Ранкове, осіннє, дощове
Вибігли сьогодні з Яринкою в садочок - а тут дощ! Витанцьовує, сиплеться мільйонами краплинок на сірий асфальт та зелену траву, на крону дерев і волосся прохолодним душиком. Парасольку ми не взяли. Яринка накинула капюшона. Дощ зійшов щастям. Нас не злякало синьо-сіре небо, втішила свіжість повітря. Я почала стрибати й витанцьовувати, не зважаючи на перехожих. Яринка підстрибувала разом зі мною. "Дощик, дощик крапає дрібненький, я думала, я думала, запорожець, ненько..."
- Яринко, коли ти була маленькою, у 2,5 роки, якось ми їхали на море в Затоку, ти сиділа в своєму автокріслечку в блакитних трояндах і наспівувала цю пісеньку, дивлячись у віконце машини: "Досьцік, досьцік, клапає длібненький..." Тоді ти дуже добре перенесла дорогу, постійно мугикала, щось щебетала...
- Мамо, я знову хочу стати маленькою, повернутися в дитинство, - захникала мала.
- А я, думаєш, не хочу? Я теж хочу! - відтворила її інтонацію я. - Щоб мене носили на ручках, колисали...
- Мамо, то скажи татові, щоб він тебе носив на руках, він же може!
- О! Слушна думка, Яринко! А колись носив... Треба йому нагадати про це!
Ми йшли, підстрибували. Яринка топтала калюжі своїми рожевими гумачками, а я перестрибувала воду із легкістю гірської кізоньки. Виявляється, вдягнулася в унісон із насиченим кольором дощового неба - у темно-сірого светрика. І так само, як за пеленою, десь там у височині світить незмінне жовтогаряче сонце, так і в моїх грудях, під сірим светром, сяє золотом радість та зігріває.
- Яринко, коли ти була маленькою, у 2,5 роки, якось ми їхали на море в Затоку, ти сиділа в своєму автокріслечку в блакитних трояндах і наспівувала цю пісеньку, дивлячись у віконце машини: "Досьцік, досьцік, клапає длібненький..." Тоді ти дуже добре перенесла дорогу, постійно мугикала, щось щебетала...
- Мамо, я знову хочу стати маленькою, повернутися в дитинство, - захникала мала.
- А я, думаєш, не хочу? Я теж хочу! - відтворила її інтонацію я. - Щоб мене носили на ручках, колисали...
- Мамо, то скажи татові, щоб він тебе носив на руках, він же може!
- О! Слушна думка, Яринко! А колись носив... Треба йому нагадати про це!
Ми йшли, підстрибували. Яринка топтала калюжі своїми рожевими гумачками, а я перестрибувала воду із легкістю гірської кізоньки. Виявляється, вдягнулася в унісон із насиченим кольором дощового неба - у темно-сірого светрика. І так само, як за пеленою, десь там у височині світить незмінне жовтогаряче сонце, так і в моїх грудях, під сірим светром, сяє золотом радість та зігріває.