Про розпечене вугілля, цвинтар, собаку та й таке
У суботу мені написала стара знайома. Сказала, що біля якогось монастиря на Знесінні якісь люди (?) будуть ходити по розпеченому вугіллю. Спитала, чи хочу я взяти в тому участь. На той момент не хотіла, оскільки фантазія після сну працювала на повну. Але подивитись можна.
Я пропущу історію про те, як ми шукали той монастир, блукаючи над проваллями Знесіння слизькими барвами осені, як милувалися болотом і цвинтарем, як на нас лаяла лайка (саме за цією ознакою і вдалося визначити породу), як спізнилися, але нічого не пропустили.
Марічка дала мені фотоапарат, коли я вдесяте відмовилась взяти участь у "заході". Фотографувати то мені не дуже хотілося, тому почало виникати бажання пройтися розпеченим вугіллям - казали, 600 градусів. Але, побачивши провідника того усього, я швидко позбулася такої думки. Може я чогось не розумію, але точно знаю, що не люблю командного тону та підвищеного голосу - як взагалі, так і щодо себе, звичайно. Дійство нагадувало чимось збори якихось сектантів, вкорінилося це враження після того, як я намагалася заговорити до подруги, а вона дивилася повз мене, як мені здалося, порожнім поглядом. Та й навколо була ніч, місяць майже уповні, монастир, ліс і цвинтар. Єдине, що рятувало та додавало хоробрості - жарти, за які нас могли би спалити на одному зі своїх багать організатори йогівської паті, якби почули.
До речі, поблукавши інтернетрями, знайшла прізвище того "біоенергетика" - Богдан Дикий. Ну, тут навіть без коментарі. Він відповідає цьому образові.
Одним словом, ми звідти швиденько вшилися. І далі вечір був не менш цікавим. Спочатку вогнище на цвинтарі, потім стара будівля невідомого призначення обабіч дороги, сама дорога - по суті без дороги - без ліхтарів, без людей. Потім - сморід фармацевтичної компанії, що змушує бігти не оглядаючись, як у кращих традиціях української міфології. А наостанок, зупинившись біля "позитивненького" біг-борду тих же фармацевтів (найкращі традиції - ггг - було написано на ньому), ми ледь не отримали по інфаркту на кожного через неочікувану гавкучу собачку в засаді...
У мене на той момент було одне бажання - аби ця безлюдна дорога скоріше привела нас до світла, шуму, людей, натовпу - усього того, що я зазвичай не перетравлюю.
І це таки сталося:). Хотілося зануритися у натовп і обіймати всіх і кожного :).
От якось так вийшло. Просто щось настрій раптом десь відбіг...
Я пропущу історію про те, як ми шукали той монастир, блукаючи над проваллями Знесіння слизькими барвами осені, як милувалися болотом і цвинтарем, як на нас лаяла лайка (саме за цією ознакою і вдалося визначити породу), як спізнилися, але нічого не пропустили.
Марічка дала мені фотоапарат, коли я вдесяте відмовилась взяти участь у "заході". Фотографувати то мені не дуже хотілося, тому почало виникати бажання пройтися розпеченим вугіллям - казали, 600 градусів. Але, побачивши провідника того усього, я швидко позбулася такої думки. Може я чогось не розумію, але точно знаю, що не люблю командного тону та підвищеного голосу - як взагалі, так і щодо себе, звичайно. Дійство нагадувало чимось збори якихось сектантів, вкорінилося це враження після того, як я намагалася заговорити до подруги, а вона дивилася повз мене, як мені здалося, порожнім поглядом. Та й навколо була ніч, місяць майже уповні, монастир, ліс і цвинтар. Єдине, що рятувало та додавало хоробрості - жарти, за які нас могли би спалити на одному зі своїх багать організатори йогівської паті, якби почули.
До речі, поблукавши інтернетрями, знайшла прізвище того "біоенергетика" - Богдан Дикий. Ну, тут навіть без коментарі. Він відповідає цьому образові.
Одним словом, ми звідти швиденько вшилися. І далі вечір був не менш цікавим. Спочатку вогнище на цвинтарі, потім стара будівля невідомого призначення обабіч дороги, сама дорога - по суті без дороги - без ліхтарів, без людей. Потім - сморід фармацевтичної компанії, що змушує бігти не оглядаючись, як у кращих традиціях української міфології. А наостанок, зупинившись біля "позитивненького" біг-борду тих же фармацевтів (найкращі традиції - ггг - було написано на ньому), ми ледь не отримали по інфаркту на кожного через неочікувану гавкучу собачку в засаді...
У мене на той момент було одне бажання - аби ця безлюдна дорога скоріше привела нас до світла, шуму, людей, натовпу - усього того, що я зазвичай не перетравлюю.
І це таки сталося:). Хотілося зануритися у натовп і обіймати всіх і кожного :).
От якось так вийшло. Просто щось настрій раптом десь відбіг...