завжди чужі парасольки

[shepita]

часом думаю, що простір довкола просто не повинен бути ворожим, що почуватися комфортно можна будь-де. принаймні я досить швидко звикаю до інших міст, мені гарно в них жити, хоч і знаю, що там я не вдома. а часом я всерйоз думаю про те, щоб переїхати до якогось меншого міста. вперше я відчула, що тут мені мало би бути добре, коли у Кам'янці-

Comments

[andrijlyubka]

а Ужгород тобі як?

[shepita]

ну ти ж знаєш, Ужгород мені теж дуже близький. це з тих міст, що мої.

[andrijlyubka]

звідки я це мав знати? це гарно, що близький, приїзди)))

[shepita]

ми ж з тобою про Ужгород не раз говорили, не треба.
а за запрошення дякую)

[vsurovyi]

о в Кам'янці кльово, я сам звідти)) але Львів поки для мене поза конкуренцією.

[shepita]

Кам'янець мене свого часу дуже вразив, це перше місто, яке було мені цілком інакшим, хоча у Львові я бувала раніше. певно, йшлося мені про атмосферу, яка у менших містах значно герметичніша.
а живеш ти де? я правильно розумію, що у Львові?

[vsurovyi]

живу у Києві останніх 6 років, а перед тим у Камянці жив))
ти мабуть ще багато чого не бачила... там справді є багато цікавого

[shepita]

охоче вірю, але ж не подумай, що я там тільки зелений будинок бачила)
а чому тоді вибрав для життя не Львів?
і як тобі в Києві живеться? сподіваюся, не вважаєш його ворожим?

[vidlunnya]

Я поки що про жодне інше місто не подумала: "Хотіла б тут жити", хоча подобалось багато баченого.
Взяти для прикладу Кам"янець. Якщо пробути там не один день, а днів три-чотири (без приїзду-від"їзду), то стане ясно, що простір дуже озорий. Лише через три дні ти вже знатимеш, що за рогом і запам"ятаєш майже все, що навкруги. По мірі того, як ландшафт запам"ятовується, простір стискається. Стає мало простору. Тут для мене межа. Я не люблю досконально знати, що за кожним поворотом. У моєму місті має бути змога заблукати.
Тому є міста, де я б хотіла пожити. Якийсь час. А жити, жити я б хотіла в історичному центрі, щоб не бачити щодня бетонних одноманітних зануд. І трохи робити вигляд, що їх не існує.

[shepita]

пам'ятаю, як я заблукала на Подолі тоді взимку, хоча була переконана, що точно знаю, куди йду. і це було справді дивне відчуття. добре, що ти теж здатна там загубитись, мені від того не так соромно

[shepita]

ну так, а я ще трохи на хмарах, звісно. але навіть не беручи до уваги усіх переваг великого міста, усіх можливостей, я зрозуміла, що не можу жити й без його недоліків, які часом страшенно нервують. може, це така звичка, може, дається взнаки поняття рідності, але я не маю ілюзій, що десь мені було б краще.

[shepita]

я не була в Миколаєві, хоч там у нас є якісь далекі родичі, з якими бабуся підтримує контакт, але думаю, що загальна атмосфера міста має якось відрізнятися. наприклад, у Франківську мені було якось дуже спокійно, різниця, порівняно з Києвом, була величезна. але відчуття дому в мені має велику силу. і ностальгія в мене теж траплялась.
про маленькі ж міста мені зовсім не йдеться. коли я буваю у хрещеного в Борзні, де я народилася, мені там навіть подобається, але я не знаю, як там жити. для цього, мабуть, треба було б перебудовувати світогляд.

[kasstrula]

"буває прикро, наприклад, зустрінеш когось, хто усім тобі хоч до рани клади, але знаєш, що і дня би з таким не прожила." - дуже знайоме мені відчуття, це стосовно людей ))

а щодо міст...я з Кіровограда. 3,5 тисячі мешканців, половина з них - знайомі, звичні маршрути, все дуже компактне і невигадливе.
За 5 років навчання Київ достатньо мене реформував,як у позитивному, так і не дуже сенсі. Наприклад, навчив бути спокійною і сильною, цінувати вартісних людей, також навчив рішучості, прощатися з невігласами, не дозволяти себе ображати... Кожне місто шліфує на свій лад. Тому навіть за темпераментом іноді можна вгадати звідки людина походить.
Але люди...люди великого міста здебільшого байдужі і знервовані. Їм не вистачає особистого простору. Звідси шалене бажання відмежуватися від інших. Це як крик стомленої душі - тоноване скло машин, навушники, маска апатії.

[shepita]

так, згодна, з одного боку в Києві справді більше простору, але люди навколо, яких так багато і вони часом так близько, хоч ти цього зовсім не хочеш, що від них хочеться ховатися. відстані визначають наш час, люди загрожують нашому простору - вторинний якийсь хронотоп получаїцця(.
але якби половина населення мого міста була мені знайома, там би я жити точно не змогла.

(у тебе дуже реалістичний портрет:)