музей однієї хати
Покійна бабуся Софія одружилася у 1937му році.
А десь у 40-му вони з чоловіком перейшли у нову хату, збудовану традиційно: наліво - господарча комора з погрібом, в сінях - лаз на горище, направо - дві житлові кімнати, у одній - піч, між першою і другою - грубка, крита соломою.
Ще навіть мій батько перекривав стріху соломою.. пізніше її замінила металева "бляха".
Бабуся померла у 1993му році і з тих пір хата завмерла у тому стані, в якому була при житті бабусі.. її доглядає батько, останні роки влітку 7-10 днів живе там із внучкою (Промінчиком).
Коли я була малою, то не любила там довго бути.. сумно мені було якось, тоскно.. по вулиці - всуціль старі люди, у хаті вогко і древньо, якесь завмерле дивне життя... в якому я відчувала себе старою жінкою яка вже віджила своє, хоч мені було 12-15 років.. у сусідньому районі в іншої бабусі було зовсім інше життя, і клімат інший, все було якось сучасніше, жвавіше, веселіше..
Але мабуть моє тяжіння до етнографії почалося і звідти теж - від тієї хати, тієї "древності". Як і чуття мови.
Лише цієї осені після тривалої перерви навідалася з сучасним фотоаппаратом туди, де поволі старіє і осувається шматочок живого українського села - такого, який зараз лишився лише в музеях, скансенах.. А там він ще живе на межі життя і музею.
У кількох дописах жж хочу провести фотоекскурсію (екстер'єром і інтер'єром) тим, що дороге мені, через що відчуваю неперервність поколінь і своє українське подільське коріння.
Село Великі Мацевичі, Старокостянтинівський район, Хмельницька область.
Літня кухня, дуже вузенька, у якій була піч, а за нею - чимала комора. Але бабуся рідко палила в ній, зазвичай варила на примусі і страви, і пухкі великі вареники на пару.
Деруни називалися "бабками", як і інші запіканочні страви. Це українські давні страви, до речі - "баби" різноманітні.
А ще варила "вуха з маком", які я любила. Варанички з тіста на вареники згорталися маленькими конвертиками, варилися і заправлялися товченим з цукром маком.
Біля цих от воріт за кухнею я малою вибігала на звук торохкотячої підводи з кіньми в надії побачити лошатко, яке біжить за запряженою мамою-кобилою.. а особливе щастя було побачити двійко лошаток.
А от - височезні буйні ясени. Біля них бабуся виглядала нас, стоячи біля фіртки, коли ми ходили у ліс по черешні і суниці, їх видно здалеку, з пагорбу кладовища, де спочивають дідусь і бабуся.. Батько каже що їм звідти видно їхню хату.
Калина на бабусиній могилі:
Верхівки ясенів вдалині:
(далі буде)
А десь у 40-му вони з чоловіком перейшли у нову хату, збудовану традиційно: наліво - господарча комора з погрібом, в сінях - лаз на горище, направо - дві житлові кімнати, у одній - піч, між першою і другою - грубка, крита соломою.
Ще навіть мій батько перекривав стріху соломою.. пізніше її замінила металева "бляха".
Бабуся померла у 1993му році і з тих пір хата завмерла у тому стані, в якому була при житті бабусі.. її доглядає батько, останні роки влітку 7-10 днів живе там із внучкою (Промінчиком).
Коли я була малою, то не любила там довго бути.. сумно мені було якось, тоскно.. по вулиці - всуціль старі люди, у хаті вогко і древньо, якесь завмерле дивне життя... в якому я відчувала себе старою жінкою яка вже віджила своє, хоч мені було 12-15 років.. у сусідньому районі в іншої бабусі було зовсім інше життя, і клімат інший, все було якось сучасніше, жвавіше, веселіше..
Але мабуть моє тяжіння до етнографії почалося і звідти теж - від тієї хати, тієї "древності". Як і чуття мови.
Лише цієї осені після тривалої перерви навідалася з сучасним фотоаппаратом туди, де поволі старіє і осувається шматочок живого українського села - такого, який зараз лишився лише в музеях, скансенах.. А там він ще живе на межі життя і музею.
У кількох дописах жж хочу провести фотоекскурсію (екстер'єром і інтер'єром) тим, що дороге мені, через що відчуваю неперервність поколінь і своє українське подільське коріння.
Село Великі Мацевичі, Старокостянтинівський район, Хмельницька область.
Літня кухня, дуже вузенька, у якій була піч, а за нею - чимала комора. Але бабуся рідко палила в ній, зазвичай варила на примусі і страви, і пухкі великі вареники на пару.
Деруни називалися "бабками", як і інші запіканочні страви. Це українські давні страви, до речі - "баби" різноманітні.
А ще варила "вуха з маком", які я любила. Варанички з тіста на вареники згорталися маленькими конвертиками, варилися і заправлялися товченим з цукром маком.
Біля цих от воріт за кухнею я малою вибігала на звук торохкотячої підводи з кіньми в надії побачити лошатко, яке біжить за запряженою мамою-кобилою.. а особливе щастя було побачити двійко лошаток.
А от - височезні буйні ясени. Біля них бабуся виглядала нас, стоячи біля фіртки, коли ми ходили у ліс по черешні і суниці, їх видно здалеку, з пагорбу кладовища, де спочивають дідусь і бабуся.. Батько каже що їм звідти видно їхню хату.
Калина на бабусиній могилі:
Верхівки ясенів вдалині:
(далі буде)