спів.чуття
коли час підходив до сніданку, я відчула, що хотіла б кавун і снідатиму лише кавуном
вдяглася, взяла торбинку й гаманець, і пішла на базарчик
дорогою довелося пройти повз баки для сміття, п’ять чи шість баків трохи далі від дороги, виставлені в ряд, неприбрані впродовж вихідних, і тому (а може хронічно) смердючі
перед баками - невеликий майданчик, на який, схоже, заїздить машина, що збирає сміття
і на майданчику, коли я йшла, попереду мене, лежало щось незрозуміле... сіре, брудне, як зіжмакана і забруднена вологим пилом ганчірка, якою місяцями мили підлогу у шкільному класі
але це був котик
про це свідчила припіднята над асфальтом голова і два гострих вушка, хоча навіть колір їхній був таким же брудним і невизначеним, як і все худорляве тільце і розкладені на землі лапки
"невже він мертвий? помер і застиг у такому положенні?.." - подумалося з жалем
підійшовши ближче, побачила ці худенькі лапки чіткіше, тоненького, геть мишиного хвостика, і живі, тільки прищурені, очі
"живий..."
хлопці, що йшли назустріч, ледь не наступили на ці лапки.. а котик лише трохи здригнувся. і не зрушив з місця...
"забрати додому!" - прийшла думка. "байдуже, що говорять батьки, не зважати на це мамине "не вздумай!"
але не змогла.
бо коли поверталася вже з кавуном, який не помістився у торбинку, оскільки було куплено ще баклажанів, помідор і винограду, котик все ще лежав на тому ж місці. непорушно. спокійно. самодостатньо.
він не бігав до людей. навіть голови не повертав. він не просив, ні поглядом, ні порухом, ні таким частим красномовним, як уміють лише коти - мяуууу - забрати його, торкнутися до нього, дати їсти-даху-любові.
і я залишила котика у спокої. і себе у спокої. і просто снідала свій кавун. і просто живу цей день. як котик.
вдяглася, взяла торбинку й гаманець, і пішла на базарчик
дорогою довелося пройти повз баки для сміття, п’ять чи шість баків трохи далі від дороги, виставлені в ряд, неприбрані впродовж вихідних, і тому (а може хронічно) смердючі
перед баками - невеликий майданчик, на який, схоже, заїздить машина, що збирає сміття
і на майданчику, коли я йшла, попереду мене, лежало щось незрозуміле... сіре, брудне, як зіжмакана і забруднена вологим пилом ганчірка, якою місяцями мили підлогу у шкільному класі
але це був котик
про це свідчила припіднята над асфальтом голова і два гострих вушка, хоча навіть колір їхній був таким же брудним і невизначеним, як і все худорляве тільце і розкладені на землі лапки
"невже він мертвий? помер і застиг у такому положенні?.." - подумалося з жалем
підійшовши ближче, побачила ці худенькі лапки чіткіше, тоненького, геть мишиного хвостика, і живі, тільки прищурені, очі
"живий..."
хлопці, що йшли назустріч, ледь не наступили на ці лапки.. а котик лише трохи здригнувся. і не зрушив з місця...
"забрати додому!" - прийшла думка. "байдуже, що говорять батьки, не зважати на це мамине "не вздумай!"
але не змогла.
бо коли поверталася вже з кавуном, який не помістився у торбинку, оскільки було куплено ще баклажанів, помідор і винограду, котик все ще лежав на тому ж місці. непорушно. спокійно. самодостатньо.
він не бігав до людей. навіть голови не повертав. він не просив, ні поглядом, ні порухом, ні таким частим красномовним, як уміють лише коти - мяуууу - забрати його, торкнутися до нього, дати їсти-даху-любові.
і я залишила котика у спокої. і себе у спокої. і просто снідала свій кавун. і просто живу цей день. як котик.