~ Мінськ - люди і зустрічі ~
Сьогодні повернулася додому: потяг Барановичі-Житомир, що з Мінська, з близько десятком людей у моєму вагоні - такі реалії цього напрямку подорожей. Митники й прикордонники чемні, одне-два запитання й символічний огляд речей. Можливо, бо я ледве говорила від застуди - зранку з розмовами найважче. Мінськ мене заморозив, а лікувати мене буде Україна) Та я ще кілька разів писатиму про Мінськ. Пізніше - про поїздку на футбол і концерт Океану Ельзи, може ще про книги. А сьогодні - про людей.
З людьми у Мінську складалося по-різному. Перша людина, з якою спілкувалася, був хлопець, який сам звідкись приїхав у Мінськ і на залізничному вокзалі допоміг мені з валізою. Він говорив білоруською. І був одним із до 5 білоруськомовних людей, які трапилися за всю подорож. Люди на вулиці теж були зазвичай привітні, коли запитувала в них дорогу, і все в деталях розповідали.
А от люди на робочих місцях... З ними багато неприємних моментів. Манера спілкування - наче у радянських фільмах: жорстка, дещо зверхня й неввічлива. У МакДональдз першого ж ранку на моє запитання, чи прийнято використовувати вайфай у кав'ярнях Мінська загалом, якщо такої послуги немає в МакДональдз, вдруге і з наголосом на кожному слові відповіли: у.нас.вайфаю.немає. Ок, подумала, у дівчини не склався ранок, буває. Але це був лише початок.
У банках, касах, магазинах, вокзалі, аеропорті така ж манера спілкування + звичка обслуговувати клієнтів і паралельно розмовляти по мобільному. При цьому не просто тримати плечем телефон, а реально розмовляти з кимось важливішим, ніж клієнт, про справи важливіші, ніж послуги. Таким чином, співробітниці роблять помилки (а цей сектор містив виключно жінок у мій приїзд і в місцях, де були ми із другом разом чи окремо), наприклад дають жетони на метро замість поповнити проїзний і ще й обурюються вголос "могли б і жетони взяти". Свої службові обов’язки вони виконували з таким докором, наче клієнти прийшли до них додому і створили їм клопіт. Жахливе відчуття, коли не те що нуль уваги, але й зневага за наші ж гроші.
Охоронці на концерті - жахливий жах. Навіть на форумі було написано приблизно так (для випадку, якщо захочуть відібрати мобільний на час концерту): в жодному випадку не згадуйте ні про які ваші права, манеру спілкування краще оберіть жартівливу, гарненьким дівчатам допоможе флірт. Як вам таке?
В доповнення до цього: пам’ятайте, що ловити гав в метро заборонено. Пасажири набиваються у вагон і стоять у проході - не проходять в середину. Ми думали: отже виходять. Але ні. Три різні голоси нам услід вигукували, що треба менше спати на ходу, менше мріяти і т.п. (до слова, ми стояли просто перед крайніми сидіннями, і потрібно було "всього лише" продертися крізь людей перед дверима). Повчальний тон від незнайомців у громадських місцях - норма.
Були й приємні зустрічі. Наприклад, дівчина, в якої ми знімали житло. Безкінечно відповідала на наші запитання про Мінськ і способи пересування у потрібні нам місця. В Борисові (місті, куди ми поїхали дивитися футбольний матч Білорусь-Мексика) охоронці стадіону дозволили не викидати мої ножиці й пилочку, а забрати в них по завершенню матчу. Або ще одна зустріч, пов’язана з футболом: випадково в електричці з Борисова до Мінська зустріли мого знайомого мінчанина. З ним я познайомилася кілька років тому на одному семінарі в Києві. Він журналіст і це друга білоруськомовна людина за весь час. Шкода, так і не вдалося більше зустрітися - то в Україні коаліція сформувалася, то Лукашенко робить заяви.. Таке життя) І вже в передостанній вечір ми відкрили для себе Галерею У (де літера У - з шапочкою, винятково білоруська літера) й білоруськомовну тусівку Мінська. Хлопець-продавець у книгарні порадив кілька відмінних книг! І візит до книгарні залишив по собі надію, що все в Білорусі має бути добре.
