Робота над помилками. До дня народження Українського радіо.
Від народження брехати
А тепер настав кінець
Захлинається від правди
Мій кухонний брехунець.
Брехунець, брехунець,
Ой, брехунець.
(Андрій Панчишин. «Брехунець»)
Колекціонують хто що, захоплень безліч. Не можу не поділитись однією з моїх колекцій - колекцією ляпів з ефірів (чи етерів, як тепер прийнято) українського радіо. Мені не пощастило народитись у сім’ї людей грамотних, з університетською освітою (нагадаю: тоді у Києві університет був один, але такий, що його диплом визнавався на міжнародному рівні!). Пишу «не пощастило», тому що якби сталось інакше, то я б нічого, про що написано нижче, не почула б. А не почула - то й не переймалася б. Так от... Мама - математик - до лекцій завжди готувалась… із словником «Українська літературна вимова і наголос» (до речі: ви знаєте, що правильно казати вимóва, а не ви́мова?). Вона вважала, що давати знання з математики треба бездоганною мовою, а почувши від когось із нових студентів питання на кшталт «а пачєму ви нє чітаєтє лєкциї па-русскі» завжди чемно відповідала: «Мені буде дуже приємно, якщо ви крім математики будете знати також і українську мову».
У радянські часи вдома у переважної більшості радіоточка була одним із основних джерел новин. Вже потім, у часи перебудови, її стали зневажливо називати «брехунцем». Але наші батьки й дідусі з бабусями до радіо ставились серйозно, як і до того, що «по радіо сказали». Я теж звикла до радіоточки, яка говорила на кухні увесь день, часом просто фоном, а часом ми додавали звуку, щоб послухати щось важливе чи цікаве. Звичка зранку включати радіо залишилась у мене на все життя. Поки крутишся на кухні, збираєшся на роботу, п’єш каву - тут і почуєш і новини, і ще щось. От так і почала збиратись моя колекція: радіо собі говорить, але раптом вухо шарпоне якесь недоречне слово чи невірний наголос. Не хочу сказати, що за радянських часів цього не було. Було, але дуже рідко, швидше як виняток, про який потім розказували один одному як анекдот. Була така професія - диктор, а це не тільки поставлений голос, а й відповідна освіта. Була й етика професії: попередньо прочитати текст і вивірити вимову й наголоси. Були і редактори, і цензура. Але поступово професія диктора зникла, і до мікрофонів стали допускати «живі» голоси журналістів чи навіть просто людей з емуляцією освіти - випускників колишніх провінційних ПТУ, які зараз стали називатись «університетами». Отоді й почалося…
Більшість помилок у етері зараз - якраз не lapsus linguae, а свідчення низького загального рівня знань і культури. Наприклад, люди з мого оточення ще зі школи знали, що французькі власні імена наголошуються на останньому складі, а угорські - на першому. Але цього чомусь не знають ті, хто сидить біля мікрофона українського радіо. Власне, моя колекція почалась із того, що одного разу з радіоприймача пролунало: Лайóш Кошýт. Шкода, що не встигла почути, хто це вимовив. Потому почала прислухатись, що говорить брехунець - і моя колекція почала дуже швидко поповнюватись! Потім були тáпери. Пані біля мікрофона не тільки не знала, що це слово французького походження, а, значить, наголос має бути на останньому складі, а навіть не чула (вже й не кажу, що й не читала) про відоме однойменне оповідання Купріна. Виявилось, що у багатьох з тих, хто сидить біля мікрофона й має філологічну освіту, просто відсутнє відчуття мови. Бо ставити наголос там, де його природньо бути не може - це вже наче діагноз.
Коротенькі ранкові сюжети «Київський календар» вели по черзі Ніна Романчук, Ольга Молоцька і Ірина Тимошенко. Здавалось би, треба було б хоч трохи цікавитись історією міста, коли ведеш таку передачу. Але ж ні…
Ніна Романчук: Гранд Óпера, Маріус Петíпа, Дéрсу Узáла, будівля у стилі мóдерн, Бронíслава Нíжинська, Вацлав Нíжинський (пані Романчук: ці люди не мають жодного стосунку до ніжинських огірків, з якими у вас виникає асоціація!).
Ольга Молоцька: Лариса Лохви́цька, Фундýклеївська гімназія, «Європейський готель, зараз це - Український дім», Мар’яна Крушельницька (тобто жінка), Óскар Сандлéр, стáнковий живопис, Любов Гаккебýш, Олена Бджілка(?), Рейнольд(?) Глієр, Борис Шáхлін, «у театрі ім. Франка працює і один з трьох онуків Ступки - Богдан…… Дмитро».
Ірина Тимошенко: Павло Філіпович(?) Альошин, «вулиця Шота Руставелі, колишня Прозорівська(??)», «вулиця Олександрівська, колишня Городецького (???)», «Хто повéрнеться-долюбить» (назва фільму Л.Осики), «áпсида», «в архіві збереглись вíдомості», «піддавався утискам з боку радянської влади», «через події 1914 року урочистості по відкриттю курсів відклалися», Джордж(?!) Верді.
Слова непересічний і напій - це радійні фірмові ляпи, їх чомусь наголошують так: неперéсічний, нáпій (Ірина Тимошенко, Наталя Чорна, Володимир Лукін…).
Але це все було мої нотатки 3-4 річної давнини, проте, колекція потроху поповнюється, бо естафету підхопила молода зміна. Богдан Буткевич (якого один слухач якось дуже влучно назвав блазнем): Алéксіс де Токвіль, атомна АЕС. А ще чула про графство Корнеул у Великій Британії, мис Канавéрал, Марію Садовську-Берліотті - ці останніх два перли прозвучали сьогодні, якраз у день народження українського радіо. Причому про Берліотті чула вже кілька разів, бо цим сюжетом про корифеїв української сцени під рубрикою «Знати більше з українським радіо» заповнюють паузи. Знати більше? А може, краще: «Лікарю, вилікуйся сам»?
На українському радіо, здається, відсутній не те що музичний, а й просто редактор. Дуже відчувається, що ведмідь все більше на вуха декому наступає. А радше - у цілого покоління якось випав великий шмат загальної культури, бо вони поняття не мають, що таке класична музика. Мова не про опери Перголезі чи симфонії Шостаковича. Ті, хто готує радіопрограми, не знають, хто написав найпопулярніші, часто навіть заграні мелодії. Тому сюжет про Моцарта у програмі «Обрії» (ведучий - Вадим Колосок) ілюструвався арією Фігаро з опери Россіні «Севільський цирульник», а сюжет про Шатобріана («Слово великим з Богданом Буткевичем»)…. угорським Ракоці-маршем.
Окремо хочу сказати про «гігієну професії» (термін генпродюсера Дмитра Хоркіна). На українському радіо увійшло в моду плямкання у мікрофон, голосне ковтання слини посеред речення. Особливо цим відзначається Тамара Гусейнова, але очевидно, від неї ця пошесть вразила мало не всіх. Розумію, що у прямому ефірі буває всяке, іноді важко розподілити сили на все речення, правильно розставити паузи, може не вистачити повітря, навіть може раптом сісти голос. Це можливо, але це винятки. Але ж постійне плямкання… Що б сказали про це колишні «зірки» українського радіо - професійні диктори чи актори, які знають, що таке сценічна мова і як говорити текст у мікрофон?
І ще одне, last but not least, як кажуть американці. Якщо вже приймаєте в етері телефонні дзвінки, ведете діалог із слухачами - поводьтесь, будь ласка, чемно. Пам’ятайте, що ваша аудиторія - це здебільшого люди старшого віку, й переривати їх і кидати їм репліки типу «а ви, мабуть, професійний скаржник» як сказав нещодавно Дмитро Хоркін одному із відомих київських активістів, який тому Хоркіну у діди за віком годиться - неприпустимо ні в якому разі!