Дівчата в моєму житті. Частина 10. Зелена сукня.
Для тих, хто не бачив найпершого поста з поясненням, що до чого, нагадую, що це така собі невеличка серія в моєму журналі про всіх тих дівчат, яких я може й не кохав, але які залишили відбиток у серці і якось змінили мене. Всі пости можна знайти за посиланням «Дівчата в моєму житті» :)
* * *
З бурхливих часів першого курсу в університеті промайнуло два роки. Сталось багато чого, як погано, так і хорошого. Хорошого було більше :) Можна б наскребти ще кілька історій до циклу, та не робитиму цього. Вони не те щоб нецікаві, однак мали зовсім інший наслідок: з їх героїнями я ще досі спілкуюся, ба навіть дружу, то ж вони не мають кінця. Сподіваюсь, і не матимуть :) Також важко бути об’єктивним, зважаючи, що мої старі спогади весь час заміщуються новими, і стару картину відновити вже неможливо, яка до того ж досить химерним викривленням теперішньої. Тому сьогоднішня героїня - моя остання "велика любов" - Роксана.
Фотокартки:
2007, 2008, 2009, 2010, 2011 та 2013 роки. Крім першої, всі фотографії - мого авторства :)
Ім’я: Роксана. Найнезвичніше ім’я з усіх дівчат, що я коли-небудь зустрічав.
Дата народження: 30 липня 1990 року.
Місце знайомства: КПІ.
Період закоханості: 2010 рік.
Коротка характеристика: Харизматична особа, що любить бути у центрі уваги. Розумна, проте використовує свій розум задля підвищення статусу, а не задля народження цікавих думок. Досить розвинена: грає на фортепіано - пише власні композиції; малює фарбами та у фотошопі має хист. Любителька фантастики та важкої музики. Часто заплутується у різних ролях, що грає: "світської левиці", відмінниці-кар’єристки, "вільного художника" та маленької травмованої дівчинки. Це нагадує початкову стадію синдрому множинної особистості.
Історія: Роксану я помітив ще на дні першокурсника: важко не помітити людину у центрі уваги :) Вона була така мила і смішна, а на парах виявилось, що вона ще й має кілька клепок в голові. Я шукав можливості з нею подружитись, і одного холодного жовтневого дня це вдалося: ми разом чекали швидкісний трамвай. І так заговорились, що проїхало трамваїв зо п’ять, доки роз’їхались кожен у своєму напрямі. З того часу ми почали стабільно спілкуватись: інколи інтенсивніше, хоч інколи - майже зовсім не говорили. З появою в мене цифрової дзеркалки я завзято її фотографував, адже вона єдина з моїх одногрупниць палко любила цю справу. Тому така велика вибірка фотографій для цього посту :)
Отак ми потроху перекидались словами, зрідка робили лабораторні роботи разом, великими друзями не були, однак і далеко не ворогами. Я навіть отримав запрошення на її день народження :) Все б так поволі і було, якби восени 2009 року у Роксани не почалася депресія у зв’язку з переоцінкою власного життя і її тодішніх стосунків. За збігом обставин я чи не єдиний виявився поряд, і довгими вечорами вислуховував у ICQ породження її печального серця, намагаючись якось їй зарадити та інколи відкриваючи свій власний внутрішній світ. В ті часи мені самому було неспокійно, і неспокій цей ятрив мою душу, поволі отруюючи ЇЇ жалем і ностальгією. Потрібно було закохатись... Я потребував спорідненої душі. Аж на початку 2010 року Роксана розходиться з хлопцем - легко і швидко ззовні, та мучена тортурами всередині.
У лютому нас обох було запрошено на вечірку до однокласника, і ми гарно провели час. Мені було добре з Роксаною. Аж занадто добре. Аж нестерпно мені хотілося взяти її під руку, йдучи поряд. Аж невимовно мені хотілося сісти поряд із нею і протеревенити увесь п’яний вечір. Аж нестримно хотілося взяти гітару і заграти для неї якусь пісню. Так я в неї закохався :)
Кілька тижнів я ще намагався влаштовувати повномасштабні бойові дії із собою, однак не витримав і вирішив, що треба діяти. І не так, як я діяв раніше, себто не слухати сумну музику, зачинившись у кімнаті й пишучи нікчемні вірші, а діяти активно. До цього ми були щирі одне з одним, то ж я вирішив продовжити: зізнатись Роксані у всьому. Вона сприйняла це з подивом, проте досить спокійно, не відштовхуючи мене за кордони своїх володінь. І це було помилкою: я остаточно знявся з усіх гальм, і погнав коней прямо до горизонту. У прірву.
Приблизно того ж часу Роксана познайомилась з одним кентом з паралельного потоку, що страшно мене дратувало. Справді, навіщо їй ще хлопці, коли я є, прямо ось тутечки? Аж ні, вона все більше і більше спілкувалась із ним, роздмухуючи руйнівне полум’я моїх ревнощів, а потім і зовсім захотіла забрати в мене ту надію, що дала мені місяцем раніше. Наївна! Легше у голодного забрати шматок хліба, ніж у закоханого надію!
У квітні все тільки погіршилося: я став зовсім нервовим, майже не спілкувався із друзями, і майже не робив нічого взагалі, окрім як вируючи в океані почуттів. Я часто зривався на Роксану із-за смішних мені тепер речей, кожного разу перепрошуючи, і обіцяючи, що так більше буде. Що дивно, ми бачились тільки ще частіше, розмовляли на відверті теми ще більше, робили майже всі лабораторні роботи того семестру разом - хоч то й не приносило мені багато задоволення. Я не міг навіть взяти Роксану за руку: бо то було їй вже неприємно. Давався взнаки мій стан зведеної рушниці: от-от - і вистрелить. Ах, тільки б знищити те прикре непорозуміння з паралельного потоку! Хоч хороші моменти також були, та вони тонули у безодні злості й розбитих надій. Два місяці промайнули перед очима майже миттєво, як поїзд-експрес: все навколо злилося у різнокольорове полотно мінливих подій та розмитих облич.
Пам’ятний момент: Травневі канікули я провів у бабусі, на природі, і мені дещо полегшало від свіжого повітря та пікніку із старими шкільними друзями. Повертаючись до великого міста, я був запрошений Роксаною у гості. Схопивши букет свіжих тюльпанів, я відправився до нового будинку та нової квартири у ньому. Ми були дуже раді бачити одне одного - Роксана мала щонаймиліший вигляд у світло-зелений сукні та з розпущеним волоссям. З вікна її великої кімнати відкривався напрочуд гарний міський краєвид, однак сама вона була ще гарніша. Я дістав з рюкзака пошарпаний ноутбук - і ми всілися за столом робити якусь дуже важливу лабораторну, однак згодом взагалі перемістилися на диван, похрумуючи яблуками та апельсинами. Намагаючись зосередитись на роботі, натомість ми посміхались і жартували... Згодом Роксана відклала свій ноутбук, і задрімала поряд зі мною, задерши ві сні чи то навмисно, чи то випадково сукню, оголивши ноги. Вона лежала така мила, якими бувають сплячі люди, така зваблива, якими бувають дівчата з оголеними ногами, така смішна, просто тому, що смішна. А я сидів поряд з нею, відкидаючи неслухняні пасма волосся, що падали на її обличчя...
Вона прокинулась, ми доробили те, що мали, вона зіграла мені на фортепіано кілька вибагливих імпровізацій, а потім провела на маршрутку, всміхаючись. Вночі ж пішов дощ, і змив весь той магічний день під три чорти.
Чим все закінчилось: Чари кудись зникли, натомість повернулася сіра й невблаганна реальність. Повернулась й моя нервовість, поволі наростаючи, остаточно зносячи мене з котушок і руйнуючи той малий фантомний шанс, що ще існував.
У червні я ще намагався боротись, проте починав розуміти - це кінець. Ніщо вже не врятує ситуацію. Я поринув у навіть більший сум, ніж зимою, вбиваючи час прогулянками віртуальною Флоренцією, а себе - болючими розмовами ні про що з Роксаною, тепер вже скайпом. Та це був беззаперечний крах.
Чи могло б все бути інакше? Могло, я не сумніваюсь. Проте щоб втекти від приреченості нам обом бракувало чогось більшого.
Що було далі: На щастя, я досить швидко відійшов від цієї болючої історії, адже у липні поїхав у подорож до Парижу, яка мала на мене неабиякий вплив, дещо змінивши мої погляди на існування. Я відновив спілкування з покинутими друзями, записався на курси французької - і почав писати наступну сторінку життя.
Роксана ж пішла на програмістські курси, за результатами яких її прийняли на роботу. Вона посварилась з тим хлопцем, що так невдало вигулькнув нізвідки, тож хоч це може мені зігріти душу. Зате їй випала унікальна нагода близького знайомства із її таємною симпатією, що сиділа десь глибоко в середині її серця починаючи з першого курсу. З того часу вони разом. Що ж, щастя їм. А я тут ще побідкаюся, як мені не таланить :)
Мораль: Любити потрібно з легким серцем, не перетворюючи все у дешеву трагедію, та не сердитись особливо, коли щось не виходить, бо злість породжує ненависть, вбиваючи любов.
* * *
З бурхливих часів першого курсу в університеті промайнуло два роки. Сталось багато чого, як погано, так і хорошого. Хорошого було більше :) Можна б наскребти ще кілька історій до циклу, та не робитиму цього. Вони не те щоб нецікаві, однак мали зовсім інший наслідок: з їх героїнями я ще досі спілкуюся, ба навіть дружу, то ж вони не мають кінця. Сподіваюсь, і не матимуть :) Також важко бути об’єктивним, зважаючи, що мої старі спогади весь час заміщуються новими, і стару картину відновити вже неможливо, яка до того ж досить химерним викривленням теперішньої. Тому сьогоднішня героїня - моя остання "велика любов" - Роксана.
Фотокартки:
2007, 2008, 2009, 2010, 2011 та 2013 роки. Крім першої, всі фотографії - мого авторства :)
Ім’я: Роксана. Найнезвичніше ім’я з усіх дівчат, що я коли-небудь зустрічав.
Дата народження: 30 липня 1990 року.
Місце знайомства: КПІ.
Період закоханості: 2010 рік.
Коротка характеристика: Харизматична особа, що любить бути у центрі уваги. Розумна, проте використовує свій розум задля підвищення статусу, а не задля народження цікавих думок. Досить розвинена: грає на фортепіано - пише власні композиції; малює фарбами та у фотошопі має хист. Любителька фантастики та важкої музики. Часто заплутується у різних ролях, що грає: "світської левиці", відмінниці-кар’єристки, "вільного художника" та маленької травмованої дівчинки. Це нагадує початкову стадію синдрому множинної особистості.
Історія: Роксану я помітив ще на дні першокурсника: важко не помітити людину у центрі уваги :) Вона була така мила і смішна, а на парах виявилось, що вона ще й має кілька клепок в голові. Я шукав можливості з нею подружитись, і одного холодного жовтневого дня це вдалося: ми разом чекали швидкісний трамвай. І так заговорились, що проїхало трамваїв зо п’ять, доки роз’їхались кожен у своєму напрямі. З того часу ми почали стабільно спілкуватись: інколи інтенсивніше, хоч інколи - майже зовсім не говорили. З появою в мене цифрової дзеркалки я завзято її фотографував, адже вона єдина з моїх одногрупниць палко любила цю справу. Тому така велика вибірка фотографій для цього посту :)
Отак ми потроху перекидались словами, зрідка робили лабораторні роботи разом, великими друзями не були, однак і далеко не ворогами. Я навіть отримав запрошення на її день народження :) Все б так поволі і було, якби восени 2009 року у Роксани не почалася депресія у зв’язку з переоцінкою власного життя і її тодішніх стосунків. За збігом обставин я чи не єдиний виявився поряд, і довгими вечорами вислуховував у ICQ породження її печального серця, намагаючись якось їй зарадити та інколи відкриваючи свій власний внутрішній світ. В ті часи мені самому було неспокійно, і неспокій цей ятрив мою душу, поволі отруюючи ЇЇ жалем і ностальгією. Потрібно було закохатись... Я потребував спорідненої душі. Аж на початку 2010 року Роксана розходиться з хлопцем - легко і швидко ззовні, та мучена тортурами всередині.
У лютому нас обох було запрошено на вечірку до однокласника, і ми гарно провели час. Мені було добре з Роксаною. Аж занадто добре. Аж нестерпно мені хотілося взяти її під руку, йдучи поряд. Аж невимовно мені хотілося сісти поряд із нею і протеревенити увесь п’яний вечір. Аж нестримно хотілося взяти гітару і заграти для неї якусь пісню. Так я в неї закохався :)
Кілька тижнів я ще намагався влаштовувати повномасштабні бойові дії із собою, однак не витримав і вирішив, що треба діяти. І не так, як я діяв раніше, себто не слухати сумну музику, зачинившись у кімнаті й пишучи нікчемні вірші, а діяти активно. До цього ми були щирі одне з одним, то ж я вирішив продовжити: зізнатись Роксані у всьому. Вона сприйняла це з подивом, проте досить спокійно, не відштовхуючи мене за кордони своїх володінь. І це було помилкою: я остаточно знявся з усіх гальм, і погнав коней прямо до горизонту. У прірву.
Приблизно того ж часу Роксана познайомилась з одним кентом з паралельного потоку, що страшно мене дратувало. Справді, навіщо їй ще хлопці, коли я є, прямо ось тутечки? Аж ні, вона все більше і більше спілкувалась із ним, роздмухуючи руйнівне полум’я моїх ревнощів, а потім і зовсім захотіла забрати в мене ту надію, що дала мені місяцем раніше. Наївна! Легше у голодного забрати шматок хліба, ніж у закоханого надію!
У квітні все тільки погіршилося: я став зовсім нервовим, майже не спілкувався із друзями, і майже не робив нічого взагалі, окрім як вируючи в океані почуттів. Я часто зривався на Роксану із-за смішних мені тепер речей, кожного разу перепрошуючи, і обіцяючи, що так більше буде. Що дивно, ми бачились тільки ще частіше, розмовляли на відверті теми ще більше, робили майже всі лабораторні роботи того семестру разом - хоч то й не приносило мені багато задоволення. Я не міг навіть взяти Роксану за руку: бо то було їй вже неприємно. Давався взнаки мій стан зведеної рушниці: от-от - і вистрелить. Ах, тільки б знищити те прикре непорозуміння з паралельного потоку! Хоч хороші моменти також були, та вони тонули у безодні злості й розбитих надій. Два місяці промайнули перед очима майже миттєво, як поїзд-експрес: все навколо злилося у різнокольорове полотно мінливих подій та розмитих облич.
Пам’ятний момент: Травневі канікули я провів у бабусі, на природі, і мені дещо полегшало від свіжого повітря та пікніку із старими шкільними друзями. Повертаючись до великого міста, я був запрошений Роксаною у гості. Схопивши букет свіжих тюльпанів, я відправився до нового будинку та нової квартири у ньому. Ми були дуже раді бачити одне одного - Роксана мала щонаймиліший вигляд у світло-зелений сукні та з розпущеним волоссям. З вікна її великої кімнати відкривався напрочуд гарний міський краєвид, однак сама вона була ще гарніша. Я дістав з рюкзака пошарпаний ноутбук - і ми всілися за столом робити якусь дуже важливу лабораторну, однак згодом взагалі перемістилися на диван, похрумуючи яблуками та апельсинами. Намагаючись зосередитись на роботі, натомість ми посміхались і жартували... Згодом Роксана відклала свій ноутбук, і задрімала поряд зі мною, задерши ві сні чи то навмисно, чи то випадково сукню, оголивши ноги. Вона лежала така мила, якими бувають сплячі люди, така зваблива, якими бувають дівчата з оголеними ногами, така смішна, просто тому, що смішна. А я сидів поряд з нею, відкидаючи неслухняні пасма волосся, що падали на її обличчя...
Вона прокинулась, ми доробили те, що мали, вона зіграла мені на фортепіано кілька вибагливих імпровізацій, а потім провела на маршрутку, всміхаючись. Вночі ж пішов дощ, і змив весь той магічний день під три чорти.
Чим все закінчилось: Чари кудись зникли, натомість повернулася сіра й невблаганна реальність. Повернулась й моя нервовість, поволі наростаючи, остаточно зносячи мене з котушок і руйнуючи той малий фантомний шанс, що ще існував.
У червні я ще намагався боротись, проте починав розуміти - це кінець. Ніщо вже не врятує ситуацію. Я поринув у навіть більший сум, ніж зимою, вбиваючи час прогулянками віртуальною Флоренцією, а себе - болючими розмовами ні про що з Роксаною, тепер вже скайпом. Та це був беззаперечний крах.
Чи могло б все бути інакше? Могло, я не сумніваюсь. Проте щоб втекти від приреченості нам обом бракувало чогось більшого.
Що було далі: На щастя, я досить швидко відійшов від цієї болючої історії, адже у липні поїхав у подорож до Парижу, яка мала на мене неабиякий вплив, дещо змінивши мої погляди на існування. Я відновив спілкування з покинутими друзями, записався на курси французької - і почав писати наступну сторінку життя.
Роксана ж пішла на програмістські курси, за результатами яких її прийняли на роботу. Вона посварилась з тим хлопцем, що так невдало вигулькнув нізвідки, тож хоч це може мені зігріти душу. Зате їй випала унікальна нагода близького знайомства із її таємною симпатією, що сиділа десь глибоко в середині її серця починаючи з першого курсу. З того часу вони разом. Що ж, щастя їм. А я тут ще побідкаюся, як мені не таланить :)
Мораль: Любити потрібно з легким серцем, не перетворюючи все у дешеву трагедію, та не сердитись особливо, коли щось не виходить, бо злість породжує ненависть, вбиваючи любов.