочуття? то може таки гайнути у Вільнюс? Вільнюс - не менш похмурий, моя стрічка інстаграм звідти - така ж сама похмурість Києва. але дорога туди - це подорож. і у Вільнюсі теж є магазини
і якщо, сидячи на ліжку, чи на кухонному табуреті, я починаю вмовляти себе, що всього-дві-найменш-дорогих-білі-блузи, я вже знаю, я пам’ятаю, що це неправда. що мені потрібні також нові джинси до тих блуз чи інші штані. а ще б якесь легше взуття і пальто з дому, наприклад моє смарагдово-зелене пальто (пальтечко, як сказала б мама) з бантиком на цікавому місці, наче хвостиком пташечки. і моя брошка-пташечка - де вона? бо це зимове тепло розплавлює мене на воду. я не маю сил одягати теплі зимові чоботи, тепле зимове пальто.. якби хто спитав, я б уже переходила на весну. але до неї ще цілих два місяці. і справа ж не у зимі і весні
тому я рішуче вмикаю електричне світло, готую каву з корицею - для запаху й затишку. вкриваю ноги пледом, кладу на стегна ноутбук, а на телефоні вмикаю режим літака - жодних сповіщень, мене зараз не можна чіпати, мені потрібно розгледіти себе за цими перешкодами у вигляді надокучливих бажань і надокучливих відчуттів. і просто зайнятися справою, роботою, а все інше минеться.
Click to view