Мої демони
je mors lentement, au ce moment-ci du langueur monotone de mes pensées
one two three four, one two free tour, number nine, number nine!
результатом онтологической неопределённости является топологически неправильный континиум экзистенциализм-тоталитаризм
Дивні думки переслідують мене останнім часом, не даючи спокою, спустошуючи душу: наче на мене накочується хвиля чорної меланхолії, виносячи по крихті мій розум до океану відчаю. Не маю ні сил ні бажання робити щось суттєве, натомість шукаю зниклих примар, наштовхуючись на їх відблиск в очах незнайомих людей. Рекламні написи читаються зі зловісним депресивним відтінком, а поїзд метро стукотить як один із вершників Апокаліпсису. Здається, що останні крихти тепла з мого серця видуло колким зимовим вітром разом з останніми золотавими листками з дерев. Зима наближається, вона вже тут, як пережити нестерпну білизну снігу?
il n'y a rien - l'obsurité de la nuit trompe le regard
four one six three, four one sex thee, number nine, number nine!
oh ja, kleine, komm zu mir! ich will ficken dich!
воспрепятствовать пре пост-подернистическому распаду бесконечной социальной эквипотенциальности невозможно
Таке враження, що мені немає місця ніде: де б я не був, мене охоплює гнітючий неспокій, а на серце лягає важкий тягар. Мені хочеться бути поміж людей, серед живих істот і посміхатись, та відчуваю, що не потрібен зовсім нікому. Навіщо я новим знайомим? В них є власні життя, і те, що вони перетнулись з моїм - це просто прикрий збіг обставин. Забудуть за місяць, а якщо все-таки згадають, то тільки якщо всі ближчі люди відвернуться. Я їх розумію і не ганю: кому потрібна моя відкритість і щирість? Таких людей не буває, це неправильно, це просто сміховинно! Я дивлюсь у сяючі очі, посміхаюсь у них, розвертаюсь, і розчиняюсь у натовпі. Навіщо я старим друзям? Наші життя вже давно поряд, однак час іде, і відстань поступово зростає: в друзів свої проблеми, свої розваги, свої... друзі, і я серед них просто ще один. Вони раді зі мною побачитись, поговорити, пожартувати, подивитись кіно, пограти в «Героїв», та до певної межі - яка пролягає не так далеко, як буває хочеться. І їх я розумію: світ незамкнений на мені, він великий: так, як вони є частиною мого світу, я є частиною їхнього - шматочок ломиголовки, який не можна викинути, але і без якого зрозуміло, що було в ній загадано. Навіщо я сім’ї? Я весь час чую лише догани та побажання жити так, як хочуть вони, здійснити їх нездійснені мрії та скористатись їх напрочуд цінним радянським досвідом. Їх я також розумію: батьки часто хочуть вдовольнити свої невдоволені бажання засобом дітей. Та я також знаю, що моє життя - не таке, як їхнє, і я не хочу його робити таким же. Навіщо я сам собі? Я не можу лишатись наодинці із собою.
je t'aime... moi, non plus. je t'aime, je t'aime, je t'aime! mon non, plus non moi, pas toi, plutôt je te hais. Reviens pas trop tard, je t'en prie!
seven two zero eight, seven two no wait, number nine, number nine!
oh ja, kleine, komm zu mir! ich will ficken dich!
совершенная гибкость марксистской психологической прокрастинации являлась следствием обширной теологической контаминности
Раніше мені думалось, що мій порятунок у зустрічі із правильною людиною, яка виміте все сміття і розставить все по дерев’яним поличкам, та час іде, людина не приходить, і я починаю розуміти, що це все омана, це дана собі безпідставна надія на порятунок. Мені зараз, певно, найбільше хочеться впасти в чиїсь обійми, розказати все від початку і до кінця, не приховуючи жодної дрібниці, а потім закрити очі і слухати, як б’ється інше серце поруч. Проте з попереднього абзацу випливає, що це неможливо. Я знаю, що врятувати себе я можу і сам, однак зовсім не знаю як. Окремі вартісні думки, що линуть з книг, фільмів, ігор, просто Інтернету формують мою особистість, однак є відповідями не на ті питання, що хвилюють мене найбільше, інколи навіть посилюючи цей потворний стан меланхолії. Все, що в мене є - це моя «Лейка», заряджена чорно-білою плівкою. Я дивлюся на світ крізь віконце видошукача, однак часто не бачу нічого. Говорять, що ми бачимо навколо відображення себе внутрішнього, отже я бачу відображення своєї порожнечі - нічого. Звісно, інколи крізь пустку пробиваються промінці радості, суму, оті сяючі очі - та цього замало. Не вистачає натхнення, а без натхнення і мета здається нікчемною.
le point de ce discours et simple: tombe amoureux. si tu ne sais pas quoi faire, tombe amoureux
two three one five, two three long dive, number nine, number nine!
ефебофилическая ересь тарантиновского мироздания наносит непоправимый ущерб ротационной триангуляции прокреативных эссенций
Попри всіх моїх демонів, попри всі мої сумні думки, я намагаюсь виходити з дому кудись, назустріч подіям, які мають статися. Я відчуваю, що щось станеться, ба щось стається кожного дня, я відчуваю, як непомітно роблю щодня сотні незначних виборів, що формують мій подальший шлях. Я можу тільки сподіватись, що це найкращий з доступних мені шляхів, та чомусь я в це не вірю. Я йду вперед, бо іншого шляху немає - і трапляється щось хороше, та це все не те, що заспокоїло б мене. Я відчуваю поряд безумство, та знаю, що ніколи не віддамся йому - просто не зможу. Зрештою, я ще потрібен комусь: маю допомагати у скруті. Такий-от парадокс: я добре допомагаю людям у скруті, та не можу допомогти собі. Я просто йду вперед, дивлячись на всі боки, шукаючи у сяючих очах те, чого немає у мене, чого немає в мені. Чи знайду? Ну, принаймні очі гарні.
je crois à vous. je n'ai que cette croyance
turn me on, dead man!
sum nihil, sum omnia
one two three four, one two free tour, number nine, number nine!
результатом онтологической неопределённости является топологически неправильный континиум экзистенциализм-тоталитаризм
Дивні думки переслідують мене останнім часом, не даючи спокою, спустошуючи душу: наче на мене накочується хвиля чорної меланхолії, виносячи по крихті мій розум до океану відчаю. Не маю ні сил ні бажання робити щось суттєве, натомість шукаю зниклих примар, наштовхуючись на їх відблиск в очах незнайомих людей. Рекламні написи читаються зі зловісним депресивним відтінком, а поїзд метро стукотить як один із вершників Апокаліпсису. Здається, що останні крихти тепла з мого серця видуло колким зимовим вітром разом з останніми золотавими листками з дерев. Зима наближається, вона вже тут, як пережити нестерпну білизну снігу?
il n'y a rien - l'obsurité de la nuit trompe le regard
four one six three, four one sex thee, number nine, number nine!
oh ja, kleine, komm zu mir! ich will ficken dich!
воспрепятствовать пре пост-подернистическому распаду бесконечной социальной эквипотенциальности невозможно
Таке враження, що мені немає місця ніде: де б я не був, мене охоплює гнітючий неспокій, а на серце лягає важкий тягар. Мені хочеться бути поміж людей, серед живих істот і посміхатись, та відчуваю, що не потрібен зовсім нікому. Навіщо я новим знайомим? В них є власні життя, і те, що вони перетнулись з моїм - це просто прикрий збіг обставин. Забудуть за місяць, а якщо все-таки згадають, то тільки якщо всі ближчі люди відвернуться. Я їх розумію і не ганю: кому потрібна моя відкритість і щирість? Таких людей не буває, це неправильно, це просто сміховинно! Я дивлюсь у сяючі очі, посміхаюсь у них, розвертаюсь, і розчиняюсь у натовпі. Навіщо я старим друзям? Наші життя вже давно поряд, однак час іде, і відстань поступово зростає: в друзів свої проблеми, свої розваги, свої... друзі, і я серед них просто ще один. Вони раді зі мною побачитись, поговорити, пожартувати, подивитись кіно, пограти в «Героїв», та до певної межі - яка пролягає не так далеко, як буває хочеться. І їх я розумію: світ незамкнений на мені, він великий: так, як вони є частиною мого світу, я є частиною їхнього - шматочок ломиголовки, який не можна викинути, але і без якого зрозуміло, що було в ній загадано. Навіщо я сім’ї? Я весь час чую лише догани та побажання жити так, як хочуть вони, здійснити їх нездійснені мрії та скористатись їх напрочуд цінним радянським досвідом. Їх я також розумію: батьки часто хочуть вдовольнити свої невдоволені бажання засобом дітей. Та я також знаю, що моє життя - не таке, як їхнє, і я не хочу його робити таким же. Навіщо я сам собі? Я не можу лишатись наодинці із собою.
je t'aime... moi, non plus. je t'aime, je t'aime, je t'aime! mon non, plus non moi, pas toi, plutôt je te hais. Reviens pas trop tard, je t'en prie!
seven two zero eight, seven two no wait, number nine, number nine!
oh ja, kleine, komm zu mir! ich will ficken dich!
совершенная гибкость марксистской психологической прокрастинации являлась следствием обширной теологической контаминности
Раніше мені думалось, що мій порятунок у зустрічі із правильною людиною, яка виміте все сміття і розставить все по дерев’яним поличкам, та час іде, людина не приходить, і я починаю розуміти, що це все омана, це дана собі безпідставна надія на порятунок. Мені зараз, певно, найбільше хочеться впасти в чиїсь обійми, розказати все від початку і до кінця, не приховуючи жодної дрібниці, а потім закрити очі і слухати, як б’ється інше серце поруч. Проте з попереднього абзацу випливає, що це неможливо. Я знаю, що врятувати себе я можу і сам, однак зовсім не знаю як. Окремі вартісні думки, що линуть з книг, фільмів, ігор, просто Інтернету формують мою особистість, однак є відповідями не на ті питання, що хвилюють мене найбільше, інколи навіть посилюючи цей потворний стан меланхолії. Все, що в мене є - це моя «Лейка», заряджена чорно-білою плівкою. Я дивлюся на світ крізь віконце видошукача, однак часто не бачу нічого. Говорять, що ми бачимо навколо відображення себе внутрішнього, отже я бачу відображення своєї порожнечі - нічого. Звісно, інколи крізь пустку пробиваються промінці радості, суму, оті сяючі очі - та цього замало. Не вистачає натхнення, а без натхнення і мета здається нікчемною.
le point de ce discours et simple: tombe amoureux. si tu ne sais pas quoi faire, tombe amoureux
two three one five, two three long dive, number nine, number nine!
ефебофилическая ересь тарантиновского мироздания наносит непоправимый ущерб ротационной триангуляции прокреативных эссенций
Попри всіх моїх демонів, попри всі мої сумні думки, я намагаюсь виходити з дому кудись, назустріч подіям, які мають статися. Я відчуваю, що щось станеться, ба щось стається кожного дня, я відчуваю, як непомітно роблю щодня сотні незначних виборів, що формують мій подальший шлях. Я можу тільки сподіватись, що це найкращий з доступних мені шляхів, та чомусь я в це не вірю. Я йду вперед, бо іншого шляху немає - і трапляється щось хороше, та це все не те, що заспокоїло б мене. Я відчуваю поряд безумство, та знаю, що ніколи не віддамся йому - просто не зможу. Зрештою, я ще потрібен комусь: маю допомагати у скруті. Такий-от парадокс: я добре допомагаю людям у скруті, та не можу допомогти собі. Я просто йду вперед, дивлячись на всі боки, шукаючи у сяючих очах те, чого немає у мене, чого немає в мені. Чи знайду? Ну, принаймні очі гарні.
je crois à vous. je n'ai que cette croyance
turn me on, dead man!
sum nihil, sum omnia