(no subject)
Дощ ішов вже третій день. Крапля за краплею, безупинним потоком, стираючи будь-яку згадку про літо, несучи зимовий холод, з яким не впорається ніщо, навіть Сонце.
Небо було темно-сірим, і складалося враження, що з кожною хвилиною воно все нижче і нижче. Вітер був сильним, але хоч як прагнув прогнати хмари, він не міг цього зробити, тому зі злістю відігравався на деревах. Небо ставало дедалі зловіснішим.
Вона сиділа на вікні і дивилася, як вітер зриває листки із клена. Ось один, з силою відірвався від гілки й стрімголов полетів, обганяючи старенький трамвай, назустріч зимі. Ось інший, просто повільно приземлився на чиюсь парасольку. А ось і ще один, вперто не хотів повторювати долю своїх братів, але врешті-решт й він, піддавшись на умовляння вітру, загубився у вічності.
Вона дивилася на людей, закутаних у плащі й прикритих парасольками, людей, які спішили по своїм справам, занурених у свої думки, яким було глибоко начхати на собі подібних, людей, які навіть не привіталися б, якби побачили своїх знайомих. Вони були сірою масою, яка повільно текла по вулицях, нічим не відрізняючись від дощової води.
Вона дивилася на все це, але нічого не бачила. На її очах були сльози. Солоні краплі розтеклися по її щокам, забарвлюючи у чорний колір туші її обличчя. Вона любила дощ, але зараз він робив тільки гірше, допомагаючи темним думкам оселитися в голові. Темним думкам про смерть.
Вона бачила темне світло й воно приваблювало її. Смерть - втеча від життя, інша сторона, кінець, за яким слідує початок. У її душі не було страху. Тільки порожнеча, яку не боязно втратити. Самотність - коли навколо багато людей, а ти - наче єдина жива істота на Землі; говориш, а тебе ніхто не чує.
Вона була одна, і її нікому було вислухати. Вона розмовляла з вітром, а він лиш грався з її словами, наче з листям клена. Вона розмовляла з дощем, але її слова тонули у ріках води. Небесні сльози нічим не могли зарадити її власним. Вітер і дощ - невдячні слухачі, і не було нікого, хто міг би вислухати і втішити самотню душу. Коли твоє кохання пішло, в тобі оселяється холод. Самотність вбиває, надто коли знаєш, що таке кохання.
Вона не мала друзів. Всі вважали її дивачкою, думки якої ніяк не пов’язані з реальним життям, яка любить сидіти вдома за своїм пошарпаним фортепіано і грати нікому не потрібні мелодії, легко позіхаючи. Це недалеко від правди. Вона не розуміла навколишній світ, а він - її. Натомість вона створила свій власний, не ясний іншим, але такий рідний і привітний до неї. В ньому вона була чарівницею й робила, що хотіла, не знаючи, що таке непорозуміння. Там все було можливо і там вона була не сама. Мрія - це теж втеча від дійсності, але завжди є дорога назад.
Вона не мала батьків. Ті дві людини, у яких вона жила, ніяк не можна було назвати батьками. Вони тільки й знали, що весь час сварилися то між собою, то із нею. Тому, коли вона була вдома, завжди зачинялась у своїй кімнаті.
Вона була одна, аж доки у її житті не з’явилось те почуття, яке завжди виникає зненацька, наче перший сніг восени. Але це почуття не несе із собою холод, воно зігріває зсередини, робить осінь весною, забарвлює світ у інший колір. Це було кохання.
Вона зустріла того, хто не вважав її дивачкою, того, кому сподобався її внутрішній світ. Він відкрив для неї красу навколишнього, показав, що не тільки дощ є достойним уваги, що і осінню буває сонце. Вдень вони купалися разом у золотому осінньому листі, а ввечері рахували разом зорі на небі. Вони шукали вічність Всесвіту в глибині очей одне одного, танцюючи під дощем. Вони були наче останні квіти, яких ніхто не бачить, яким не потрібен ніхто, крім них самих. Вона пізнала справжнє кохання, яке неможливо зупинити, як і дощ, який йшов вже третій день. Його можна тільки вбити.
Раптом все це зникло, як зникає місячне світло, залишаючи лише темряву.
Вона не бачила коханого два дні, а на третій зрозуміла, що це кінець. Він зник, доля забрала його так само, як і дала. Такого більше не буде. Ніколи. Вона відчула щось у своєму серці. Тягар, який давив на неї зсередини. Її серце не розбилось, й ніколи не зможе. Воно скам’яніло.
Згадавши це, вона мало не втратила свідомість - біль накотився на неї великою хвилею, знищуючи останні згадки про ті щасливі дні, як холод знищує життя.
Вона сиділа на вікні і дивилася, як вітер зриває листки із клена. Ось залишився останній, мужньо борючись із вітром, але це було йому не під силу. Він здійснив свій перший і останній політ, який збиралася здійснити вона, ідучи на темне світло смерті без страху. Самотність вбиває, надто коли знаєш, що таке кохання. Темні думки взяли гору.
Вона відчинила вікно і відчула вітер у себе на щоках, й краплі дощу на долоні. Подивившись вниз, вона заплющила очі, пробуючи уявити, що там, за дорогою в один кінець, за межею життя?
Вона стояла за один крок до забуття, ступивши який, вона назавжди піде із цього світу. Вона чула лише своє серцебиття.
Дощ ішов вже третій день. Крапля за краплею, безупинним потоком, стираючи будь-яку згадку про літо, несучи зимовий холод, з яким не впорається ніщо, навіть Сонце.
Небо було темно-сірим, і складалося враження, що з кожною хвилиною воно все нижче і нижче. Вітер був сильним, але хоч як прагнув прогнати хмари, він не міг цього зробити, тому зі злістю відігравався на деревах. Небо ставало дедалі зловіснішим.
Вона сиділа на вікні і дивилася, як вітер зриває листки із клена. Ось один, з силою відірвався від гілки й стрімголов полетів, обганяючи старенький трамвай, назустріч зимі. Ось інший, просто повільно приземлився на чиюсь парасольку. А ось і ще один, вперто не хотів повторювати долю своїх братів, але врешті-решт й він, піддавшись на умовляння вітру, загубився у вічності.
Вона дивилася на людей, закутаних у плащі й прикритих парасольками, людей, які спішили по своїм справам, занурених у свої думки, яким було глибоко начхати на собі подібних, людей, які навіть не привіталися б, якби побачили своїх знайомих. Вони були сірою масою, яка повільно текла по вулицях, нічим не відрізняючись від дощової води.
Вона дивилася на все це, але нічого не бачила. На її очах були сльози. Солоні краплі розтеклися по її щокам, забарвлюючи у чорний колір туші її обличчя. Вона любила дощ, але зараз він робив тільки гірше, допомагаючи темним думкам оселитися в голові. Темним думкам про смерть.
Вона бачила темне світло й воно приваблювало її. Смерть - втеча від життя, інша сторона, кінець, за яким слідує початок. У її душі не було страху. Тільки порожнеча, яку не боязно втратити. Самотність - коли навколо багато людей, а ти - наче єдина жива істота на Землі; говориш, а тебе ніхто не чує.
Вона була одна, і її нікому було вислухати. Вона розмовляла з вітром, а він лиш грався з її словами, наче з листям клена. Вона розмовляла з дощем, але її слова тонули у ріках води. Небесні сльози нічим не могли зарадити її власним. Вітер і дощ - невдячні слухачі, і не було нікого, хто міг би вислухати і втішити самотню душу. Коли твоє кохання пішло, в тобі оселяється холод. Самотність вбиває, надто коли знаєш, що таке кохання.
Вона не мала друзів. Всі вважали її дивачкою, думки якої ніяк не пов’язані з реальним життям, яка любить сидіти вдома за своїм пошарпаним фортепіано і грати нікому не потрібні мелодії, легко позіхаючи. Це недалеко від правди. Вона не розуміла навколишній світ, а він - її. Натомість вона створила свій власний, не ясний іншим, але такий рідний і привітний до неї. В ньому вона була чарівницею й робила, що хотіла, не знаючи, що таке непорозуміння. Там все було можливо і там вона була не сама. Мрія - це теж втеча від дійсності, але завжди є дорога назад.
Вона не мала батьків. Ті дві людини, у яких вона жила, ніяк не можна було назвати батьками. Вони тільки й знали, що весь час сварилися то між собою, то із нею. Тому, коли вона була вдома, завжди зачинялась у своїй кімнаті.
Вона була одна, аж доки у її житті не з’явилось те почуття, яке завжди виникає зненацька, наче перший сніг восени. Але це почуття не несе із собою холод, воно зігріває зсередини, робить осінь весною, забарвлює світ у інший колір. Це було кохання.
Вона зустріла того, хто не вважав її дивачкою, того, кому сподобався її внутрішній світ. Він відкрив для неї красу навколишнього, показав, що не тільки дощ є достойним уваги, що і осінню буває сонце. Вдень вони купалися разом у золотому осінньому листі, а ввечері рахували разом зорі на небі. Вони шукали вічність Всесвіту в глибині очей одне одного, танцюючи під дощем. Вони були наче останні квіти, яких ніхто не бачить, яким не потрібен ніхто, крім них самих. Вона пізнала справжнє кохання, яке неможливо зупинити, як і дощ, який йшов вже третій день. Його можна тільки вбити.
Раптом все це зникло, як зникає місячне світло, залишаючи лише темряву.
Вона не бачила коханого два дні, а на третій зрозуміла, що це кінець. Він зник, доля забрала його так само, як і дала. Такого більше не буде. Ніколи. Вона відчула щось у своєму серці. Тягар, який давив на неї зсередини. Її серце не розбилось, й ніколи не зможе. Воно скам’яніло.
Згадавши це, вона мало не втратила свідомість - біль накотився на неї великою хвилею, знищуючи останні згадки про ті щасливі дні, як холод знищує життя.
Вона сиділа на вікні і дивилася, як вітер зриває листки із клена. Ось залишився останній, мужньо борючись із вітром, але це було йому не під силу. Він здійснив свій перший і останній політ, який збиралася здійснити вона, ідучи на темне світло смерті без страху. Самотність вбиває, надто коли знаєш, що таке кохання. Темні думки взяли гору.
Вона відчинила вікно і відчула вітер у себе на щоках, й краплі дощу на долоні. Подивившись вниз, вона заплющила очі, пробуючи уявити, що там, за дорогою в один кінець, за межею життя?
Вона стояла за один крок до забуття, ступивши який, вона назавжди піде із цього світу. Вона чула лише своє серцебиття.
Дощ ішов вже третій день. Крапля за краплею, безупинним потоком, стираючи будь-яку згадку про літо, несучи зимовий холод, з яким не впорається ніщо, навіть Сонце.