Андрій і Україна

Jun 24, 2009 13:35

У Фастові біля готичного костелу росте широка старезна  липа - зараз, напевно, цвіте. На тому місці німецька куля догнала юного поета Андрія Кравця-Кравченка. Там і поховали у той хаотичний час. А тоді переховали вже на цвинтарі.
Він мріяв про бій, але бої були там, де було багато таких, як він. А тут їх горстка. 
Так-от, мріяв про бій, а помер отак якось невідомо чого - навіть невідомо хто і в кого саме стріляв. Може, в нього. А може, й не в нього.
Андрій писав вірші, де казав усе, що думав. Працював у Фастові на біржі праці - і рятував молодь від вивозу за кордон. І вербував в ОУН, " у ліси". У нього була така ідея, щоб Україна була вільною і сильною. Хоч тоді здавалося, що це геть нереально.

І от він лежить у лікарні, паралізований. Куля влучила в хребет, і в принципі вже все було ясно. А йому ще нема вісімнадцяти. А це вже все, більше вже нічого не буде. І треба ж якось залишитися, щось сказати. Бо не можна ж так - наче був, а наче й не був.
Під подушкою знайшли папірець із такими словами:

Я мало жив, та пережив доволі.
І хоч ніколи ще не був щасливим у житті,
Однак на долю я не смію нарікать.
Вона мене крутила, наче буря,
Та в серці невгасимо запалила
Любові іскру на усе життя.
І я не прагну ні бучної слави,
Ані дзвінкого імені поета,
Ні лаврами заплетених вінків.
Я тільки хочу, щоб колись сказали,
Що я любив її, мою Вкраїну,
Й життя свого для неї не жалів.


людина, любов

Previous post Next post
Up