Дитячий майданчик
Це відбулось багато років тому. На вулиці стояв сонячний день, коли
мене занесло на околицю міста. Вже не пригадаю що цьому послугувало.
Я йшов повз високі будинки, що блакитними шеренгами вікон зацікавлено
споглядали перехожих та далекий горизонт степу. Мов яка прикраса поміж
них вписалася церква та яскраво виблискувала куполом. Місцева лікарня
насторожливо очікувала до себе містян. Проте, було не людно. З іншого
боку сірим парканом відгалужувався старий занедбаний парк. Доріжки до
нього були потріскані, бур'яни китицями височіли поміж рідких старих
дерев. В глибині парку виднілись поламані лавочки. Посеред сухих
трухлявих пеньків, хтось небайдужий посадив п'яток свіжих деревець.
Цей, мабуть, безкорисливий вчинок, ніяк не рятував картину зубожіння.
Ненайкраще місце для прогулянок. Вдалині, де він закінчувався росли не
то чагарники, не то очерет. Сірими плямами з землі стирчали пеньки. В
кільканадцять метрів за іржавим візерунком прутів та рідкими кривими
деревами мій погляд притягли дивні фігури. Вони проступали своїми
тілами з загального пейзажу місцини. Ще кілька кроків і в паркані
змалювався прохід. Зупинився та зазирнув уважніше. “Що ж це таке? -
подумав я. - Добре, зазирну, поспішати нікуди”. Я зійшов з дороги, минув
купу сміття та опинився в парку. Потріскана, зачовгана часом стежина
повернула у бік та привела до двох квадратно-голових постатей. Два
завмерлих роботи-велетні по обидва боки зустріли мене утворюючи щось
на зразок арки. Кумедна поза, дружні обличчя. Удвох вони тримали колись
блакитний шар , оперезаний широким диском. Проте, з часом, фарба
облупилася і лише по її залишкам можна було вгадати справжній колір, що
у минулому прикрашав арку. Самі постаті також мали зовсім бідолашний
вигляд. Іржаві, з погнутими носами-дисками, бляклі, вони викликали лише
співчуття. Підліткова невправна рука пополосувала їх тіла графіті, що
додавало ще більшої неохайності. Але якщо відкинути ці моменти та
уявити якими вони були у минулому, то можна прослідкувати мистецький
підхід. Чиясь художня думка доклала немало зусиль. Тому, навіть, у
такому згірклому стані вони видались мені цікавими. А можливо, від того,
що я виріс у селі, де таких місцин не зустрінеш. Я пройшов крізь арку з
цих кумедних постатей та опинився на дитячому майданчику, виконаному
у стилі космічного містечка. Майданчик пустував. Одинока космічна
ракета своїм шпиком тяглася до неба, проступаючи опуклими формами на
одній зі стін. Гірки, будиночки з бетону та металу були суворим рішенням
тої пори. Мабуть, робилось на віки. Інших матеріалів, схоже, в часи
Радянського Союзу не передбачалось. Всі спорудження, так само як ті
роботи, що при вході кидались в очі своєю занедбаністю. Стояли одиноко
та мало приваблювали до візиту. Цим можна пояснити відсутність дітлахів
та їх батьків на майданчику. Місце було скоріше історичною пам'яткою.Музей часу у дусі космонавтики. Був такий період в історії нашої країни.
Колись, далеко в минуло, у дитячій фантазії ці ракети оживали та
відправлялись у неймовірні подорожі. Коли виблискував, а нині помарнів.
Можливо лише гадати скільки років цьому паркові. Неподалік, якийсь
старий сивобородий безхатченко копирсався з якоюсь річчю у руках.
Поряд тяглась до неба вежа зі спіральними сходами. Мабуть, облаштував
собі домівку там. Я тихо пройшов повз нього, не особливо привертаючи
уваги до себе. Посеред майданчику розташувався пересохлий
розтрісканий диск колишнього фонтану. На краю котрого я вирішив
посидіти, аби перепочити з дороги. Заодно розгледжуся навколо.
Поспішати було нікуди та все ж поглянув на годинник, що золотавим
кільцем поблискував на зап'ястку. Кварцевий механізм жовтими стрілками
вказував десяту годину та сорок три хвилини. Раптом, на моїх очах
секундна стрілка зупинилась! З цього приводу я навіть не встиг
здивуватись, адже мій подих зненацька перебило. Повітря ніби загусло.
Перед очима все поплило. Мене колихнуло і я безпомічно зіперся на лікті
у спробі зробити наступний подих.
Мабуть я застогнав, коли перед очима з'явилась сива борода: “Дихай,
інакше помреш!” - промовила раптова постать. Я щосили напружився і з
натугою втягнув повітря легенями. “Це тимчасово. За мить все
нормалізується. - почув слова дідугана - От лихо. Як я тебе проґавив?
Зовсім зістарився ”.
Все і справді нормалізувалось. Зір став чітким і світ повернувся до
своїх форм. Лише сльози на очах, що встигли виступити, нагадували про
інцидент. Я був розгублений.
- Не знаю що зі мною відбулось. На здоров'я не жаліюсь. -
промовив я до діда. Хапав повітря на повні груди.
- Не хвилюйся. Так завжди буває при перетині світів. - відповів дід.
Навів на мене щось на зразок телефону та додав. - Тобі, Олеже, по
ході тільки з нишпорками суперничати. Я справді було подумав,
що ти один з них.
Я не зрозумів про що старий розмовляв. Витер з очей сльози, аби
нарешті розгледіти цього чоловіка. Дід був, насправді, ошатно одягнений.
В чистих, вигладжених одежах та навіть пахнув якимось одеколоном.
Просто одяг був незвичний. Ніхто в цю пору не носить довгі плащі. А цей
виблискував, немов тільки зшитий. Надавав старому виразу чарівника. Та
ще ці борода, зморшки. Однак, лице було добрим, привітливим, навіть під
час занепокоєння.
- Зачекайте! Звідки ви знаєте моє ім'я? - раптом вирвалось у мене,
адже я не представлявся.
- Я багато чого знаю. Для свого віку, немов та бібліотека чи довідник. Це як тобі зручно. - дід посміхнувся та поклав до
кишені прилад.
Дід і справді виглядав досить похилим за віком. Проте рухався
жваво, а лице сяяло життям. Я не став допитуватися далі, бо черга
останніх подій була дещо дивною для мене, тому притиснув до боку
маленьку сумку, що ременем тяглась через плече, підвівся та покрокував
до виходу з майданчика. Захотілось покинути це місце.
- До побачення! - промовив я наостанок до старого.
- Не поспішай. Я мушу тобі дещо розповісти. - промовив дід у
спину.
- Дякую. Мені вже час іти. Додому...
- Твій час зачекає. Та й дім твій вже надто далеко. - продовжував
дивувати старий.
Я вдав ніби не почув останні слова та почимчикував подалі від цього
містичного місця. Надто вже, усе це видавалось з мого звичного плину
життя. За аркою з роботів повернув у бік вулиці. Пришвидшив крок.
“Можливо ще встигну на найближчий автобус до села. - міркував я,
поглядаючи на годинник - стрілки не рухались. - Схоже, батарейка сіла”.
Минув рідку алею з порожніми фонтанами, що розляглась перед
житловими будинками. На лавочках безтурботно сиділи містяни, щебетали
щось своє. Напроти йшов хлопець та зазирав до екрану телефона.
“Вибачте, не підкажете котра година?” - запитав до нього, коли ми
порівнялись. Він пройшов повз, навіть не звернувши уваги на мене.
“Мабуть, зайнятий якими важливими думками... - спробував я пояснити. -
Шкода, що забув свого телефона”.
Минувши алею, пересік дорогу на зупинку. Тролейбус не примусив
довго очікувати та незабаром зі скрипом відчинив переді мною двері. Я
пропустив бабусю, миттю опинився в середині. Умостився на сидінні
поряд з вікном та втупився у мерехтливий світ ззовні. Думки нав'язливо
лізли до голови. “Що то за дід такий дивний? Звідки знає моє ім'я, про
яких нишпорок говорив, світи...” - роїлося у мене в голові.
Контролер пройшов поряд та навіть не звернув на мене уваги.
Загалом, я також помітив його пізно. Вирішив - розрахуюсь перед
виходом. Коли я знову обернувся до вікна, помітив, що ми під'їжджаємо до
тієї зупинки, де я щойно сідав! “Що за дежавю?” - промайнула думка.
Плутаниці точно не було. Я обернувся до салону. Сиділи всі, ті самі, рідко
розсаджені пасажири. Одна бабуся, ухопившись рукою за поручень,
зібралась саме виходити. Це була та сама бабуся, котру я пропустив з
тролейбусу, коли сідав на цій зупинці. Коїлось щось небачене. Мене
відразу охопила паніка. Я спохватився та вискочив у двері, відразу як
тролейбус зупинився. “Дід...Мені потрібен той дід!” - вихопилось уголос.
Я знову минув алею з фонтанами, лише у зворотному напрямку. Ті самі
люди сиділи на лавочках і навіть не помічали мене, немов не було. Мені
спало на думку оглянутись. Від чого облило льодяною хвилею - той
самий хлопець точнісінько так само йшов з телефоном. Це мало якесь
пояснення. Серце билось, немов скажене лише від самої думки. Я біг
щосили не відчуваючи утоми. Біг до того дурнуватого парку, куди мав
лихо повернути. За кілька хвилин увірвався на покинутий дитячий
майданчик та спрагло відшукував очима старого. Той неповоротко копався
у полотняному мішку біля вежі зі спіральними сходами. Вмить, я
загальмував поряд з ним, здійнявши під ногами хмару куряви.
- Що відбувається? Поясніть будь ласка! - вигукував я несамовито.
- Швидко ти повернувся. Я ж тебе зупиняв, а ти не хотів слухати.
Ох, ця молодість... - спокійно промовив дід, озирнувшись на мене
від мішка.
- Мене люди не помічають! Тролейбус їздить увесь час повз одну
зупинку! Нарешті, цей годинник - стоїть... Що діється?
- Заспокойся. Присядь. Зараз я тобі все поясню. Хвилюватись
нічого. Та ще дякуватимеш, що опинився в цю годину та цьому
місці.
- Це вже навряд! - опирався я заспокійливому тону. Та все ж присів.
- Все гаразд. Заспокойся. Мало кому так щастить - опинитися на
борту просторового корабля. - дід поклав долоню мені на плече.
- Якого корабля? Хто ви та що відбувається? Я сплю? - не затихав я.
- Мене звати Іван. Я колекціонер. - він запустив руку у мішок та
витяг музичний інструмент, схожий на гітару. Вже потім я
дізнався що це кобза. - Але це не все що мені цікаво. Також я
колекціоную світи, - він вирівнявся і долонею обвів коло, немов
указуючи в далину, - різні часи, події, просто цікаві місця. Я саме
зробив маленьку копію твого світу, як ти увійшов до кабіни мого
корабля. Тільки-но відлетіли, аж раптом ти. Вже нічого не вдіяти,
мусиш летіти зі мною.
- Я не бачу ніякого корабля. - крутив я головою навкруги,
розшукуючи щось схоже.
- Звичайно. Це просторовий корабель. Не літак чи космічна ракета,
які ти зараз можеш уявити. - він відвів голову на постамент, де
голкою до неба тяглась ракета з каменю. Зробив паузу та
продовжив. - Мій корабель складніший. Швидший. Дуже
незвичайний. Це технології радів. Штурвал уміщається до кишені,
а кабіна пілота зовсім невелике місце навколо штурвалу. Я літаю у
часі і просторі. Знаходжу цікавинку, роблю копію і додому.
- То поверніть мене додому!
- Ми вже надто далеко від твого дому. Посеред шляху не
загальмуєш. Це не автомобіль.
- А ті люди що на вулицях? Що з ними?
- Також копії. Голограми, здається так це називається у ваш час.
- Тобто, вони не живі? - запитав я вже спокійніше.
- Ні. Так, обман зору.
- А тролейбус, місто, вітер?
- Це справжнє. Точні копії.
- Як це можливо?
- Все живе копіюється в голограму, а не живе в точну копію.
Можеш сходити поїсти у найближче кафе. Все справжнє. Не
хвилюйся, копія відновиться, навіть, якщо ти забереш ту порцію
морозива в холодильнику.
- З цим гаразд, але як повернутись додому? - не здавався я.
Відчував, що мозок від почутого закипить.
- Зі мною по прильоту, або зворотнім кораблем, якщо такий буде.
Ти не хвилюйся. Твоєї відсутності навіть не помітять. Я записав
п'ять хвилин твого світу. Ти будеш відсутній ще менше.
- Фух-х-х. - видихнув я повітря, сповнився надією.
- Хе-хе, - засміявся старий, додавши, - ти побачиш дивні планети,
неймовірних звірів та зустрінеш цікавих людей. І напевно,
знайдеш собі нових друзів!
- То виходить мандрівки у часі можливі? - поцікавився я, ніби
знаходячись у казці.
- Можливі. Та для твого часу існують певні закони: з минулим -
змирись; теперішньому - радій, а майбутнє... - дід зробив паузу
та поглянув на мене.
- Що майбутнє? - підганяв я.
- А майбутнє за нами.
Переді мною сидів кобзар. І я розгублений, не в силах охопити
розумом де опинився і куди мчить наш просторовий корабель.
Це відбулось багато років тому. На вулиці стояв сонячний день, коли
мене занесло на околицю міста.
©