Як тяжко почати і зупинити цей танець

[singularia]

Ці вуйки з полонини. Тяжкі й мов неповороткі у своїх чоботях і пуховиках.  Як вони змінюються, коли небезпека. І - коли музика.
Сьогодні я побачила це преображення, коли грав зі сцени віртуозний скрипаль Василь Попадюк. У натовпі мов закрутився вир, а з нього танець, який вбирав у себе всіх навколо, але потім коло стало знову звужуватись - хто не втрапляв у ритм, того просто вихором виносило. Хочу подякувати за ці хвилини віршем  "Чоловічий танець" Василя Герасим’юка (якого, до речі, зустріла вчора на Хрещатику).

Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.
Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.
Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.