Дівчата в моєму житті. Частина 1. Чорні і білі клавіші.
Для тих, хто не бачив найпершого поста з поясненням, що до чого, нагадую, що це така собі невеличка серія в моєму журналі про всіх тих дівчат, яких я може й не кохав, але які залишили відбиток у серці і якось змінили мене. Всі пости можна знайти за посиланням «Дівчата в моєму житті» :)
* * *
Починати потрібно завжди з початку, правда? Тому сьогодні я розповім про свою найпершу зустріч із прекрасною статтю у 1996 році, коли мені було шість років :) Як ви здогадалися із заголовку, її звати Оля. Про неї я знаю досить мало, але швидкий пошук Вконтакті дав деякі результати, що найголовніше - фотографічні :)
Фотокартки:
199? рік та 2012 рік. Тепла лампова плівка і гіпстернутий інстаграм
Ім’я: Оля.
Дата народження: 6 серпня (якщо вірити ВК) 1990 (?) року
Місце знайомства: Дошкільні курси у школі мистецтв.
Період закоханості: 1996 рік.
Коротка харектеристика: Мила і добра дівчинка, більше нажаль не скажу за давністю подій :)
Історія: Йшов веселий 1996 рік, середина славних 1990-х років. Так як я ріс у невеликому місті, то атмосфера була ще майже радянська. Інтернету не було, комп’ютери в одиниць... Що робити дитині? Я не ходив у дитячий садок, тому за рік до школи батьки вирішили віддати мене до підготовчих курсів у місцеву школу мистецтв. До програми занять входило малювання, уроки англійської, гра на фортепіано, сольфеджіо і хореографія. На курсах нас було шестеро малих діточок, непосидючих і допитливих, серед яких була і Оля - сміхотливе біляве дівчисько. Ми всі рознайомились досить швидко, бо ми ж були дітлахи, а вони ще не мають всіх тих дорослих комплексів і соціальних норм, вони просто спілкуються. І найбільше я спілкувався з Олею :) Жаль, що вона часто пропускала заняття з тих чи інших причин, тому ми бачились не так часто, як мені хотілося... А мені хотілося :) Пам’ятаю, що казав тоді мамі, що хотів би з нею одружитись, коли виросту :) Ех, дитячі мрії...
Пам’ятний момент: Одного разу між заняттями сольфеджіо і фортепіано в нас була перерва (хвилин 15 чи 20), в яку ми з Олею вирішили побігати школою мистецтв. Пробігли другим поверхом, забігли у бухгалтерію, зрозуміли, що нам там не раді, перестрибуючи сходинки зічкочили на перший поверх, звернули у коридор наліво... І мало не налетіли на директора школи, що був у чорному пальто у каракулевій шапці :) Він дуже сильно нагримав на нас, але зловити не зумів, бо ми вчасно зорієнтувались, і втекли від нього до туалету. Там ми, відхекуючись, притиснулись до стінки збоку від дверей, а потім безтурботно сміялись хвилин п’ять, поки не згадали, що нам вже час на заняття по фортепіано.
Чим все закінчилось: Вже наприкінці курсів, навесні, батьки забрали її, бо вона часто хворіла. А потім ми з Олею пішли в різні школи на протилежних кінцях міста, і наші шляхи розійшлися. Більше я її ніколи не бачив :)
Що було далі: Вона поїхала до Києва навчатись у спеціальній школі з музичним ухилом, бо виявилось, що в неї є неабиякий хист. А потім, що логічно, поступила до Глієра... Здається одного разу мої друзі бачили її на місцевому панк-зібранні, і навіть хотіли взяти її в наш гурт (тоді ще напівживий) в якості клавішниці. Шкода, що мене тоді не було з ними :)
Мораль: Власне, ніякої моралі. Інакше все статись навіть і не могло :) Однак саме завдяки Олі я відкрив для себе, що існують дівчата, і що вони такі хороші і посміхаються, і що можна гасати й бавитися не тільки із хлопцями :)
* * *
Починати потрібно завжди з початку, правда? Тому сьогодні я розповім про свою найпершу зустріч із прекрасною статтю у 1996 році, коли мені було шість років :) Як ви здогадалися із заголовку, її звати Оля. Про неї я знаю досить мало, але швидкий пошук Вконтакті дав деякі результати, що найголовніше - фотографічні :)
Фотокартки:
199? рік та 2012 рік. Тепла лампова плівка і гіпстернутий інстаграм
Ім’я: Оля.
Дата народження: 6 серпня (якщо вірити ВК) 1990 (?) року
Місце знайомства: Дошкільні курси у школі мистецтв.
Період закоханості: 1996 рік.
Коротка харектеристика: Мила і добра дівчинка, більше нажаль не скажу за давністю подій :)
Історія: Йшов веселий 1996 рік, середина славних 1990-х років. Так як я ріс у невеликому місті, то атмосфера була ще майже радянська. Інтернету не було, комп’ютери в одиниць... Що робити дитині? Я не ходив у дитячий садок, тому за рік до школи батьки вирішили віддати мене до підготовчих курсів у місцеву школу мистецтв. До програми занять входило малювання, уроки англійської, гра на фортепіано, сольфеджіо і хореографія. На курсах нас було шестеро малих діточок, непосидючих і допитливих, серед яких була і Оля - сміхотливе біляве дівчисько. Ми всі рознайомились досить швидко, бо ми ж були дітлахи, а вони ще не мають всіх тих дорослих комплексів і соціальних норм, вони просто спілкуються. І найбільше я спілкувався з Олею :) Жаль, що вона часто пропускала заняття з тих чи інших причин, тому ми бачились не так часто, як мені хотілося... А мені хотілося :) Пам’ятаю, що казав тоді мамі, що хотів би з нею одружитись, коли виросту :) Ех, дитячі мрії...
Пам’ятний момент: Одного разу між заняттями сольфеджіо і фортепіано в нас була перерва (хвилин 15 чи 20), в яку ми з Олею вирішили побігати школою мистецтв. Пробігли другим поверхом, забігли у бухгалтерію, зрозуміли, що нам там не раді, перестрибуючи сходинки зічкочили на перший поверх, звернули у коридор наліво... І мало не налетіли на директора школи, що був у чорному пальто у каракулевій шапці :) Він дуже сильно нагримав на нас, але зловити не зумів, бо ми вчасно зорієнтувались, і втекли від нього до туалету. Там ми, відхекуючись, притиснулись до стінки збоку від дверей, а потім безтурботно сміялись хвилин п’ять, поки не згадали, що нам вже час на заняття по фортепіано.
Чим все закінчилось: Вже наприкінці курсів, навесні, батьки забрали її, бо вона часто хворіла. А потім ми з Олею пішли в різні школи на протилежних кінцях міста, і наші шляхи розійшлися. Більше я її ніколи не бачив :)
Що було далі: Вона поїхала до Києва навчатись у спеціальній школі з музичним ухилом, бо виявилось, що в неї є неабиякий хист. А потім, що логічно, поступила до Глієра... Здається одного разу мої друзі бачили її на місцевому панк-зібранні, і навіть хотіли взяти її в наш гурт (тоді ще напівживий) в якості клавішниці. Шкода, що мене тоді не було з ними :)
Мораль: Власне, ніякої моралі. Інакше все статись навіть і не могло :) Однак саме завдяки Олі я відкрив для себе, що існують дівчата, і що вони такі хороші і посміхаються, і що можна гасати й бавитися не тільки із хлопцями :)