Чернігівщина - українська церковна Мекка
Так уже склалося, що одна з основних туристичних родзинок Чернігівщини - церкви. Коли на Західну Україну їдемо переважно по «замкову» екзотику, то сюди по «церковну» - усе храми та храми. І справді серед похмурого дня, талого березневого снігу та води ми побачили справжні архітектурні перлини!
А головне - це зовсім поруч біля Києва: Ніжин-Козелець-Остер. Усі три містечка на одній річці Остер, нанизані на неї, мов намистини на нитку. Ну що? Порахуємо церкви:)?
Чернігівська траса, як завжди, вільна від машин, точок більш-менш пристойного харчування, бігбордів і нормального асфальту. У Кіптях - праворуч і… О, диво! У повній глушині європейська траса з повною тобі розміткою! Напевно, для Батурина:) А для Ніжина… скромний напис «Ніжинський жиркомбінат» (це, як не дивно, і є вказівник на місто) і знову дорога з вибоїнами.
Ніжин - місто церков. Де більше?
Опинившись у Ніжині, чомусь одразу пригадався фільм «Карнавал» з І. Муравйовою, який дивилися саме напередодні. Коли вона, повернувшись додому з Москви, йшла глухою безлюдною вуличкою з низенькими сірими дерев’яними хатинками, пила на ходу воду з колонки, а на задньому плані виднівся дивовижної краси величезний білий храм з дзвіницею. Готова ілюстрація Ніжина. Напевно, саме з таких містечок і хочеться вирватися, щоб поїхати підкоряти Київ, Москву, Париж та що завгодно. А потім навпаки - приїжджати сюди, щоб відключатися від мегаполісу (але це вже інша історія)…
Так далеко і їздити не треба - ось він Нежатин, Уненіж, а сучасна назва вперше трапляється 1514-го.
Колишній форпост Київської Русі ще з 1078 р., місто ярмарків - Троїцького, Покровського та Всеїдного. Полкове козаче місто - тут відбулася славнозвісна «Чорна (за участю козацької голоти - «черні») Рада», де гетьманом став І. Брюховецький, з легкої руки якого Лівобережна Україна перейшла під владу Москви. А ще Ніжин то «купецька грецька столиця» України XVII-XVIII ст. (атож греки природжені комерсанти). А зараз сонне провінційне містечко з низенькими будиночками і парою п’ятиповерхівок у центрі й просто таки дивовижною! архітектурою, яка лишилася від колишньої слави. На жаль, половина церков або зашарпана, закинута і закрита, або стоїть у риштуванні. Видовище, скажу, сумне, що переплітається із захопленням, яке все одно неможливо стримати.
Дванадцять церков! І це тут чи не найголовніше з погляду туриста. А почати прогулянку Ніжином найкраще з вулиці Гоголя. У цьому шматочку, як нам здалося, найбільший дух старовини. Там же біля скверика письменнику і припаркуватися (або на центральній площі, що поруч). Маршрут складається мимоволі сам.
Ось унікальна двоярусна з балконом! церква Іоанна Богослова, 1752 р. (вул. Гоголя, 4). Обшарпана і закрита. Замок навіть на воротах коло неї. Тому дивилися ніби через клітку на якусь істоту в зоопарку. Її сусід - чоловічий монастир апостолів Петра і Павла вразив гігантським темним Благовіщенським собором, 1702 р. (вул. Гоголя, 10), що весь у такому ж темному риштуванні, над яким до того ж кружляли темні-темні ворони. Але це все одно не могло «затемнити» його незвичайної величі й краси!
У скверику Гоголя «Будинок культури». Завжди дивувала ця назва. А що Миколаївський собор 1669 р. за кілька метрів коло нього це не культура? У ньому саме правилось. Краса!
Хитросплетіння вузеньких вулиць і дихання старовини на кожному кроці у прямому розумінні, бо інколи відстань між церквами не більше кількох десятків метрів. Таку концентрацію храмів можна хіба що порівняти з кількістю меморіальних дошок в Береговому на Закарпатті!
От суперкомпактна трійця грецьких храмів, зведених на кошти грецької громади. Всесвятська церква, 1780 р., зі знайомими ще зі школи грецькими архітектурними елементами оригінальна настільки, що ми спочатку навіть засумнівалися: «А це взагалі церква?»
Дуже сподобався дерев’яний різьблений іконостас всередині. А от Михайлівську церкву, 1729 р., оцінили тільки зовні - таж сама замкОво-зоопаркова історія.
<
І остання з грецьких - Троїцька церква, 1733 р. (вул. Гребінки, 19). Далі міні-прогулянка через річку-струмочок Остер до Спасо-Преображенської церкви, 1757 р. (вул. Московська, 14), яка реставрується. Саме у ній 17 травня 1861 р. зупинялася похоронна процесія з тілом Т. Шевченка, коли його перевозили з Петербурга в Канів. Тут відправили і панахиду.
Заглянули до Покровської церкви, 1765 р., та Миколаївської церкви Покровського приходу, 1873 р., що примостилися на одному подвір’ї (вул. Подвойського, 23).
Ну а далі однозначно на базар! Так ще одну церкву побачити - Богоявленську, 1721 р. Прямісінько між горами покривал, трояндами, велосипедами, манекенами та іншим мотлохом ікони в риштуванні. Рідкісне видовище. А ще у місті, крім чоловічого, є й жіночий монастир з Введенським собором, 1788 р. та Вознесенська церква, 1824 р. (вул. Овдіївська, нею ми і в’їхали в місто). Словом, у Ніжині церкви усюди. До того ж уже побудовано і ще будуються нові. Куди не глянь - завжди наткнешся на церковні бані.
Така собі візитка міста, якій однозначно потрібен редизайн!
А якщо спуститися поглядом нижче церковних бань, то можна угледіти чимало пам’ятників: видатній українській актрисі М. Заньковецькій, мореплавцю Ю. Лисянському, що плавав з І. Крузенштерном і, звичайно, перший у світі пам’ятник М. Гоголю - 1881 р. Аякже вчився він разом з Є. Гребінкою у Ніжинській «гімназії вищих наук», заснованій 1826 р. князями Безбородько, що зараз зветься педагогічним університетом (вул. Кропив’янського, 2). У Ніжині народився і М. Бернес. Його Костя «…шаланды полные кефали в Одессу привозил…» Знайоме? Класично - «Генії народжуються (або просто живуть:)) у провінції, а помирають у Парижі». А ще варто побачити пам’ятник славнозвісному ніжинському огірочку, який по-філософському дивиться на типове провінційне містечко з висоти своєї пузатої бочки. А що йому? Його і так усі люблять! За радянських часів експортували у понад 70 країн світу (пам’ятники побратимам-огіркам є ще в Білорусі - у містечку Шклов, та в Росії - у Луховицях).
Можна заглянути і в Музей «Поштову станцію» (вул. Поштова, 5), і першу міську аптеку, 1740 р., одразу коло базару, і прокататися у «панській» бричці.
Завернувши у котрусь з вуличок, здається, що потрапив в інший час. А це й не дивно - у Ніжині переважає забудова XVII-XVIII ст. Вулиці тихі, старі й здебільшого порожні, з якимось ледь вловимим містичним духом. А ви думаєте звідкіля Гоголівська «ніжна» історія про панночку, що схопилася посеред ночі в труні? Вікна зі ставнями - основна ніжинська прикмета, навіть пластикові не зраджують цій прикрасі. А часом трапляються і зовсім оригінальні екземпляри.
Знайомство з містом варто було б завершити в кафешці. Але за всю прогулянку ми не помітили жодної, а на спеціальні пошуки не хотілося витрачати час. Зате тітоньок з пиріжками-тістечками та іншими хлібобулочними витребеньками прямісінько на тротуарах вистачає.
Попри те місто належить до екскурсійно-туристичного маршруту «Намисто Славутича»! Такий він Ніжин. Як його огірочки «…спробуєш - зрозумієш!».
Козелець - батьківщина справжнього шедевру!
Наступний пункт наших автомандрів недалеко - Козелець. Значно менший, ніж Ніжин, тому провінційний дух ще сильніший. Але… це одне з багатьох містечок середньовічної України, що мали Магдебурзьке право і герб, досить високий рівень розвитку, тому, хоч це звучить неймовірно, тут трапляються справжні шедеври!
Наші голови йшли обертом від вражень, кількості й різноманіття ніжинських церков і раптом… Ого! Оце краса! Собор Різдва Богородиці! Найбільший, найгарніший, найкраще збережений не тільки з трьох церков, що є в Козельці, а й з усієї цієї подорожі.
Як така краса і масштаб, що прикрасили б будь-яку столицю, з’явилися в такій глушині серед непоказних хатинок?!
А все завдяки легендарним братам Розумовським (Розумам). Ото ж бо й воно «Как вы яхту назовете…» Розум завів дітей звичайнісінького реєстрового козака далеко: Олексій став таємним чоловіком імператриці Єлизавети Петрівни в Петербурзі, а Кирило - гетьманом України (саме за його гетьманування Батурин прикрасив чудовий палац), а згодом фельдмаршалом. І щоб віддячити Богові за зоряну кар’єру дітей їхня мати Наталка Розумиха і звела цей храм з унікальним 27-метровим п’ятиярусним іконостасом (до речі, в соборі склеп з її прахом). За іншою версією спочатку виготовили в Італії іконостас для Петербурзького Смольного монастиря, а Олексій умовив царицю Єлизавету передати його в Козелець. І під іконостас побудували храм.
Словом, версії різні, бо історія собору непроста, але головне - це диво, масштабу і красі якого важко підшукати рівних серед храмів XVIII ст., за якусь сотню кілометрів від Києва. І побачити його необхідно!
Поруч із собором дзвіниця. Кажуть, що колись з неї милувалися одночасно і Києвом, і Черніговом. Ще можна зайти до Вознесенської церкви, 1772 р., в якій музей історії ткацтва Чернігівщини (вул. Комсомольська), та до Миколаївської церкви, 1745 р. Оглянути будинок полкової канцелярії, 1740 р.
Хочете скласти повне враження про сім’ю Розумів? Тоді - садиба Дараганів «Покорщина», XVIII ст. (вул. Свердлова, 24). Належала вона В. Дараган, сестрі Олексія та Кирила (усіх дітей було шестеро). А в сусідньому селі Лемешах, звідки, власне, і походить велика родина Розумів, церква-каплиця над могилою батька - Григорія та земська школа.
…При виїзді з Козельця нас проводжав танк. Напевно, для ще більшого спокою і так тихого провінційного містечка. Ще 15 км повної свободи і єднання з природою . І от…
Остер. «Найдавніша, най-най-най…»
А що там? Так Юр’ївська Божниця (або Михайлівська церква) X-XI ст.! На високій замковій горі над річкою Остер.
Від максі-собору в Козельці до міні-божниці в Острі. Це остання і найменша церква у найменшому з трьох містечок. Але яка! Пам’ятник архітектури Київської Русі. Всередині на стінах ще можна навіть розгледіти рідні тисячолітні розписи, а на самій церкві характерну кладку того періоду. Тільки де ж реставратори? Недалеко від Остра - Муровськ (Муровійськ), в якому подейкують народився сам Ілля Муромець, мощі якого тепер у Київській Лаврі. Та й сам Остер заснований ще 1098 р. Володимиром Мономахом як Городець Острецький. Атмосфера, зізнаюся, дивовижна й, незважаючи на низькі хмари, дуже енергетично-світла. Так і кортить завернути щось типу: «…заложи Володимєр црквь жє при нєм стаго Михаила камєнну, а вєрхъ ся дрєвомъ нарублєнъ…»
- Так у нас ще дуб єсть, під которим Катерина сиділа, коли в Нєжин єхала. Нада вам туда обізатєльно поїхать. Красіво дуже! Пабачите… - повернув нас до реальності один із доброзичливих місцевих таксистів. Ну чому б не посидіти цариці? З 1654 р. Остер - у складі Російської імперії і навіть мав Магдебурзьке право і герб.
Але з 1000-літнім дубом Залізняка на Черкащині жоден не зрівняється. Тому Катерининським трактом, повз милі дерев’яні хатки зі ставнями, на Десну. А вона тут о-го-го! Біля містечка в неї впадає річка Остер, а за якусь сотню кілометрів сама Десна у - Дніпро. Дарма що похмуро, місця все одно мальовничо-чудові, а влітку, так, мабуть, взагалі краса!.. І над цією широкою водною красою… гармата на високому постаменті, як у Козельці танк. Що ж міста-сусіди:).
Додому, у Київ, приїхали з відчуттям приємної втоми і ще раз переконалися, що по цікаве не завжди треба їхати далеко: 16 церков, 3 міста, 1 день, 175 км в один бік, мінімум витрачених грошей. (Це, до речі, як Батурин - та ж таки Чернігівщина або страусова ферма на Київщині непоганий тур для вихідного дня.) Тихі провінційні містечка з унікальними пам’ятками архітектури - можна сказати міста контрастів. Така вона українська церковна Мекка, життя в якій побачили в мокрих березневих чорно-сіро-білих тонах, але переконана, що влітку - серед буйної зелені, блиску річки, яскравого сонця - все інакше. Велкам.
Залишайтесь. Поїдемо далі!