Dec 09, 2011 17:22
Вчора темою дня стала роздача дніпропетровським журналістам презентів від президента, вартість яких перевищує офіційну середню зарплату у деяких регіонах. Коли розказувала про це друзям-журналістам, у всіх першою реакцією (правда, усього кільком оповіла диво-новину) було: блііііііііін, а нам нічого не дають! Правда потім, після натяків, що це нехарашо, погоджувались таки з існуванням етики професії. А, якщо вона існує, значить для чогось потрібна.
Потім задумалась, як би я повелася у такій ситуації... Не знайшлося відповіді, окрім такої: впевнена, що серед львівських колег знайшовся б хтось тверезомислячий, хто б сказав: "Альо! Ми що, лошарики? Ми найчесніші, найопозиційніші, найгоноровіші львівські журналісти! Треба все повернути!" І усі би, ну за виключенням 1-2 людей, так би дружно і зробили і ще би якесь послання склали би до влади і у своїх ЗМІ викривально-винищувальні матеріали понаписували б.
Але відчуваю, що розмріялась... Чи ні?
Як часто можна почути: завтра там-то і там-то пресуха, будуть давати те і те, пішли? Правда, в основному це стосується комерційних структур і наливання пива, а не політичних, та все ж... Та й чого гріха таїти, хто не любить фуршети? Хоча це окрема тема.
І, це банально, але не всі це усвідомлюють - справа у свідомості нашій і тих, хто ставиться до нас, як до бідних, вічно голодних і забіганих. Ми самі любимо комусь пожалітися: мовялв, цілий день на ногах, ані росинки макової в роті не було. От нас наші владоможці і жаліють: то чайку, то на чебуреки в Брюховичі, то диктофончики підкинуть...
Тобто хочу сказати, до нас наперед ставляться, як до бідних і нещасних, склався такий стереотип з висоти багатих і великих світу цього, які живуть за принципом "гроші можуть все". Я не кажу про всіх, але, як не крути, про багато кого. Коли приходиш на інтервю, а тебе заводять в кафешку і намагаються напоїти, нагодувати і розрахуватись за тебе, ніби ти щось на кшталт.. навіть не знаю, кого. І дивляться зверхньо. І навіть не чекають, поки ти дістанеш свій гаманець. І, що не кажіть, багато хто свій гаманець навіть для вигляду не дістає.
І ще банальність. Треба змінити свідомість і заробляти гроші, аби не почуватися неповноцінним. Але у більшості випадків це замкнене коло - аби більше заробляти, треба брати більше хабарів. Або мовчки ігнорувати пропозиції тортика, коньячку, шашличка і згодом, можливо, до нас перестануть ставитись як до бідних родичів.
Це тільки один аспект питання. Інші наразі плутаються в голові.
Не хотіла узагальнювати, але й про конкретику не дуже тягне говорити. Просто зашмаркані думки вголос:).
Та все ж. Поясніть хтось як воно має бути?
П.С. А ще таке. Хтось каже: ну і що, що я візьму, поїм тощо? Я все рівно напишу так, як думаю. Але невже ви ніколи не помічали, що після якоїсь хай і маленької приємності, вже думаєш бодай трохи, та все ж інакше? Це свого роду навіть схоже на конкретне фізичне відчуття. Ніби щось відступає на задній план, те, що перед тим здавалося гострим і непохитним. Марк Твен у забула точно якому творі описав як журналістам організували річковий тур з усіма приємностями і вони навіть не зауважили, що насправді творилося на берегах...
журналістика