Троє на румунському кордоні без кави, цигарок і нелегалів
«Коли-коли вже та галявинка?!» Вкотре запитували ми кожен у себе та один у одного, обгинаючи черговий серпантинний поворот, та не бачачи за ним нічого, окрім продовження безкінечної дороги з великим кутом підйому та стінами лісу по боках… Сонечко продовжувало припікати. Так минала вже котра година, а наша мрія на перепочинок на мальовничій галявинці з видом на полонину Лисичий ніяк не збувалася. Хоча за всіма підрахунками (карта, знаки біля хатинки внизу, власні спогади з попередніх походів) ми вже мали ось-ось бути там. Черговий прикордонник на мотоциклі («моторці» - як всі тут казали), що спускався з гори, поцікавився наявністю у нас дозволу на перебування у прикордонній зоні (а також, вже напівжартома, намірів «податися на румуни»). Він дещо протверезив наші п’янкі (напевне від пекучого сонечка та смачнючо-холодної джерельної води, набраної за кілька хвилин до того) сподівання: до Лисичого ще добрих 2 кілометри підйому, а далі ще десь стільки ж «майже по рівному»…
Далі про нашу мандрівку тут: http://uzhgorod.in/blogi/blog_nataliyi_ternavs_koyi/troe_na_rumuns_komu_kordoni_bez_kavi_cigarok_i_nelegaliv
