Прочитано у листопаді-січні
У листопаді-грудні багато писав, то читав мало, а от в січні їздив у відпустку, то трохи надолужив. 9 книг за 3 місяці:
1) «Лугова арфа» Трумана Капоте - книга про дитинство від американського класика. Одноповерхова Америка зі своїми диваками, красотами і прихованими в шафах скелетами. Дитинство, як щаслива пора, коли можливо все, в тому числі і піти з дому, та оселитися на дереві. Дуже ніжний текст. 4 з 5.
2) «Коза Ностра. Історія сіцілійської мафії» Джона Діккі - уважне дослідження джерел явища, яким сумно прославилася Італія. Головна умова появи мафії: слабкість державної влади і намагання політиків не звертати уваги на закон. За вакууму закону одразу з’являються структури, які готові замінити закон на «честь», або, якщо узяти до уваги українські реалії, «понятія». Політикам з розвинутої Півночі були потрібні голоси жителів Сицилії і за них центральна влада була готова закривати очі на існування мафії, яку легше було вважати екзотичним звичаєм місцевих дикунів, аніж могутньою організацією, що підважує засади держави. При цьому всьому, постійно знаходилися чесні судді, слідчі, поліцейські, які проголошували мафії війну, боролися, гинули, але не зупинялися. На жаль, годі таке й уявити в Україні. 5 з 5.
3) «Антропологія статі» Марії Бутовської - виважене і всебічне дослідження статевих відмінностей і їх наслідків в біології, культурі та соціумі. Чоловік і жінка дійсно досить різні багато в чому, але це не привід для узагальнень, що хтось краще (розумніше, добріше, прогресивніше). Просто різні і сенс цих відмінностей у пристосуванні до різних репродуктивних стратегій. Автор - практикуючий антрополог, що їздить у довгі експедиції до Африки, використовує величезну кількість літератури. Це значно більше «наук», аніж «поп», але читати все одно дуже і дуже цікаво. 5 з 5.
4) «Вбивство у Мюнхені. По червоному сліду» Сергія Плохія - захоплююча розвідка про вбивство Степана Бандери, про його вбивцю і про усталену московську традицію знищення своїх політичних противників. Досить серйозне наукове дослідження читається, наче крутий шпигунський роман і інколи забуваєш, що це Плохій, а не Ле Карре. Дуже виважений підхід, який дає слово всім, але не стає на яку позицію, не робить остаточних висновків, залишаючи все читачам. Ну і карколомна, багато в чому досі не зрозуміли історія Богдана Сташинського, спочатку холоднокровного зрадника і вбивці, а потім перебіжчика, який допоміг світу дізнатися про криваві методи КДБ. Плюс любов, плюс таємниця, плюс спроби КДБ все переграти. Після «Вбивства у Мюнхені» інакше дивишся і розумієш на отруєння Литвиненка чи Скрипаля, бо розумієш, що це частини одного «грьобаного ланцюга», який почався чи не з вбивства Петлюри. 5 з 5.
5) «Випадкові життя» Олега Радзинського - автобіографічна історія московського мажора, який жартома став дисидентом і по-справжньому відправився у сибірські табори. Золота радянська молодь сімдесятих, підпільна література, гра в дисидентство, яка перестає бути грою і закінчується арештом, судом і ув’язненням. Автор описує події з гумором і без жодного пафосу, не намагається стати в один ряд з дисидентами, в той же час докладно і точно описує світ радянських тюрем і таборів. Гра могла закінчитися погано, але почалася перебудова, Горбачов помилував Радзинського, той емігрував, став інвестиційним банкіром і письменником. Хорошим письменником, після цієї книги сумнівів не залишається. 4,5 з 5.
6) «Адепт Бурдьє на Кавказі» Георгія Дерлуг’яна - велике соціологічне дослідження про те, чому розвалився СРСР. На великому і різноманітному матеріалі автор показує, що радянська імперія розпалася через накопичені внутрішні протиріччя, а не Горбачова. Потужне відставання в економіці, невміння влади приймати стратегічні непопулярні рішення, суттєва зупинка соціальних ліфтів, витратні закордонні прожекти. СРСР виглядав потужним монстром, але під бронею атомних бомб і танкових армій знаходилися заіржавілі механізми, які розлетілися при зіткненні з першою ж серйозною кризою. В книзі зустрічаються великі теоретичні пасажі з соціології, але крізь них варто продиратися, щоб добиратися до унікального фактажу. 5 з 5.
7) «Раунд. Оптичний роман» Ганни Немзер - великий текст в стилі вербатим, коли оповідь ведеться прямою мовою багатьох персонажів. Спочатку такий метод вражає, але десь вже після третини стає зрозуміло, що він не прийнятний для роману. Починаєш путатися з персонажами і сюжетними лініями, багатоголосся збивається в якийсь сумбур замість музики. Спроба цікава, але невдала. 3 з 5.
8) «Сім життів» Захара Прілєпіна - збірка оповідань талановитого українофоба. Прілєпін - мастеровитий і розумний автор. Він вміє вигадувати історії і змальовувати цікаві типажі. Він пише чесно, змальовує російське життя без усяких прикрас. Навіть російсько-українську війну він намагається описувати відсторонено, начебто об’єктивно. Але іноді під маскою таки проступають ікла і стає зрозуміло, що вогонь ненависті палає в душі автора, нехай і загнаний кудись глибоко. При описи негативного персонажа, який воює в лавах російських військ, Прілєпін пише «Он был заурядный, нагловатый малоросский тип». До чого тут «малоросский»? Ну бо всі нехороші люди схожі на малоросів. Потім автор розповідає про обстріли з українського боку і побіжно згадує снаряд, який вбив «шахтаря і його дитину». Інколи стає помітно, як автор мріє про подвиги. Тоді ліричний герой, в якому вгадується сам Прілєпін, ліквідує цілу українську диверсійну групу. Жорстоко-жорстоко, але без захоплення жорстокістю, а так, типу діловито. Прілєпін - хороший письменник, але масштаб його талант не компенсує гнидність автор. Він як поганий самогон: пити можна, але виходитиме важко. 3 з 5.
9) «Я чув, що ти фарбуєш будинки» Чарльза Брандта - титанічна праця про найманого вбивцю мафії. Автор багато років спілкувався зі своїм героєм, щоб примусити його розповісти всю правду про його криваву роботу. Книга - само по собі, пам’ятник авторській наполегливості і вмінню, щоб написати її Брандт витратив роки і роки. А ще це книга про те, як американська держава, зрозумівши небезпеку мафії, змогла завдати їй таких ударів що фактично знищила. Якщо раніше за місце боса мафії точилися війни, то тепер всі уникають цієї посади, бо вона гарантує швидку посадку надовго. І в цьому таки разюча відмінність від України, де злодії в законі спокійно діють, а правоохоронні органи обмежуються лише профілактичними бесідами. За книгою Брандта зараз знімає кіно Мартін Скорсезе. І це має бути епічне кіно, бо книга саме така. 5 з 5.
1) «Лугова арфа» Трумана Капоте - книга про дитинство від американського класика. Одноповерхова Америка зі своїми диваками, красотами і прихованими в шафах скелетами. Дитинство, як щаслива пора, коли можливо все, в тому числі і піти з дому, та оселитися на дереві. Дуже ніжний текст. 4 з 5.
2) «Коза Ностра. Історія сіцілійської мафії» Джона Діккі - уважне дослідження джерел явища, яким сумно прославилася Італія. Головна умова появи мафії: слабкість державної влади і намагання політиків не звертати уваги на закон. За вакууму закону одразу з’являються структури, які готові замінити закон на «честь», або, якщо узяти до уваги українські реалії, «понятія». Політикам з розвинутої Півночі були потрібні голоси жителів Сицилії і за них центральна влада була готова закривати очі на існування мафії, яку легше було вважати екзотичним звичаєм місцевих дикунів, аніж могутньою організацією, що підважує засади держави. При цьому всьому, постійно знаходилися чесні судді, слідчі, поліцейські, які проголошували мафії війну, боролися, гинули, але не зупинялися. На жаль, годі таке й уявити в Україні. 5 з 5.
3) «Антропологія статі» Марії Бутовської - виважене і всебічне дослідження статевих відмінностей і їх наслідків в біології, культурі та соціумі. Чоловік і жінка дійсно досить різні багато в чому, але це не привід для узагальнень, що хтось краще (розумніше, добріше, прогресивніше). Просто різні і сенс цих відмінностей у пристосуванні до різних репродуктивних стратегій. Автор - практикуючий антрополог, що їздить у довгі експедиції до Африки, використовує величезну кількість літератури. Це значно більше «наук», аніж «поп», але читати все одно дуже і дуже цікаво. 5 з 5.
4) «Вбивство у Мюнхені. По червоному сліду» Сергія Плохія - захоплююча розвідка про вбивство Степана Бандери, про його вбивцю і про усталену московську традицію знищення своїх політичних противників. Досить серйозне наукове дослідження читається, наче крутий шпигунський роман і інколи забуваєш, що це Плохій, а не Ле Карре. Дуже виважений підхід, який дає слово всім, але не стає на яку позицію, не робить остаточних висновків, залишаючи все читачам. Ну і карколомна, багато в чому досі не зрозуміли історія Богдана Сташинського, спочатку холоднокровного зрадника і вбивці, а потім перебіжчика, який допоміг світу дізнатися про криваві методи КДБ. Плюс любов, плюс таємниця, плюс спроби КДБ все переграти. Після «Вбивства у Мюнхені» інакше дивишся і розумієш на отруєння Литвиненка чи Скрипаля, бо розумієш, що це частини одного «грьобаного ланцюга», який почався чи не з вбивства Петлюри. 5 з 5.
5) «Випадкові життя» Олега Радзинського - автобіографічна історія московського мажора, який жартома став дисидентом і по-справжньому відправився у сибірські табори. Золота радянська молодь сімдесятих, підпільна література, гра в дисидентство, яка перестає бути грою і закінчується арештом, судом і ув’язненням. Автор описує події з гумором і без жодного пафосу, не намагається стати в один ряд з дисидентами, в той же час докладно і точно описує світ радянських тюрем і таборів. Гра могла закінчитися погано, але почалася перебудова, Горбачов помилував Радзинського, той емігрував, став інвестиційним банкіром і письменником. Хорошим письменником, після цієї книги сумнівів не залишається. 4,5 з 5.
6) «Адепт Бурдьє на Кавказі» Георгія Дерлуг’яна - велике соціологічне дослідження про те, чому розвалився СРСР. На великому і різноманітному матеріалі автор показує, що радянська імперія розпалася через накопичені внутрішні протиріччя, а не Горбачова. Потужне відставання в економіці, невміння влади приймати стратегічні непопулярні рішення, суттєва зупинка соціальних ліфтів, витратні закордонні прожекти. СРСР виглядав потужним монстром, але під бронею атомних бомб і танкових армій знаходилися заіржавілі механізми, які розлетілися при зіткненні з першою ж серйозною кризою. В книзі зустрічаються великі теоретичні пасажі з соціології, але крізь них варто продиратися, щоб добиратися до унікального фактажу. 5 з 5.
7) «Раунд. Оптичний роман» Ганни Немзер - великий текст в стилі вербатим, коли оповідь ведеться прямою мовою багатьох персонажів. Спочатку такий метод вражає, але десь вже після третини стає зрозуміло, що він не прийнятний для роману. Починаєш путатися з персонажами і сюжетними лініями, багатоголосся збивається в якийсь сумбур замість музики. Спроба цікава, але невдала. 3 з 5.
8) «Сім життів» Захара Прілєпіна - збірка оповідань талановитого українофоба. Прілєпін - мастеровитий і розумний автор. Він вміє вигадувати історії і змальовувати цікаві типажі. Він пише чесно, змальовує російське життя без усяких прикрас. Навіть російсько-українську війну він намагається описувати відсторонено, начебто об’єктивно. Але іноді під маскою таки проступають ікла і стає зрозуміло, що вогонь ненависті палає в душі автора, нехай і загнаний кудись глибоко. При описи негативного персонажа, який воює в лавах російських військ, Прілєпін пише «Он был заурядный, нагловатый малоросский тип». До чого тут «малоросский»? Ну бо всі нехороші люди схожі на малоросів. Потім автор розповідає про обстріли з українського боку і побіжно згадує снаряд, який вбив «шахтаря і його дитину». Інколи стає помітно, як автор мріє про подвиги. Тоді ліричний герой, в якому вгадується сам Прілєпін, ліквідує цілу українську диверсійну групу. Жорстоко-жорстоко, але без захоплення жорстокістю, а так, типу діловито. Прілєпін - хороший письменник, але масштаб його талант не компенсує гнидність автор. Він як поганий самогон: пити можна, але виходитиме важко. 3 з 5.
9) «Я чув, що ти фарбуєш будинки» Чарльза Брандта - титанічна праця про найманого вбивцю мафії. Автор багато років спілкувався зі своїм героєм, щоб примусити його розповісти всю правду про його криваву роботу. Книга - само по собі, пам’ятник авторській наполегливості і вмінню, щоб написати її Брандт витратив роки і роки. А ще це книга про те, як американська держава, зрозумівши небезпеку мафії, змогла завдати їй таких ударів що фактично знищила. Якщо раніше за місце боса мафії точилися війни, то тепер всі уникають цієї посади, бо вона гарантує швидку посадку надовго. І в цьому таки разюча відмінність від України, де злодії в законі спокійно діють, а правоохоронні органи обмежуються лише профілактичними бесідами. За книгою Брандта зараз знімає кіно Мартін Скорсезе. І це має бути епічне кіно, бо книга саме така. 5 з 5.