(no subject)
Не знаю звідки в мене взялася ця звичка - ховати всі спражжні сильні емоціїї десь глибоко на підсвідомості. Це схоже на те як собаки заривають кістки в землю. Вони підкорюються інстинктам, ті кістки їм гіпотетично можуть знадобитися в голодні часи. А що ж мені? Навіщо мені все це сміття? На всі події у мене реакція йде з великим запізненням і коли я не можу зрозуміти, в чому власне проблема і чому мені так хєрово. Як от зараз.
Чи це розчарування від поїздки якої я чекала весь рік чи, може, розчарування в дружбі взагалі. Такий хаос в стосунках - ніколи ще не почувалась більш самотньою і непотрібною. І куди подіти це довбане відчуття жалю до себе? Це так... інфантильно.
А ще мене постійно переслідують непотрібні спогади. Ну, я так думаю, що вони непотрібні. Пісні, слова (і слівця - ну збс), крісло, душ чи навіть поза на фотографії. Стільки часу вже минуло, а я як завжди чекаю. Я все свідоме життя чогось чекаю. І Кріс мені казала вже, що я живу чеканням. Від однієї події до іншої. Як запрограмована.
Я хочу, щоби в мені перегоріли всі контакти, які відповідають за це програмування, бо все якось не так: одні баги. Бракована поставка. *певно я таки справді раціонал*