Про політику, трясця...
Я не вірю у те, що українська влада є проросійською, що вона налаштована на Росію і воліє йти російським курсом. Я не вірю у те, що наша влада щиро сповідує російське світобачення, не вірю, що російська мова та російська церква - її ідеали та орієнтири.
Я не вірю у те, що сьогоднішня українська влада щиро, фанатично, безальтернативно бачить Україну російською губернією. Чому не вірю? Для того, аби українська влада мала таку стійку, беззаперечну, непохитну, абсолютну віру, вона - українська влада - повинна бути мудрою та сильною, впевненою, далекоглядною. Хіба все це можна сказати про наших владоможців? Звичайно, ні.
Вони просто на роботі. Вони косять бабло. Вони пробаблистсько налаштовані. А Росія - просто роботодавець. Хіба не буває і у простому, не державотворчому, житті так, що ніби і робота не вельми надихає, але надихають обіцяні гроші за неї. Або так вже звиклося до "колективу", що захищаєш його усіма правдами і неправдами, хоча десь у душі розумієш, що насправді воно - лайном посмерджує. Але ж варіантів наразі немає. Але ж це своє болото і прийнято його хвалити, і не виносити сміття з хати, і не ворушити скелетів. А просто працювати, а там - дадуть зарплату і життя забарвиться новими кольорами, запахи перебються іншими, більш приємними...
Аби мати віру, потрібно мати силу, передусім - волі. Інакше ти просто - офісний планктон. Більшого чи меншого масштабу - байдуже. І ні на що ти не впливаєш, і нічого не змінюєш - просто виконуєш завдання. Тож нема чого пижитися від власної самодостатності, все, насправді, з точністю до навпаки.
А, хіба варто боятися офісного планктону? Ну не смішіть...
І ще трошки про революцію. Вчора друг розповів про революцію в якійсь країні, забула точно. Там просто 20 озброєних людей увійшли у парламент і перестріляли усіх депутатів. Кілька хвилин бруду та шуму - і все, революція відбулася. І, зверніть увагу, малою кровю.
А ми що? А ми плодимо жертв. Жертв податкових утисків, жертв політичних репресій, жертв бідності, жертв редакційної політики тощо, тощо... Імя їм - легіон. А можна ж так просто - усього 20-30 справжніх героїв.
Але біда у тому, що почувати себе героєм (читай жертвою) хочуть усі і, видається мені, по-довше. А БУТИ героєм - то вже зовсім інша річ. Бути справжньою жертвою у кривавому жертвоприношенні. Хіба випадково, вже після того, як загинуть тисячі, а то й мільйони. Зауважте, знову без власної волі, а за волею випадку.
Загралися ми, людоньки, загралися... Піонерська зарниця затягнулася.
Я не вірю у те, що сьогоднішня українська влада щиро, фанатично, безальтернативно бачить Україну російською губернією. Чому не вірю? Для того, аби українська влада мала таку стійку, беззаперечну, непохитну, абсолютну віру, вона - українська влада - повинна бути мудрою та сильною, впевненою, далекоглядною. Хіба все це можна сказати про наших владоможців? Звичайно, ні.
Вони просто на роботі. Вони косять бабло. Вони пробаблистсько налаштовані. А Росія - просто роботодавець. Хіба не буває і у простому, не державотворчому, житті так, що ніби і робота не вельми надихає, але надихають обіцяні гроші за неї. Або так вже звиклося до "колективу", що захищаєш його усіма правдами і неправдами, хоча десь у душі розумієш, що насправді воно - лайном посмерджує. Але ж варіантів наразі немає. Але ж це своє болото і прийнято його хвалити, і не виносити сміття з хати, і не ворушити скелетів. А просто працювати, а там - дадуть зарплату і життя забарвиться новими кольорами, запахи перебються іншими, більш приємними...
Аби мати віру, потрібно мати силу, передусім - волі. Інакше ти просто - офісний планктон. Більшого чи меншого масштабу - байдуже. І ні на що ти не впливаєш, і нічого не змінюєш - просто виконуєш завдання. Тож нема чого пижитися від власної самодостатності, все, насправді, з точністю до навпаки.
А, хіба варто боятися офісного планктону? Ну не смішіть...
І ще трошки про революцію. Вчора друг розповів про революцію в якійсь країні, забула точно. Там просто 20 озброєних людей увійшли у парламент і перестріляли усіх депутатів. Кілька хвилин бруду та шуму - і все, революція відбулася. І, зверніть увагу, малою кровю.
А ми що? А ми плодимо жертв. Жертв податкових утисків, жертв політичних репресій, жертв бідності, жертв редакційної політики тощо, тощо... Імя їм - легіон. А можна ж так просто - усього 20-30 справжніх героїв.
Але біда у тому, що почувати себе героєм (читай жертвою) хочуть усі і, видається мені, по-довше. А БУТИ героєм - то вже зовсім інша річ. Бути справжньою жертвою у кривавому жертвоприношенні. Хіба випадково, вже після того, як загинуть тисячі, а то й мільйони. Зауважте, знову без власної волі, а за волею випадку.
Загралися ми, людоньки, загралися... Піонерська зарниця затягнулася.