продовження
Вілфред зайшов до свого кабінету, де вже на нього чекала Мелані, обхопивши голову руками.
- Доброго ранку.
- Ааа, містере Скотт, не так голосно, благаю! - Мелані зіщулилася від болю. - Ви не могли тихіше зачинити двері?
- У тобі відізвався вчорашній коньячок?
- Він не просто відізвався, - Мелані відкоркувала напівпорожню пляшку мінералки.
- До речі, чому ти тут? Є якісь новини?
- Неабиякі, - Мелані прийшла до тями від можливості повідомити необхідну інформацію, - синьоволоса маніячка Лея втекла.
- Цього вартувало очікувати.
- Є ще дещо цікавіше, - Мелані ковтнула мінералки. - Напарниця Леї - Ліліан - померла сьогодні вранці в лікарні. Лежала в реанімації. Алкогольна кома. Увесь вечір розважалася в джаз-хаусі мадам Бессер.
- Це талант, міс Картер. Одночасність втечі однієї й вбивства іншої навряд чи збіг обставин... Відомо щось більше про вбивство?
- Насправді нічого цікавого не було. Третя стадія алкогольної коми.
- Але ж вона не пролежала цілу ніч без свідомості. Її відвезли до лікарні. Експертизу крові зробили?
- Обіцяли надіслати результати.
- Це, звичайно, далеко не показник, - Вілфред напружено взявся за скроні, - достатньо відключити хворого від апаратів на кілька хвилин. І тоді ніхто нічого не доведе. Відбитки, звичайно, не знімали?
Мелані заперечно похитала головою.
- Ну, це не наша справа, - Вілфред знизав плечима.
- Чому ж не наша? Якщо вечір Ліліан провела в джаз-хаусі мадам Бессер, є причина припускати, що її смерть - завдання Елли Нокс.
- Це не можна стверджувати напевне.
- Але чистота виконання наштовхує на таку думку.
- Ось що значить професійна звичка. З похмілля, але міркуєш на диво тверезо.
Мелані хмикнула. Вілфред запалив цигарку:
- Враховуючи те, що Лея вибралася на свободу, смерть її напарниці для нас як ніколи доречна.
- Яка різниця для маніячки діяти самотужки чи в союзі?
- Це було не просто напарництво. Лея і Ліліан зустрілися ще в роки студентства. Ліліан - геній біогенетики, а Лея - професійний вбивця, який з легкістю винищує те, що вважає непотребом. Ліліан - доволі успішний вчений, вона продала кілька корисних патентів за чималу суму. Лея постачала піддослідних, нагороду вони ділили. Розумієш, яка важлива ланка випала з цього ланцюжка? Усе це божевілля зі скляними масками, як виявилося - теж черговий етап ще одного експерименту. Лея завжди надійно ховала Ліліан, тому що знала, що та не зможе вибратися з в'язниці так легко. Єдиний шанс щось змінити припадав саме на ті кілька днів, поки Лея готувала втечу. І хтось дуже вдало ним скористався...
Раптом задзвонив телефон слідчого. Вілфред глянув на екран мобільного, після чого вираз його обличчя кардинально змінився.
- Що трапилося? - Мелані й собі схвильовано вирівнялася в кріслі.
- Нічого особливого. Мені треба йти. Скоро повернусь, - розсіяно відповів Вілфред, прожогом вилітаючи з кабінету.
"Не може бути", - шипів він сам до себе, сідаючи в машину. Хтось відчинив двері його спальні, а разом з тим міг пробувати дістатися й до комоду. Спрацювала сигналізація, прив'язана до телефону.
А Вілфред знав, що саме він повинен так суворо захищати. База даних злочинців, частково робітників, копії важливих документів Гвардії парвосуддя. Очевидний факт холодної війни змушував органи правопорядку страхуватися й понад усе думати про безпеку не тільки людей, а й організації в цілому.
Вілфред хоч і справляв враження легковажного бабія, все-таки послуговувався неабиякою повагою в керівництва за свою майстерність. Словом, він не вирізнявся тією легковажністю, яку намагався подати як свою ключову рису.
Тому зараз, побачивши серйозність ситуації, він з холодною рішучістю кинувся наздоганяти невідомого злочинця. І в нього були підстави сподіватися спіймати крадія: сигналізаційна система попереджала власника про вторгнення, але в кімнаті вона була добре схована й тому непомітна. Себто в злочинця навіть не виникне підозр, що хтось знає про його присутність.
Вілфред спокійно, трохи крадькома ввійшов до власного дому. Увесь напружений, він намагався стерегти тишу, аби не потривожити ворога завчасно. Злочинець теж працював охайно: принаймні слідчий не чув жодного шуму. Взагалі, у будинку панувала звична, нічим не сполохана тиша. Цокотів годинник у вітальні, щось цвірінькало за вікном, оце й все.
Вілфред завмер перед зачиненими дверима своєї спальні. Він поволі, дуже обережно, наче сам був злочинцем, опустив ручку й штовхнув двері плечем. Але вони не піддалися. Зачинені. На ключ. Вілфред виробив у себе цю звичку після того, як у домі поселилася Марія.
"Марія?! Марія!!!" - для Вілфреда це припущення було як грім серед ясного неба. Але дружина не змогла б їх зачинити: єдиний ключ Вілфред носив з собою, а дублікат зберігав у сейфі на роботі.
Відчинити двері доволі просто: достатньо жіночої шпильки. А от зачинити...
Він вставив ключ у нижній замок. Не пішло. Двері були зачинені на всі три замки: усе, як Вілфред залишав. Він уже зачудовано й безстрашно відчинив кімнату. Там було порожньо. Усе стояло на своїх місцях, маленький потаємний комод теж виглядав як завжди, за винятком маленької подряпини на ньому. На підлозі Вілфред побачив кілька біленьких ворсинок, що, швидше за все, були шерстю.
"Кіт", - подумав Вілфред, пригадавши нещасну Ніколь, яка так не лагодила з садівником. Усе логічно. Вона заскочила сюди, видряпавшись виноградником. Мабуть, Грегор її добряче налякав чи навіть ударив.
- Але чи було це вікно відчиненим? - Вілфред ніби відчував, що щось не так. Хоча він не міг точно сказати, зачиняв його чи ні. Зазвичай уважний до деталей, він чомусь не міг пригадати таку суттєвий момент. Вілфред взагалі не дуже любить відчиняти вікно, хіба на вентиляцію у вертикальне положення. Раз на кілька тижнів, щоправда, він змушує себе провітрити кімнату, тому, можливо, він справді залишив вікно відчиненим, коли вранці йшов на роботу. Тим паче, після вечірки в мадам Бессер йому ще довго було спекотно й не спалося вночі. Але сумніви не покидали його. Останнім часом він взагалі багато в чому сумнівався, що стало поганою професійною звичкою.
Він ще раз уважно оглянув усі куточки спальні, перевірив вміст комоду й ніяких слідів вторгнення не виявив.
Унизу клацнули вхідні двері. Вілфред гукнув зі сходів:
- Сильвіє, тобі ще рано братися до роботи!
Але на порозі він зустрів Марію. Ще більше сумнівів заворушилося в його душі.
- Дозвольте поцікавитися, де ви були?
- У лісі недалеко звідси, - Марія не звернула увагу на серйозний тон чоловіка. Вона вправно скинула шкіряний плащ і рукавиці, а потім дістала з-за пояса красивий різьблений мушкет. Вілфред здивовано глянув на зброю:
- То ви ще й мисливиця?
- Ні, це для самооборони. До речі. У вас сьогодні знову вихідний? - Марія глянула на годинник. - Не схоже, що зараз обідня перерва...
- Ні, я на роботі, довелося їхати додому, аби забрати деякі документи. Маріє, ви не бачили Ніколь?
- Вона бігала навколо дому, ховалася від садівника, напевне.
Вілфред оглянув дружину. Поділ її сірої сукні був дещо вологий і запилений. Плащ і волосся невиразно пахли хвоєю. Червоні пасма дещо хаотично повилазили з зачіски. На щоках блідий рум'янець. "Справді ніби щойно з прогулянки, - підсумував слідчий. - І все одно вона витвір мистецтва, з якого можна писати картини. Неймовірна краса..?" - майнуло в думках, але ще один погляд на те прекрасне створіння, яке Вілфред мав честь називати дружиною, розвіяв усі сумніви й безглузді підозри.
- Доброго ранку.
- Ааа, містере Скотт, не так голосно, благаю! - Мелані зіщулилася від болю. - Ви не могли тихіше зачинити двері?
- У тобі відізвався вчорашній коньячок?
- Він не просто відізвався, - Мелані відкоркувала напівпорожню пляшку мінералки.
- До речі, чому ти тут? Є якісь новини?
- Неабиякі, - Мелані прийшла до тями від можливості повідомити необхідну інформацію, - синьоволоса маніячка Лея втекла.
- Цього вартувало очікувати.
- Є ще дещо цікавіше, - Мелані ковтнула мінералки. - Напарниця Леї - Ліліан - померла сьогодні вранці в лікарні. Лежала в реанімації. Алкогольна кома. Увесь вечір розважалася в джаз-хаусі мадам Бессер.
- Це талант, міс Картер. Одночасність втечі однієї й вбивства іншої навряд чи збіг обставин... Відомо щось більше про вбивство?
- Насправді нічого цікавого не було. Третя стадія алкогольної коми.
- Але ж вона не пролежала цілу ніч без свідомості. Її відвезли до лікарні. Експертизу крові зробили?
- Обіцяли надіслати результати.
- Це, звичайно, далеко не показник, - Вілфред напружено взявся за скроні, - достатньо відключити хворого від апаратів на кілька хвилин. І тоді ніхто нічого не доведе. Відбитки, звичайно, не знімали?
Мелані заперечно похитала головою.
- Ну, це не наша справа, - Вілфред знизав плечима.
- Чому ж не наша? Якщо вечір Ліліан провела в джаз-хаусі мадам Бессер, є причина припускати, що її смерть - завдання Елли Нокс.
- Це не можна стверджувати напевне.
- Але чистота виконання наштовхує на таку думку.
- Ось що значить професійна звичка. З похмілля, але міркуєш на диво тверезо.
Мелані хмикнула. Вілфред запалив цигарку:
- Враховуючи те, що Лея вибралася на свободу, смерть її напарниці для нас як ніколи доречна.
- Яка різниця для маніячки діяти самотужки чи в союзі?
- Це було не просто напарництво. Лея і Ліліан зустрілися ще в роки студентства. Ліліан - геній біогенетики, а Лея - професійний вбивця, який з легкістю винищує те, що вважає непотребом. Ліліан - доволі успішний вчений, вона продала кілька корисних патентів за чималу суму. Лея постачала піддослідних, нагороду вони ділили. Розумієш, яка важлива ланка випала з цього ланцюжка? Усе це божевілля зі скляними масками, як виявилося - теж черговий етап ще одного експерименту. Лея завжди надійно ховала Ліліан, тому що знала, що та не зможе вибратися з в'язниці так легко. Єдиний шанс щось змінити припадав саме на ті кілька днів, поки Лея готувала втечу. І хтось дуже вдало ним скористався...
Раптом задзвонив телефон слідчого. Вілфред глянув на екран мобільного, після чого вираз його обличчя кардинально змінився.
- Що трапилося? - Мелані й собі схвильовано вирівнялася в кріслі.
- Нічого особливого. Мені треба йти. Скоро повернусь, - розсіяно відповів Вілфред, прожогом вилітаючи з кабінету.
"Не може бути", - шипів він сам до себе, сідаючи в машину. Хтось відчинив двері його спальні, а разом з тим міг пробувати дістатися й до комоду. Спрацювала сигналізація, прив'язана до телефону.
А Вілфред знав, що саме він повинен так суворо захищати. База даних злочинців, частково робітників, копії важливих документів Гвардії парвосуддя. Очевидний факт холодної війни змушував органи правопорядку страхуватися й понад усе думати про безпеку не тільки людей, а й організації в цілому.
Вілфред хоч і справляв враження легковажного бабія, все-таки послуговувався неабиякою повагою в керівництва за свою майстерність. Словом, він не вирізнявся тією легковажністю, яку намагався подати як свою ключову рису.
Тому зараз, побачивши серйозність ситуації, він з холодною рішучістю кинувся наздоганяти невідомого злочинця. І в нього були підстави сподіватися спіймати крадія: сигналізаційна система попереджала власника про вторгнення, але в кімнаті вона була добре схована й тому непомітна. Себто в злочинця навіть не виникне підозр, що хтось знає про його присутність.
Вілфред спокійно, трохи крадькома ввійшов до власного дому. Увесь напружений, він намагався стерегти тишу, аби не потривожити ворога завчасно. Злочинець теж працював охайно: принаймні слідчий не чув жодного шуму. Взагалі, у будинку панувала звична, нічим не сполохана тиша. Цокотів годинник у вітальні, щось цвірінькало за вікном, оце й все.
Вілфред завмер перед зачиненими дверима своєї спальні. Він поволі, дуже обережно, наче сам був злочинцем, опустив ручку й штовхнув двері плечем. Але вони не піддалися. Зачинені. На ключ. Вілфред виробив у себе цю звичку після того, як у домі поселилася Марія.
"Марія?! Марія!!!" - для Вілфреда це припущення було як грім серед ясного неба. Але дружина не змогла б їх зачинити: єдиний ключ Вілфред носив з собою, а дублікат зберігав у сейфі на роботі.
Відчинити двері доволі просто: достатньо жіночої шпильки. А от зачинити...
Він вставив ключ у нижній замок. Не пішло. Двері були зачинені на всі три замки: усе, як Вілфред залишав. Він уже зачудовано й безстрашно відчинив кімнату. Там було порожньо. Усе стояло на своїх місцях, маленький потаємний комод теж виглядав як завжди, за винятком маленької подряпини на ньому. На підлозі Вілфред побачив кілька біленьких ворсинок, що, швидше за все, були шерстю.
"Кіт", - подумав Вілфред, пригадавши нещасну Ніколь, яка так не лагодила з садівником. Усе логічно. Вона заскочила сюди, видряпавшись виноградником. Мабуть, Грегор її добряче налякав чи навіть ударив.
- Але чи було це вікно відчиненим? - Вілфред ніби відчував, що щось не так. Хоча він не міг точно сказати, зачиняв його чи ні. Зазвичай уважний до деталей, він чомусь не міг пригадати таку суттєвий момент. Вілфред взагалі не дуже любить відчиняти вікно, хіба на вентиляцію у вертикальне положення. Раз на кілька тижнів, щоправда, він змушує себе провітрити кімнату, тому, можливо, він справді залишив вікно відчиненим, коли вранці йшов на роботу. Тим паче, після вечірки в мадам Бессер йому ще довго було спекотно й не спалося вночі. Але сумніви не покидали його. Останнім часом він взагалі багато в чому сумнівався, що стало поганою професійною звичкою.
Він ще раз уважно оглянув усі куточки спальні, перевірив вміст комоду й ніяких слідів вторгнення не виявив.
Унизу клацнули вхідні двері. Вілфред гукнув зі сходів:
- Сильвіє, тобі ще рано братися до роботи!
Але на порозі він зустрів Марію. Ще більше сумнівів заворушилося в його душі.
- Дозвольте поцікавитися, де ви були?
- У лісі недалеко звідси, - Марія не звернула увагу на серйозний тон чоловіка. Вона вправно скинула шкіряний плащ і рукавиці, а потім дістала з-за пояса красивий різьблений мушкет. Вілфред здивовано глянув на зброю:
- То ви ще й мисливиця?
- Ні, це для самооборони. До речі. У вас сьогодні знову вихідний? - Марія глянула на годинник. - Не схоже, що зараз обідня перерва...
- Ні, я на роботі, довелося їхати додому, аби забрати деякі документи. Маріє, ви не бачили Ніколь?
- Вона бігала навколо дому, ховалася від садівника, напевне.
Вілфред оглянув дружину. Поділ її сірої сукні був дещо вологий і запилений. Плащ і волосся невиразно пахли хвоєю. Червоні пасма дещо хаотично повилазили з зачіски. На щоках блідий рум'янець. "Справді ніби щойно з прогулянки, - підсумував слідчий. - І все одно вона витвір мистецтва, з якого можна писати картини. Неймовірна краса..?" - майнуло в думках, але ще один погляд на те прекрасне створіння, яке Вілфред мав честь називати дружиною, розвіяв усі сумніви й безглузді підозри.