De rerum natura
«Ce sentiment maladroit quand on reçoit une dizaine de boîtes envoyés
de cinq boutiques differentes, et juste une lettre. Des factures.»
Léonard Dutrou
« - Докторе Байнґьольштайне, а скажіть, чому людство так захоплене речами?
- Моя люба Елейн, на це питання не існує простої відповіді. Скажу так: всі ми є споживачами від самого нашого народження з піхви матері. З самого першого моменту нашого життя ми просто-таки волаємо: віддайте нам комфортний спокій теплого лона! Та де там, нам дають у кращому разі шерстяну ковдру, якщо не звичайне біле простирадло. Ми кричимо на все горло, прагнучи їсти, і нам дають склянку підігрітого у воді молока. Ми вимагаємо собі таку ж блискучу забавку, як у маленького Патрика. Ми благаємо ще іграшок, ні, краще ту яскраво ілюстровану кишенькову книжку казок! Ми воліємо, щоб бодай промінчик Сонця розірвав свинцеву завісу осінньої зливи. Ми прагнемо на море, доплисти до буйків і впіймати отруйну медузу, що вислизає в нас з рук, лишаючи болючі опіки. Ми не можемо без того, щоб не впіймати барвистого метелика і замаринувати його у скляній банці, годуючи повітрям і глодом. Нам потрібна коробка петард, щоб підірвати всі навколишні дірки і шпарки. Ми жадаємо капелюха, чи то пак замшеві чобітки, щоб було що вдягти на нічну реп-дискотеку. День прожитий дарма, якщо не влити в горлянку одну-дві-три пляшки світлого пива. Ми вмираємо без лопатоподібного смартфона останньої моделі, новини й твіти всі стануть вчорашнім сміттям, непрочитані вчасно. Ми хочемо червоне авто зі спойлером, люком і литими дисками, а може краще двокімнатну з видом, біля метро? То ж скільки місця для італійських меблів, персидських плетених килимів й колекції старих фотокамер! Потрібно всього й побільше, різне і пізнє, лізти через вікно! Та що, ми пожираємо все навколо нас, не рахуючись з павуками, птахами і квітами. Ми рвучко хапаємо речі і пхаємо в зуби, намагаючись щільно і цільно заткнути всі порожнечі у нашій душі. Найголовнішу: насильницьку наглу появу на цей світ. Із дірки. Символічно, ви так не думаєте? Єдиний час, коли спиняється на момент ця шалена гонитва, коли ми віддаємо часточку своїх речей і себе, стрибаємо вище стовпа, отримуючи навзамін шматок пазлу, здатний завершити нашу ломиголовку - це щирі любовні почуття. На жаль, ціною є поява з нізвідки наступного покоління вічних невдах. Однак без них наша загадка ніколи не розгадається до кінця.
- Докторе, то чому ви ще досі не винайшли якусь зелену чарівну пігулку, що принесла б нам всім кохання?
- Це неможливо, моя мила Елейн. Це абсолютно неможливо. Я ніколи не піду на такий злочин проти людства. Я не здатний забрати те єдине, що ще дозволяє вирватись із замкненого кола. Якась зелена пігулка! Хороший же замінник ви придумали... Всі загрібатимуть ті пігулки мішками, аж доки не потонуть у зеленому ендорфінному океані. Для любовних почуттів потрібні люди! Люди! Хоча б двоє людей, а не лікарський засіб. Моя дурненька Елейн, візьміть мене за руку, я вам продемонструю.»
Уривок карбонової копії розшифровки стенографічного
запису рукою Е. Мальйонне невиданого інтерв’ю
доктора промінальних наук Т. Байнґьольштайна