ну добре, буду наступного разу довше думати над назвою
може, це трохи дивна асоціація, але кафедра компаративістики інституту літератури ув нагадує мені казкову країну тролів. ні, наспавді ніякої казковості, просто там усі неймовірно низенького зросту, починаючи від керівника кафедри, а мого наукового опікуна проф. Касперського, і до його докторанток. ну хіба Уліцька не вписується в цю загальну картину, і зростом, і рештою.
і от учора стало ясно, що інколи все ж корисно навідуватися до свого опікуна. бо на дверях кафедри я побачила програму конференції, присвяченої темі міста, що мене, ясна річ, зацікавило, а в тій програмі я побачила знайоме прізвище, чому я неймовірно зраділа. це ще одна приємна несподіванка, про які вже йшлося і яким я вже не дивуюся. тут зі мною таке часто трапляється. - о, що ти тут робиш? - запитала Катя. - гм, власне, нічого не роблю, - чесно зізналася я. не треба, мабуть, говорити, як гарно було знову зустрітися, пригадати, що було і що відбулося за ці два роки, які ми не бачилися. зараз чомусь постійно думаю про важливість цієї відстані в часі, не можу позбутися враження, що все так і лишилося з тих пір. я навіть одяг той самий маю. тільки чиїсь смерті не дають забути, що це лише враження. добре пам*ятаючи про власний біль, я вчора з найщирішим співчуттям підписалася під przesłaniem kondolencyjnym від ібі ал. а потім, повертаючися увечері додому, на Новому Світі ми натрапили на марш у пам*ять жертв катастрофи, і єдина думка мені була в голові: ну що я за людина така, що у будь-чому знайду погану сторону? навіть у цій жалобній ході. як і в цілій польській заангажованості, зрештою.
а тим часом до нашої кімнати повернувся запах кави і звуки сальси.
і я ще маю відбути завтра якийсь докторантський семінар.