Невидимі нитки
Дякую за ваші коментарі до попередньої історії, власні спогади. Справді, мабуть, це і є найкращий спосіб вшанування пам’яті учасників тої війни - отак поділитися такими людськими спогадами, викинувши всю ідеологічну локшину, як оті воші в піч. Багато хто з вас написав, що плакали, читаючи, мовби це все відбулося отут і з вами - і виходить, що так і було...
А в нас історія триває. Ще позавчора згадувала татове дитинство, а вчора й сьогодні переживаю його старість. Оператор "швидкої" питає, скільки йому років, а тоді викликає не бригаду "швидкої", а невідкладну допомогу, яка їде до людини з серцевим нападом десь півгодини, а потім відмовляється госпіталізувати, бо вони таким не займаються. Ще щось говорили про його "70 лет, сами понимаете", і зрештою, змовницьки примружившись, дали цінну пораду: ось ми поїдемо, а ви подзвоніть іще раз у 103 і скажіть, що він непритомний. Тоді приїде бригада "швидкої" й відвезе в реанімацію, куди дінеться.
Потім ця "нєотложка" таки викликала "швидку" сама, "швидка" теж довго їхала, але не доїхала, бо в нашому під’їзді комусь теж стало погано, людина задихалася, і лікарі пішли до неї, а нам викликали інших. І от нарешті дуже пощастило, що серед "інших" виявилася старенька бабуся-лікар, чи не старша за мого тата - вона сприйняла його на своєму рівні, дуже вдумливо і серйозно, тобто без "70 лет, сами понимаете". З нею був медбрат Паша, теж медик від Бога, і вік тут ні до чого.
...Їхали у розбитій, затхлій і задушливій машині "швидкої", у якій може стати погано навіть тому, кому було добре, дивилися то у вікно, де цвітуть каштани, то на тумбочку навпроти, де наліплені портрети Юлії Тимошенко до виборів-2006 з підписами "Вірю у Вашу підтримку". Потім, видно, хтось ті наклейки здирав, але не вдалося.
А тоді приїхали в лікарню - і все змінилося. Так склалося, що наша родина дуже близька начальству цієї лікарні, і нас там вже чекали, усміхнені й люб’язні працівники вийшли зустріти, мовби якусь цінність. Ми, чесно кажучи, не звикли, що ми цінність - особливо після торохкотливої подорожі в тій "кареті швидкої" з видом на однооку Юлію Тимошенко. І від такої уваги й ласки було якось ніяково і - поясніть мені цей психологічний феномен! - соромно за
них, цих уперше бачених людей.
Під дверима реанімації купа людей і тільки один стільчик, але на нього ніхто не сідає. І стоятимуть ці люди, здається, цілу вічність, і нікуди їх не відженеш, вони як прив’язані невидимими нитками до невидимих людей отам за білими дверима. І на цих струнах між ними грають свої звичні мелодії всі, хто зараз між ними. В анестезіолога гастролі. Підходить до переляканої жіночки під стіною:
- Ви жінка такого-то?
- Ага. Я професора жду...
- Я - анестезіолог, я був на операції. Вам розказати, що з ним відбувається? Ну дивіться: серце - це кусок м’яса, який...
І далі про кров, артерії, тромби... Жінка засовує йому в кишеню гроші, він, мовби не помітивши, відходить до наступної і далі про "кусок м’яса", а жінка, одвернувшись, перераховує, скільки в неї лишилося.
"Вуйки з полонини" перевдягаються в стерильні халати, шапки й маски - і мовби зникають у них ще раніше, ніж зайдуть на відвідини в реанімацію. На якусь мить перед дверима спорожніло, немовби хто вдихнув повітря, і в тій порожнечі повільно підіймається сходами втомлений професор. За ним біжить чоловік начальницького вигляду з пузом і барсеткою, - я хотел спросить о такой-то, как прошла операция? А, да, все хорошо - і далі йде, не зупиняючись. Той за ним - а сколько шунтов? - Четыре, четыре шунта... І зник. Підходить сивий чоловік, батько цього з барсеткою і чоловік тієї невидимої з чотирма шунтами.
- Он меня не узнал!
- А ты представился?
- Да я его за штаны ловил, какое представился...
- Он был здесь?
- Нет, он поднимался там, а я вышел оттуда, смотрю поднимается - и за ним. Говорит, четыре шунта поставил.
...За вікнами стемніло, і під дверима тільки я і ці двоє чоловіків, сивий і з барсеткою. Виходить черговий лікар - зовні якраз такий, як ото малюють Ісуса Христа, ще й того самого віку. На нього кидаються ці двоє, розпитують про хвору, а тоді просять викликати нянечку, "ну чтобы ей заплатить там, чтобы она присматривала".
- Не беспокойтесь, за ней присматривают. Не только нянечка, но и медсестра и я.
- Ну она же будет выносить там за ней...
- А там сейчас ничего выносить не нужно, работа кишечника остановлена.
- Она без сознания?
- Она придет в сознание только завтра.
- А почему некоторых, вот мы видели, вывозили в сознании?
- Это зависит от мастерства анестезиолога...
Зрештою вони попросили викликати їм медсестру, а з ним пообіцяли поговорити завтра вранці.
Потім він підійшов до мене, розповідав, що з татом усе добре, так добре, що вони навіть не розуміють, що з ним сталося й поки спостерігатимуть далі. Я дивилася в його великі чисті очі як з ікони - і думала про оте "завтра вранці". І що тут зробиш, і не скажеш же "ви схожі на Божого сина, зашийте кишені!"
Вийшла на зупинку в теплий пахучий вечір, ждала маршрутку, перебирала все, що побачила за день, усі ці зміни ситуацій, надуті і приязні лиця, ритуали з тими бомажками в кишені - всі роблять вигляд, що нічого не помічають, наче помітити це якось непристойно, але водночас усім воно норма. І думалось про те, що насправді не так важливо, що ти робиш - важливо, що твоя робота робить із тобою.
Потім їхала в маршрутці й згадувала ті недодерті наліпки з квітучою Юлією Тимошенко, потім її змарнілі фотографії з в’язниці і лікарні... А чому її свобода і здоров’я більше хвилює Далю Грібаускайте й Ангелу Меркель, ніж нас? Де ті струни, ті невидимі нитки, які мали б звучати на несправедливість?
А в нас історія триває. Ще позавчора згадувала татове дитинство, а вчора й сьогодні переживаю його старість. Оператор "швидкої" питає, скільки йому років, а тоді викликає не бригаду "швидкої", а невідкладну допомогу, яка їде до людини з серцевим нападом десь півгодини, а потім відмовляється госпіталізувати, бо вони таким не займаються. Ще щось говорили про його "70 лет, сами понимаете", і зрештою, змовницьки примружившись, дали цінну пораду: ось ми поїдемо, а ви подзвоніть іще раз у 103 і скажіть, що він непритомний. Тоді приїде бригада "швидкої" й відвезе в реанімацію, куди дінеться.
Потім ця "нєотложка" таки викликала "швидку" сама, "швидка" теж довго їхала, але не доїхала, бо в нашому під’їзді комусь теж стало погано, людина задихалася, і лікарі пішли до неї, а нам викликали інших. І от нарешті дуже пощастило, що серед "інших" виявилася старенька бабуся-лікар, чи не старша за мого тата - вона сприйняла його на своєму рівні, дуже вдумливо і серйозно, тобто без "70 лет, сами понимаете". З нею був медбрат Паша, теж медик від Бога, і вік тут ні до чого.
...Їхали у розбитій, затхлій і задушливій машині "швидкої", у якій може стати погано навіть тому, кому було добре, дивилися то у вікно, де цвітуть каштани, то на тумбочку навпроти, де наліплені портрети Юлії Тимошенко до виборів-2006 з підписами "Вірю у Вашу підтримку". Потім, видно, хтось ті наклейки здирав, але не вдалося.
А тоді приїхали в лікарню - і все змінилося. Так склалося, що наша родина дуже близька начальству цієї лікарні, і нас там вже чекали, усміхнені й люб’язні працівники вийшли зустріти, мовби якусь цінність. Ми, чесно кажучи, не звикли, що ми цінність - особливо після торохкотливої подорожі в тій "кареті швидкої" з видом на однооку Юлію Тимошенко. І від такої уваги й ласки було якось ніяково і - поясніть мені цей психологічний феномен! - соромно за
них, цих уперше бачених людей.
Під дверима реанімації купа людей і тільки один стільчик, але на нього ніхто не сідає. І стоятимуть ці люди, здається, цілу вічність, і нікуди їх не відженеш, вони як прив’язані невидимими нитками до невидимих людей отам за білими дверима. І на цих струнах між ними грають свої звичні мелодії всі, хто зараз між ними. В анестезіолога гастролі. Підходить до переляканої жіночки під стіною:
- Ви жінка такого-то?
- Ага. Я професора жду...
- Я - анестезіолог, я був на операції. Вам розказати, що з ним відбувається? Ну дивіться: серце - це кусок м’яса, який...
І далі про кров, артерії, тромби... Жінка засовує йому в кишеню гроші, він, мовби не помітивши, відходить до наступної і далі про "кусок м’яса", а жінка, одвернувшись, перераховує, скільки в неї лишилося.
"Вуйки з полонини" перевдягаються в стерильні халати, шапки й маски - і мовби зникають у них ще раніше, ніж зайдуть на відвідини в реанімацію. На якусь мить перед дверима спорожніло, немовби хто вдихнув повітря, і в тій порожнечі повільно підіймається сходами втомлений професор. За ним біжить чоловік начальницького вигляду з пузом і барсеткою, - я хотел спросить о такой-то, как прошла операция? А, да, все хорошо - і далі йде, не зупиняючись. Той за ним - а сколько шунтов? - Четыре, четыре шунта... І зник. Підходить сивий чоловік, батько цього з барсеткою і чоловік тієї невидимої з чотирма шунтами.
- Он меня не узнал!
- А ты представился?
- Да я его за штаны ловил, какое представился...
- Он был здесь?
- Нет, он поднимался там, а я вышел оттуда, смотрю поднимается - и за ним. Говорит, четыре шунта поставил.
...За вікнами стемніло, і під дверима тільки я і ці двоє чоловіків, сивий і з барсеткою. Виходить черговий лікар - зовні якраз такий, як ото малюють Ісуса Христа, ще й того самого віку. На нього кидаються ці двоє, розпитують про хвору, а тоді просять викликати нянечку, "ну чтобы ей заплатить там, чтобы она присматривала".
- Не беспокойтесь, за ней присматривают. Не только нянечка, но и медсестра и я.
- Ну она же будет выносить там за ней...
- А там сейчас ничего выносить не нужно, работа кишечника остановлена.
- Она без сознания?
- Она придет в сознание только завтра.
- А почему некоторых, вот мы видели, вывозили в сознании?
- Это зависит от мастерства анестезиолога...
Зрештою вони попросили викликати їм медсестру, а з ним пообіцяли поговорити завтра вранці.
Потім він підійшов до мене, розповідав, що з татом усе добре, так добре, що вони навіть не розуміють, що з ним сталося й поки спостерігатимуть далі. Я дивилася в його великі чисті очі як з ікони - і думала про оте "завтра вранці". І що тут зробиш, і не скажеш же "ви схожі на Божого сина, зашийте кишені!"
Вийшла на зупинку в теплий пахучий вечір, ждала маршрутку, перебирала все, що побачила за день, усі ці зміни ситуацій, надуті і приязні лиця, ритуали з тими бомажками в кишені - всі роблять вигляд, що нічого не помічають, наче помітити це якось непристойно, але водночас усім воно норма. І думалось про те, що насправді не так важливо, що ти робиш - важливо, що твоя робота робить із тобою.
Потім їхала в маршрутці й згадувала ті недодерті наліпки з квітучою Юлією Тимошенко, потім її змарнілі фотографії з в’язниці і лікарні... А чому її свобода і здоров’я більше хвилює Далю Грібаускайте й Ангелу Меркель, ніж нас? Де ті струни, ті невидимі нитки, які мали б звучати на несправедливість?