Про екстремальне задоволення та безпечну небезпеку
Близько місяця тому ми з Олегом вирішили серйозно поговорити... На одну дуже важливу для нас тему. Яка обох нас хвилює однаково сильно... Про скелелазіння, звичайно. Так, у процесі розмови нами було спростовано кілька міфів, розкрито кілька секретів і сформовано якесь власне філософське ставлення до такого часопроведення, стилю життя, виду активності і нашої пристрасті, ще трохи поговорили про перспективи розвитку спортивного скелелазіння на Закарпатті. Результати наших роздумів були опубліковані на сайті uzhgorod.in тут http://uzhgorod.in/ua/statti/2013/skelelazinnya_navchitisya_hoditi_zanovo та тут http://uzhgorod.in/ua/statti/2013/skelelazinnya_sprostuvannya_mifiv. А ще повний текст публікації постимо тут, аби всім охочим було легко відшукати.
Скелелазіння - про нього чули, напевне, всі. Проте, у непосвяченої людини уявлення про цей вид діяльності зазвичай дуже хибне. Так, в голові міцно засів образ «типового скелелаза» - Сільвестра Сталоне із однойменного фільму та ще кілька затертих стереотипів, як от відсутність різниці між скелелазінням та альпінізмом та глибоке переконання, що лазити - це надзвичайно небезпечно для життя.
Останнім часом цей екстремальний вид спорту набирає все більшої популярності, у тому числі й на Закарпатті, ним починає цікавитись велика кількість людей, тож настала пора розвінчати деякі міфи про скелелазіння та поговорити про нього всерйоз й по-дорослому: ґрунтовно й відверто. Така розмова відбулася чудового літнього дня в Ужгороді з Олегом Ковалем, ужгородським скелелазом з багаторічним досвідом, який, до слова, кілька тижнів тому здолав надзвичайну високу планку для кожного скелелаза-професіонала - підкорив маршрут 8-ї категорії складності. Ось про що ми говорили…
Фактор страху
На початкових етапах заняття скелелазінням страх і справді може бути присутнім, при чому достатньо сильно виражений. Людині буквально важко буває піднятися на висоту якихось 3-4 метрів. Вже там починають труситися коліна, голос стає тремтячим, а дихання - уривчастим, пульс - зашкалює. І це в принципі нормально. Це природний страх. Проте, якщо заняття будуть подобатися, то він поступово із задоволенням буде мінімізуватися, і в цьому також одна із приємних особливостей скелелазіння.
Однак помилково думати, що одного прекрасного дня страх зникне повністю (до речі, повна відсутність страху - це дуже небезпечно для життя!). Як не крути, та мінімальна небезпека у скелелазінні повинна зберігатись. Вона мусить бути, бо саме вона й зацікавлює, притягує до цього виду спорту людину. Точніше захоплює саме вміння уникати, обходити, долати цю небезпеку, як і власний страх перед нею. Це можливість розвиватись.
До речі, дуже часто навіть імениті, досвідчені скелелази зізнаються, що й досі… бояться висоти. Але геть по-іншому. Наприклад стояти на терасі хмарочоса чи урвища. У той же час у рідному виді спорту, у звичних «комфортних» умовах цей фактор страху для них вже майже зник у зв’язку з багаторічною практикою та, що головне, довірою до спорядження.
Без права на помилку
Та насправді скелелазіння, альпінізм, спелеологія не дарма вважаються екстремальними видами занять. Адже всі вони включають у себе роботу з доволі складним спорядженням, перебування на висоті тощо. Проте у скелелазіння, на відміну від двох інших видів занять, є суттєва перевага у плані безпеки. Тут варто трохи пояснити. Альпінізм, спелеологія - це в першу чергу перебування у складних природних умовах, які здатні виснажити все тіло й притупити розумову концентрацію: холод, голод, надмірна вологість, мороз, темрява, погана погода, постійне напруження тіла, неможливість своєчасного відпочинку тощо. Усе це впливає на координацію, здатність чітко мислити й діяти. Раніше майже усю небезпеку у екстремальних видах спорту пов’язували із тим, що спорядження може підвести. Проте у сучасного спорядження надійність перевищує усі можливі ризики, пов’язані з ним. Тому у наш час уся справжня небезпека полягає у так званому «людському факторі» - помилках, які людина може зробити при роботі зі страхувальним обладнанням, зокрема через втому, втрату концентрації, зосередженості. За негативних обставин мінімальна нестандартна ситуація здатна призвести до трагічних наслідків. Тому усі дії альпіністів чи спелеологів мають бути максимально відпрацьовані до автоматизму. Від цього залежить їх життя.
Безпечна небезпека
У скелелазінні ж фактори несприятливих природних умов відсутні або зведені до мінімуму. Ви лазите за відносно короткими маршрутами, по заздалегідь пробитих й надійних для страховки точках на почищених від «живого» каміння скелях, зазвичай близько до цивілізації, самі обираєте, коли та за яких погодних умов відпочивати, а коли лазити. Усе це значно зменшує фактори ризику й виникнення позаштатних ситуацій у спортивному скелелазінні. Проте й тут є свої небезпеки. Одна з них - це надмірна розслабленість, пов’язана із абсолютно протилежним переконанням: «тут все надійно, нащо зайвий раз паритися?». Про це, зокрема, свідчить й нещодавній трагічний випадок з 12-річним італійським скелелазом-вундеркіндом Тітом Траверсою. Під час одного зі скелелазних виїздів Тіто, лізучи на маршрут, використав новий комплект відтяжок (пристрої для страхування), принесений батьками когось із дітей. Оскільки карабіни були неправильно зібрані, хлопець, зірвавшись із 20-метрової висоти, упав на землю й загинув…
Звичайно, від таких фатальних випадковостей не може бути застрахований ніхто. І не лише у скелелазінні, а й у будь-якому іншому виді діяльності та й у житті загалом. Потрібно, звичайно, враховувати, що у кожного є ще й своя доля, проти якої часом не попреш. Проте максимальна увага до спорядження у екстремальних видах спорту - справа життєво необхідна. Якщо все правильно розуміти, мати необхідні навички та не ставитись до того що робиш, легковажно, то насправді у скелелазінні немає нічого страшного. І навіть виїжджаючи у авто на дорогу ви, часом, ризикуєте більше, ніж лізучи на 20-30-метрову висоту.
Про наБОЛІле. Травми як спосіб самопізнання
Травми трапляються. Від цього ніде не втечеш. Особливо, якщо займаєшся спортом. Будь-яким. Цікаво що, наприклад, при катанні на велосипеді, у вас є значно більші шанси отримати серйозну травму, ніж займаючись скелелазінням. Проте і тут вони є. Найчастіше - це перерозтягнення та розрив зв’язок, пошкодження суглобів (синці на колінах та мозолі на пальцях за травми вважати не будемо) тощо. Стаються вони від значного фізичного перенавантаження і найчастіше - вже у тих, хто займається скелелазінням серйозно, прагнучи досягти нових висот.
З іншого боку, як не дивно, у цьому одна із цінностей скелелазіння - вивчати своє тіло через травми, навчитися аналізувати, чому та чи інша з них сталася та як уникнути подібної у майбутньому.
Не плутайте курку з яйцем (альпінізм зі скелелазінням)!
Часто поняття альпінізм та скелелазіння ототожнюють, особливо люди, далекі від цих занять. Проте слід провести чітку межу між ними. Спортивне скелелазіння - відносно молодий вид спорту, який на початкових етапах розвивався лише як елемент підготовки до альпіністських сходжень. Наприклад, для підкорення якоїсь чергової вершини була необхідність подолати на шляху певну скельну ділянку, обійти яку неможливо. Тож альпіністи розпочинали відповідні тренування. Згодом вони почали робити це у значно комфортніших умовах - не на схилі гори, а на скелях з менш екстремальними погодою та температурними режимами, із заздалегідь пробитим маршрутом, почищеним рельєфом. Незабаром вже не вершина починала ставати метою для тих, хто лазив, а виникало зацікавлення саме у спортивному проходженні складної скелелазної ділянки. Так скелелазіння поступово стало перебиратися з гір у долини, у більш м’які умови. Незабаром почали створюватися цілі скелелазні райони із безліччю пробитих маршрутів, а там проводитись різноманітні змагання й фестивалі. Тож так були сформовані чудові умови для розвитку спортивного скелелазіння як окремого виду спорту.
Зараз кожен може стати скелелазом
Зараз скелелазіння набуває дуже великої популярності. У першу чергу через розвиток технологій. Спорядження у наш час стало максимально безпечним та доступним (будь-що можете замовити через Інтернет). До того ж люди навчилися будувати штучні скеледроми, де можна у ще більш комфортних умовах тренуватися, не втрачаючи форми, й відточуючи майстерність цілий рік! Розвиток скелелазіння підтверджує й все зростаюча кількість різноманітних змагань, що проводяться у всьому світі. А про високий рівень цих змагань свідчить кількість людей та спонсорів, які ними зацікавлюються. У США, до прикладу, вже навчилися робити зі скелелазних «перегонів» справжнє видовищне шоу, яке збирає тисячі глядачів. Ну і ще: є великі шанси того, що скелелазіння в майбутньому буде внесено до програми Олімпійських ігор.
Спорт без переможених. Скелелазіння як медитація…
У скелелазінні насправді кожен може знайти щось для себе. Для когось - це в першу чергу спорт, досягнення, суперництво, боротьба з іншими спортсменами. Для інших - це змагання із самим собою, дослідження меж своїх можливостей, переборювання власних страхів, самовдосконалення. Ще інших приваблює в цьому занятті саме компанія, «тусівка», можливість разом весело проводити час, лазячи, працюючи над маршрутом. Для деяких ж людей скелелазіння - це своєрідна медитація, відволікання від буденних проблем, стресів і повна концентрація на відчуттях свого тіла й розуму, цілковите перенесення у конкретний момент «тут-і-зараз». У цьому випадку скелелазіння стає дуже подібним до йоги…
Отож, це надзвичайно різноплановий спорт або навіть ширше - вид діяльності. У цьому його унікальність. Адже більшість видів спорту побудовані й розвиваються на основі елементу змагальності між людьми. За принципом: або ти виграв - хтось програв, або навпаки: ти програв - виграв твій візаві. У скелелазінні можливий ще й третій варіант: виграв і ти, і твій друг, напарник чи компаньйон, з яким ви разом працювали над маршрутом.
Як використовувати силу з розумом…
Розпочинаючи займатися скелелазінням, людина у будь-якому випадку спершу почуватиметься як “корова на льоду». Усі рухи будуть здаватися незграбними та неповороткими. І це не дивно! Адже ми звикли ходити на двох ногах. Так «запрограмовані» ще з раннього дитинства (якби ж ми згадали, як довго училися й цим, тепер таким звичним, рухам!). І тому у ситуації, коли нам потрібно чи не вперше лізти вгору на «своїх чотирьох», основна теза, яка виникає в голові, перша думка - потрібно бути дуже сильним! Часто новачкам здається, що для успіхів у скелелазінні потрібен якомога більший біцепс. Проте це якраз не головне! Фішка не в тому, щоб натренуватися, здобути максимум сили, а в тому, щоб лазіння стало природнім для нашого тіла. Щоб воно стало звичним.
Саме тому спочатку потрібно просто привчити тіло до лазіння. Для цього потрібно… лазити! І лазити щось максимально просте. Буквально підійде навіть драбина (тут Олег посміхається - авт.), це вже нормально, для того, аби вчитися одночасно задіювати всі чотири кінцівки.
Така практика дуже важлива для того, аби наш «бортовий комп’ютер» у вигляді головного мозку «не зависав» надовго, аналізуючи, який ж наступний рух потрібно зробити на вертикальній поверхні і чим це нам загрожує. Адже, як не дивно, левову частку енергії у скелелазінні ми витрачаємо саме на обдумовування наступних «ходів» (майже як у шахах, тільки тут ще й додається фактор здорового ризику). У майстрів-скелелазів високого рівня ця енергія використовується раціонально: дає змогу прораховувати кілька складних рухів наперед, «читати» рельєф та правильно обирати техніку для його подолання, а також місця для відпочинку. Для новачків ж надмірне перенавантаження мозку зайвими процесами аналізу («куди підняти ногу?», «а руку???», «ця зачіпка витримає мою вагу?, «а страхувальник не відволікся там часом»? «і взагалі страховка надійна?!», «цікаво, якою буде траєкторія мого польоту, якщо я зірвуся?» і т.п. ) стає причиною нерішучості, буксування на одному місці, надмірного напруження, іноді паніки, швидкого «забивання» м’язів, втоми, і як наслідок - зависання на мотузці.
Інтелектуальні задачки для тіла
Тож багато людей помилково думають, що скелелазіння - це суто силовий, фізичний вид спорту. Проте це далеко не так. Мозкові звивини задіюються у ньому не менше, ніж м’язовий корсет. Часом аби пролізти певний маршрут чи якусь його окрему ділянку, слід гарно все обдумати і зазвичай прийняте якесь нестандартне рішення, «змоделювати» весь пролаз у себе в голові, розрахувати силу й витривалість та врахувати ще безліч параметрів. Тобто головна робота над маршрутом кипить в розумі скелелаза. І вона подекуди може тривати кілька днів, тижнів і навіть місяців. Коли ж усе досконало придумано і продумано, «технічний» (себто з допомогою тіла) пролаз може бути здійснений всього за кілька годин чи й навіть хвилин.
Особливо яскраво аналітичний бік скелелазіння виявляється у такому його виді як боулдерінґ (лазіння по відносно невисоким каменям без страховки). Маршрути у боулдерінзі можуть бути геть нелогічні (немає чіткої і зрозумілої лінії нагору, та й вилізти «нагору» не завжди є завданням для боулдерінґіста). Зазвичай такі короткі маршрути вимагають виконання доволі складних і часом геть нетипових для нас рухів. Та їх навіть не так складно зробити, як… придумати. Не дарма в англійському варіанті боулдерінґові маршрути називають «проблемою» (the problem), а подолання маршруту - вирішенням проблеми. Проблема у скелелазінні - це така собі задачка-головоломка, яку слід розв’язувати і розумом, і тілом. Тіло при цьому підтверджує (або спростовує) правильність розв’язку в голові.
Виклик людським можливостям: від 5а до 9в+
Для зручності оцінки скелелазних маршрутів їм присвоюють різні категорії складності. Існують кілька систем визначення категорій складності. Найпопулярніші - американська та французька. Остання найбільш поширена у нас. Згідно з нею рівень складності визначається цифрами від 5 до 9, а підкатегорії - латинськими буквами a, b та с. Додатково, як під-підкатегорія може використовуватися плюс. До прикладу, якщо траса трохи складніша, ніж 6а, та все ж ще недостатньо складна для 6b, її категорія визначається як 6а+. Люди, що створюють маршрут, керуючись власними внутрішніми відчуттями, присвоюють йому певну категорію складності. Згодом, коли маршрут пролазять інші скелелази, вони висловлюють свої думки з приводу складності траси. Таким чином виводиться певне «середнє арифметичне», з яким усі погоджуються. Так маршрут остаточно здобуває ту чи іншу категорію. Однак, потрібно наголосити, що в одній категорії складності, до прикладу, не можна порівняти два маршрути, адже вони можуть бути зовсім різними.
Траси 5-ї категорії складності підійдуть для новачків. Для проходження маршрутів рівня 7а та вище потрібно вже мати гарні навики у скелелазінні. Наразі найскладніші з пройдених маршрутів мають категорію 9b+. Долати таку складність у світі можуть лише окремі скелелази, демонструючи при цьому фантастичні людські можливості.
Що у нас?
В Ужгороді скелелазіння зараз перебуває на початковому рівні розвитку. Лише з’являються люди, яким подобається і які хочуть займатися цим видом спорту. І для цього вже є необхідні можливості. У першу чергу на теплий період року це скеля в селі Оноківці. За останні роки також збудовано два скеледроми - штучні скелелазні тренажери. Один з них розташований у ПАДІЮНі, а другий - на базі приміщення колишнього маргаринового заводу «Геліос» (вул. Шумна). У залах можна тренуватися цілий рік, у тому числі й в зимову пору.
Які перспективи?
Але скелелазіння це в першу чергу різноманітність. Адже лазити в одному і тому ж місці дуже швидко набридає. Тому скелелази завжди намагаються відвідувати все нові скелелазні райони, відкривати для себе нові траси й рельєфи, брати участь у різноманітних фестивалях та змаганнях. Лазіння ж на своєму «рідному» тренажері розцінюють радше як тренування, яке дасть змогу підготуватися, аби потім можна було випробувати сили на незнайомих маршрутах.
Саме тому скелелази дуже багато подорожують у пошуках нових вражень Нестримна потреба у черговій «дозі» скелелазіння змушує їх вирушати у все нові й нові місця та куточки планети, відвідувати інші міста, країни і навіть континенти. І це ще одна особливість цього виду захоплення.
Для ужгородців найближчим природним районом для лазіння є скельний масив Смерековий камінь урочища Зачарований край на Іршавщині, де мукачівськими скелелазами підготовлено близько півтора десятка маршрутів початкового рівня складності. Трохи далі, на Львівщині, знаходиться один із найбільших скелелазних районів України - масив Скелі Довбуша, який налічує більше сотні маршрутів для спортивного скелелазіння та стільки ж для боулдерінґу. Складність маршрутів варіюється від зовсім простих (для початківців) до трас, на яких можуть випробувати свої сили навіть вибагливі спортсмени-професіонали.
Ще більш на схід у каньйоні річки Смотрич, посеред центру старовинного міста - Кам’янця-Подільського розташований ще один унікальний скельний район. Також активно розвивається молодий та перспективний район Буки, що на Київщині, де проводять весь вільний час столичні скелелази. Ну і звичайно ж не варто забувати про нескінченну кількість скелелазних маршрутів Криму із найвищими категоріями складності для України. Окрім всього переліченого, практично в кожному обласному (а подекуди навіть районному) центрі України можна відвідати штучний скельний тренажер, який, як і будь-який природний, є унікальним і дозволяє отримати зовсім новий досвід у лазінні. І це лише у нас! Закордонні ж скельні райони важко й перерахувати, адже у світі скелелазіння наразі розвинуте у десятки разів більше, ніж в Україні. Тому «залізти все» неможливо у принципі! Тож залишається просто насолоджуватися кожним новим маршрутом, як воістину унікальним явищем.
Що потрібно?
Аби піти на скелю в Оноківці, необхідно мати базове спорядження для організації страховки, а також дуже рекомендується туди йти вже із досвідченою людиною, яка могла б проінструктувати усіх охочих та спостерігати за безпекою їх лазіння. Ще більш серйозні вимоги до наявності спорядження та знання техніки безпеки стосуються виїздів на більші скелі - Смерековий камінь, Соколець (Перечинщина) чи Скелі Довбуша.
У залах зазвичай вже є все необхідне спорядження, а також люди, які зможуть контролювати безпеку та ефективність вашого тренування. Єдине, що потрібно - бажання прийти і розпочати пошук себе у новому виді заняття.
Розмовляла Наталія Тернавська, фотографії Олега Коваля та з мережі Інтернет.