розповідь про Миколу Будника
Як той класичний швець, що сам ходить без чобіт, майстер Будник ніколи не мав удома своєї власної бандури. Майже кожен його інструмент від самого початку вже був комусь призначений і, народившись, одразу йшов із хати. Лише зрідка котрась із учнівських або старіших бандур затримувалася на кілька тижнів, і тоді ми мали змогу послухати Будника-кобзаря.
Вперше мені довелося почути бандуру в його руках, коли хтось приніс до його хати одну з перших робіт майстра Василя Сніжного - копію інструмента, на якому грав Георгій Кирилович Ткаченко, засновник Кобзарського Цеху. Пан Микола підстроїв її трохи, постукав з усіх боків, дослухаючись до деревини, і почав стиха щось награвати. А тоді неголосно, ніби сам до себе, заспівав.
Це була “Бондарівна” - добре знайома мені річ.
У містечку Богуславі каньовського пана…
Стамеска зупинилася в моїй руці. Картина з української історії раптом вийшла з рами, ожила й дихнула вільним вітром.
Вона була ніби сьогодні створена, ця пісня. І хоч пан Микола не змінив у ній ані слова, з неї раптом проступило те, чого я не могла бачити раніше. Ненадумані, афористичні образи проходили перед моїми очима.
Пісня не виконувалася на сцені для глядача. Пісня - співалася. Вона жила.
А через кілька хвиль, що прокотилися по струнах після “Бондарівни”, пан Микола заспівав Думу про Федора Безродного, Бездольного. І це була перша в моєму житті дума, яку я вислухала від першого до останнього слова, жодного разу не відбігши думками кудись убік. Була вражена, просто вбита її силою і простотою.
Коли дума скінчилася, ніхто з “голів слухавших” нічого не вимовив уголос. Тут дуже гостро відчувалася різниця між співом кобзаря і співом артиста-бандуриста: кобзареві не потрібні слова й аплодисменти - це майже блюзнірство.
Пан Микола підвівся, поставив бандуру на лаві і сказав: “Трошки вона відпочила за останні півроку… Але то не біда”. І всі ми повернулися кожен до своєї роботи.
****
Пан Микола вмів бачити інструменти ще під корою деревини, потім “дістаючи” їх звідти з дивовижною точністю. Пригадую, як легко без жодних попередніх розрахунків він узяв з червоної верби торбан, розмістивши його таким чином, що вигин контр-басової голівки грифа вималювався довкола великого сучка - і найвразливіше місце торбана було зміцнене природним ходом вербових волокон. “Питаєш, що з цієї колоди буде? А що ж із неї буде? Вербо яра, розчинися! Отут буде торбанчик - такий маленький дівочий торбанчик - для Сокальських, може. А тут буде скрипочка, а з цього боку - друга скрипочка; а з решти, може, ліру вимудруємо, якщо хто з хлопців візьметься - як ви думаєте, Павле?..”
“…Оце найцікавіше - побачити, яка вона буде, твоя скрипка. А тоді вже тільки прибираєш з неї зайві стружки!”
Тихе багаття з червоних вербових трісок, казанок чаю, кілька сухарів. “Підкріпимося та й підемо на Сєдовців. Занесемо, що взяли; Юрковичу розкажемо…”
Потім, вже в Ірпіні, пан Микола уважно роздивиться грубі заготовки, над кожною подумає, постукає, простежить волокна. Щось дасть учням, щось залишить собі для подальших роздумів і пошуків. Але це буде потім.
http://my.etnoua.info/novyny/majster-mykola-budnyk/
Вперше мені довелося почути бандуру в його руках, коли хтось приніс до його хати одну з перших робіт майстра Василя Сніжного - копію інструмента, на якому грав Георгій Кирилович Ткаченко, засновник Кобзарського Цеху. Пан Микола підстроїв її трохи, постукав з усіх боків, дослухаючись до деревини, і почав стиха щось награвати. А тоді неголосно, ніби сам до себе, заспівав.
Це була “Бондарівна” - добре знайома мені річ.
У містечку Богуславі каньовського пана…
Стамеска зупинилася в моїй руці. Картина з української історії раптом вийшла з рами, ожила й дихнула вільним вітром.
Вона була ніби сьогодні створена, ця пісня. І хоч пан Микола не змінив у ній ані слова, з неї раптом проступило те, чого я не могла бачити раніше. Ненадумані, афористичні образи проходили перед моїми очима.
Пісня не виконувалася на сцені для глядача. Пісня - співалася. Вона жила.
А через кілька хвиль, що прокотилися по струнах після “Бондарівни”, пан Микола заспівав Думу про Федора Безродного, Бездольного. І це була перша в моєму житті дума, яку я вислухала від першого до останнього слова, жодного разу не відбігши думками кудись убік. Була вражена, просто вбита її силою і простотою.
Коли дума скінчилася, ніхто з “голів слухавших” нічого не вимовив уголос. Тут дуже гостро відчувалася різниця між співом кобзаря і співом артиста-бандуриста: кобзареві не потрібні слова й аплодисменти - це майже блюзнірство.
Пан Микола підвівся, поставив бандуру на лаві і сказав: “Трошки вона відпочила за останні півроку… Але то не біда”. І всі ми повернулися кожен до своєї роботи.
****
Пан Микола вмів бачити інструменти ще під корою деревини, потім “дістаючи” їх звідти з дивовижною точністю. Пригадую, як легко без жодних попередніх розрахунків він узяв з червоної верби торбан, розмістивши його таким чином, що вигин контр-басової голівки грифа вималювався довкола великого сучка - і найвразливіше місце торбана було зміцнене природним ходом вербових волокон. “Питаєш, що з цієї колоди буде? А що ж із неї буде? Вербо яра, розчинися! Отут буде торбанчик - такий маленький дівочий торбанчик - для Сокальських, може. А тут буде скрипочка, а з цього боку - друга скрипочка; а з решти, може, ліру вимудруємо, якщо хто з хлопців візьметься - як ви думаєте, Павле?..”
“…Оце найцікавіше - побачити, яка вона буде, твоя скрипка. А тоді вже тільки прибираєш з неї зайві стружки!”
Тихе багаття з червоних вербових трісок, казанок чаю, кілька сухарів. “Підкріпимося та й підемо на Сєдовців. Занесемо, що взяли; Юрковичу розкажемо…”
Потім, вже в Ірпіні, пан Микола уважно роздивиться грубі заготовки, над кожною подумає, постукає, простежить волокна. Щось дасть учням, щось залишить собі для подальших роздумів і пошуків. Але це буде потім.
http://my.etnoua.info/novyny/majster-mykola-budnyk/