Література ловить дрижаки або Книжки для Богданки
Ранок, село Печі. Бібліотекарка Ольга Іванівна Похилько відмикає двері бібліотеки й вітається зі змерзлими «класиками». На вулиці мінус двадцять, в бібліотеці - трохи вище нуля. Українська й світова література на полицях ловить дрижаки, рушники навколо портрета Шевченка схожі на сніговий замет. Тому першим ділом Ольга Іванівна розпалює «буржуйку». Скіпки на розпал готові ще з вечора, дрова займаються шпарко, мить - і в бібліотеці теплішає, а з комина підіймається дим. Для села це знак - вітальня відчинена, можна заходити «в гості».
Першими приходять старенькі. Закутана в три хустки вісімдесятирічна Євдокія Дмитрівна Максименко весело вітається і чемно запитує, чи можна до хати. Знімає куфайку, гріє руки біля вогню. Заходять й інші. Книжки на полицях всі читані-перечитані, але пенсіонери жартують, мовляв, одна з переваг «другої молодості», що скільки книжку не читай - кожного разу здається, що вперше. Запитують одне одного про здоров’я, сміються, мовляв, якщо хворіємо,значить, - живемо. Просять прочитати «про любов», про життя, гортають «Деснянську правду» та «Вісті Борзнянщини». Вчитуються в оголошення в рубриці «робота», сподіваючись знайти щось підходяще для дітей та онуків. Хтось запитує, як переоформити «пенцію», хтось вагається - переїжджати в райцентр до дітей чи ні (бо ж, слава Богу, кличуть), ще хтось розпитує скільки нині «стоє» в інституті вчитись, бо ж онучка - відмінниця й розумниця, а грошей - катма.
По обіді прибігають діти. Шукають на поличці щось пригодницьке, запитують книжки за шкільною програмою. Два роки тому сільську школу «оптимізували» і діти їздять автобусом у сусіднє село Хороше Озеро. Єдиним безкоштовним (а, значить, і єдино доступним!) культурним осередком лишається сільська бібліотека. Печівська сільська бібліотека у Борзнянському районі Чернігівської області має старенькі фонди, кілька стільців і триста читачів. Відкрили її в 1949 році, спочатку вона належала сільській раді, але потім увійшла до централізованої бібліотечної системи. Грошей і нових надходжень в ЦНС не густо, тому книжок надходить мало, дитячої та художньої літератури катастрофічно не вистачає. Семирічна Богданка Бодун, наприклад, ледь не щодня перебирає поличку з дитячими книжками, сподіваючись знайти щось новеньке. «Для неї книжки, - каже Ольга Іванівна, - важливіші за цукерки. І в сельчан питає, але хіба багато книжок знайдеш у сільських хатах?»…
Ми з друзями заїжджаємо до бібліотеки надвечір’ям, зворотною дорогою з Крутів. Даруємо книгу - збірку історичних документів про бій під Крутами, гріємось, знайомимось з привітною бібліотекаркою.
У мене з’являється дивне відчуття. Саме такою була моя перша бібліотека у бабусиному селі. Кожного разу я набирала стосик з п’яти книжок (більше в одні руки чомусь не давали) і читала їх у теплому бур’яні за хатою. Коли бабуся знаходила мене з книжкою, то довго бідкалась: мовляв, дитинко, не читай багато, - голова болітиме.
У тій бібліотеці ще в 90-х поселились горобці, а потім її разом з клубом розібрали по цеглині колишні колгоспники. Нині вони збираються хіба що біля лавочок, та й то тільки влітку. Я ж заприязнилася з багатьма іншими бібліотеками - районною, університетською, науковою, але й досі пам’ятаю, якими були на дотик ті, перші книжки. Інколи мені навіть здається, що вони зникли тому, що я покинула свою маленьку бібліотеку напризволяще. Ну, ніби в якийсь вирішальний момент повинна була там бути, але не була.
Тому збираю стосиком дитячі книжки, з яких «виросли» мої діти, вірші, прозу, балади про лицарів і героїв, пригодницькі романи і (куди ж без них) книжки «про любов», і «з оказією» передам бібліотеці.
Просто я дуже хочу, щоб у Богданки Бодун з села Печі також «склалися» усі наступні бібліотеки..
Першими приходять старенькі. Закутана в три хустки вісімдесятирічна Євдокія Дмитрівна Максименко весело вітається і чемно запитує, чи можна до хати. Знімає куфайку, гріє руки біля вогню. Заходять й інші. Книжки на полицях всі читані-перечитані, але пенсіонери жартують, мовляв, одна з переваг «другої молодості», що скільки книжку не читай - кожного разу здається, що вперше. Запитують одне одного про здоров’я, сміються, мовляв, якщо хворіємо,значить, - живемо. Просять прочитати «про любов», про життя, гортають «Деснянську правду» та «Вісті Борзнянщини». Вчитуються в оголошення в рубриці «робота», сподіваючись знайти щось підходяще для дітей та онуків. Хтось запитує, як переоформити «пенцію», хтось вагається - переїжджати в райцентр до дітей чи ні (бо ж, слава Богу, кличуть), ще хтось розпитує скільки нині «стоє» в інституті вчитись, бо ж онучка - відмінниця й розумниця, а грошей - катма.
По обіді прибігають діти. Шукають на поличці щось пригодницьке, запитують книжки за шкільною програмою. Два роки тому сільську школу «оптимізували» і діти їздять автобусом у сусіднє село Хороше Озеро. Єдиним безкоштовним (а, значить, і єдино доступним!) культурним осередком лишається сільська бібліотека. Печівська сільська бібліотека у Борзнянському районі Чернігівської області має старенькі фонди, кілька стільців і триста читачів. Відкрили її в 1949 році, спочатку вона належала сільській раді, але потім увійшла до централізованої бібліотечної системи. Грошей і нових надходжень в ЦНС не густо, тому книжок надходить мало, дитячої та художньої літератури катастрофічно не вистачає. Семирічна Богданка Бодун, наприклад, ледь не щодня перебирає поличку з дитячими книжками, сподіваючись знайти щось новеньке. «Для неї книжки, - каже Ольга Іванівна, - важливіші за цукерки. І в сельчан питає, але хіба багато книжок знайдеш у сільських хатах?»…
Ми з друзями заїжджаємо до бібліотеки надвечір’ям, зворотною дорогою з Крутів. Даруємо книгу - збірку історичних документів про бій під Крутами, гріємось, знайомимось з привітною бібліотекаркою.
У мене з’являється дивне відчуття. Саме такою була моя перша бібліотека у бабусиному селі. Кожного разу я набирала стосик з п’яти книжок (більше в одні руки чомусь не давали) і читала їх у теплому бур’яні за хатою. Коли бабуся знаходила мене з книжкою, то довго бідкалась: мовляв, дитинко, не читай багато, - голова болітиме.
У тій бібліотеці ще в 90-х поселились горобці, а потім її разом з клубом розібрали по цеглині колишні колгоспники. Нині вони збираються хіба що біля лавочок, та й то тільки влітку. Я ж заприязнилася з багатьма іншими бібліотеками - районною, університетською, науковою, але й досі пам’ятаю, якими були на дотик ті, перші книжки. Інколи мені навіть здається, що вони зникли тому, що я покинула свою маленьку бібліотеку напризволяще. Ну, ніби в якийсь вирішальний момент повинна була там бути, але не була.
Тому збираю стосиком дитячі книжки, з яких «виросли» мої діти, вірші, прозу, балади про лицарів і героїв, пригодницькі романи і (куди ж без них) книжки «про любов», і «з оказією» передам бібліотеці.
Просто я дуже хочу, щоб у Богданки Бодун з села Печі також «склалися» усі наступні бібліотеки..