Олекса Тихий з хутора Їжівка
Lesya Porut
5 травня 1984 року у пермській тюремній лікарні помер Олекса Іванович Тихий.
"Я - українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я - громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я - клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний."
27 січня 1927 року на хуторі Їжівка, що біля м. Дружківки на Донеччині, народився Олекса Іванович Тихий - дисидент, патріот України і правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Послідовний і безкомпромісний борець з русифікацією України.
Згадує Василь Овсієнко:
Ще кілька літ - і увірветься вיязь.Колючий дріт увійде в сни діточі.
І всі назнаменовання пророчі
Захочуть окошитися на нас.
Василь Стус.
Здається, в'язь колючого дроту, яка туго єднала цілі покоління українців, урвалася. Дай, Боже, назавше. Але не всі знають - а хто й не хоче знати, - чиїми і якими надзусиллями розривався той колючий дріт. І що не були ті люди “залізні, із пластику, шкла і бетону”, як писав Василь Стус, а зліплені вони були з такого самого тіста, що й кожен з нас. Що їм так само боліло і мерзло тіло, як болить і мерзне кожному, їм так само хотілося поживи, тепла і ласки, як кожному з нас. І не гартував Господь тих людей в огненній печі - вийшли вони з тієї ж життєвої дійсности, що й усі ми. Що не вродилися вони героями, як тепер їх намагаються зобразити і тим ніби пояснити власну неучасть у не таких давніх подіях. Одним вони вирізнялися з-поміж "простих совєтських людей": поводилися нормально, згідно з приписами християнського морального вчення і згідно з національними традиціями. Та коли величезна більшість українців похилилася і призвичаїлася до ненормальної поведінки, то життя нормальних людей на такому тлі справді здається подвигом.
Таким подвижником українського духу був Олекса Тихий. Він загинув у Пермській тюрмі 5 травня 1984 року на 58-му році життя. Перед цим карався в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36, що в селищі Кучино Чусовського району Пермської области, на Уралі, де мені довелося провести з ним в одній камері кілька місяців.
Україна пам'ятає перепоховання 19 листопада 1989 року трьох загиблих у неволі в середині 80-х років політв'язнів-правозахисників Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Той небачений від часів перепоховання Тараса Шевченка велелюдний похорон став одним із найзначніших щаблів на шляху нашого поступу до незалежности. Здивовані перехожі питали: кого ховають? Ховали "особливо небезпечних державних злочинців", "рецидивістів". За що ж їм така шана? Про Стуса вже дещо чули, про Литвина й Тихого - менше, але однакову їм віддавали шану, бо міра жертовності кожного була однакова - життя.
Ті "назнаменовання пророчі", на яких нині намагаємося будувати нашу Україну, - вони справді окошилися на окремих особистостях. На них, як на залізних стовпах, трималося - і не обрушилося! - наше духовне небо, навіть у найчорніші часи нищення нас як народу. І стояли ті стовпи по всій Україні. Ушановуючи донеччанина Олексу Тихого, згадаймо його краян - інтелектуалів і громадян, які зробили б честь будь-якій нації: Миколу Руденка, Надію та Івана Світличних, Василя Стуса, Івана Дзюбу. До честі донеччан - вони виявлялися особливо стійкими в обороні української правди перед цілим сонмищем брехунів, лицемірів і лакуз - усім ідеологічним апаратом Імперії Зла.
Ось уривки зі статті Олекси Тихого "Думки про рідний Донецький край", написаної наприкінці 1972 року. (Опублікована моїми та Анатолія Лазоренка стараннями в ж. “Донбас, ч. 1, 1991 р., с. 136 - 158). О. Тихий надіслав був її тодішньому Голові Президії Верховної Ради Української РСР І.С. Грушецькому.
"Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 літ від народження. Вчився у радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім. Ломоносова. Працював у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем-монтажником 4-го розряду.
Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.
Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.
Сьогодні думаю:
1. Я - українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага. Я - громадянин світу, не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я - клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний. (...)
Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трудівників землі, заводів, фабрик, шахт.
Любив завжди, люблю сьогодні, як мені здасться, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків-українців до національної культури, навіть до рідної мови (...) А що не маю хисту, таланту, щоб ще більше прославити її, - то не моя вина і, сподіваюся, то мені буде вибачено.
2. Я - для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я - для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.
3. Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, забитих земляків своїх - донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.
Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.
Не біда, а вина кожного інтеліґента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.
І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом. (...)
Я - інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить у міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема, його частка - донбасівці - вносив свою лепту в скарбницю світової культури". (С. 141 - 142).
Це, нагадую, написане в 1972 році, коли сусловська пропаганда проголошувала національне питання вирішеним в СССР повністю й остаточно - і водночас андроповська банда чинила черговий погром української інтелігенції.
Олекса Тихий встиг зафіксувати на папері лише дрібку з того, що передумав. Окрім названої, збереглися статті "Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області" (2 січня 1972 р.), "Вільний час трудящих" (15 квітня 1974 р.). (Опубліковані в брошурі Олексій Тихий. Роздуми. Збірник статей, документів, спогадів. Упорядкував О. Зінкевич. Українське видавництво “Смолоскип” ім. В. Симоненка, Балтимор - Торонто, 1982, 80 с.), "Сільські проблеми" (1974). Укладав він “Словник невідповідних нормам української літературної норми слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т.п.)”. У мене на руках є 63 сторінки машинопису, з літерою “м” включно. О. Тихий подає слово-покруч, у другій колонці - правильне слово, у третій - джерело, з якого воно прийшло. А найбільша праця Олекси Тихого - збірка висловлювань видатних людей про значення мови "Мова народу. Народ" на 303 сторінки щільного машинопису. Він цитує біля 450 авторів. Ця праця була задумана як посібник для вчителів. 1976 року автор відвіз один її примірник в Інститут філософії та вручив професорові Володимиру Юхимовичу Євдокименку - відомому "борцеві з українським буржуазним націоналізмом". (Див. книгу: В.Ю. Євдокименко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. Видання 2-е, виправлене і доповнене. К.: Наукова думка, 1968. 294 с.). Другий - не менш відомому "борцеві" на ниві стукацтва професорові Донецького університету Іллі Ісаковичу Стебуну (Кацнельсонові). Результатом був негайний донос останнього в КГБ та обвинувальні свідчення його та викладачки Л.О.Бахаєвої на суді 1977 року, що “Тихий на кафедрі в їх присутності висловлював … злісні наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад”. А от відділ національних відносин Інституту філософії АН УРСР рекомендував книжку видавництву “Радянська школа”. Щоправда, сталося це за півтора місяця до арешту автора, то її звідти передали в КГБ. Ця книжка ой якою доречною була б нинішньому вчителеві, бо мовна ситуація принаймні на Донеччині не покращилася. А ще Олекса Тихий перекладав з польської “Українські ночі, або Родовід генія” Єжи Єнджеєвича. Ця книжка про Т.Шевченка в нас вийшла аж за незалежности.
Людина колосальної інтелектуальної потенції і видатного педагогічного хисту, Олекса Тихий за умов колоніяльного режиму не міг стати великим педагогом і вченим, бо замість кафедри мав каторгу. Не став він і державним діячем, бо "в нашім краю, Богу милім", ворог старанно пильнував, щоб з-поміж нас не виростали провідники нації, які могли б вивести свій народ "на ясні зорі, на тихі води". Однак Олекса Тихий збувся як людина, як українець, якому віддаватимуть шану й ті, що житимуть після нас, бо підуть вони у мандрівку століть з його духа печаттю (І.Франко).
Читати далі: http://archive.khpg.org/index.php?id=1121787025&w=%F2%E8%F5%E8%E99