Сільські музеї Полтавщини
Досить цікаві, але якось так укомплектовані, по-аматорськи, чи що. І не всім керівникам вистачає майстерності глибоко й вдумливо розповідати про свої скарби. А так - варті того, щоб відвідати. Раджу
Коротко написала таке.
Сільські музеї в Україні «нерозкручені», маловідомі серед українських мандрівників, не кажучи вже про іноземців, констатують експерти. Хоча ці заклади, створені й підтримувані ентузіастами, могли б стати справжніми туристичними родзинками України. Зокрема, це стосується Полтавщини. Народний історичний музей у Варварівці, Музей українського рушника у Степному та Музей українського весілля у Великих Будищах зберігають унікальні експонати, зібрані на смітниках та горищах. Ці заклади приймають від кількох сотень до кількох тисяч відвідувачів на рік. Туристичний маршрут, який би презентував музеї полтавської глибинки, поки тільки в проекті.
«Ось цей прилад називається копач. Ним копали буряки. А це вила-двояки для перевертання збіжжя. А це вила-бармаки, якими вантажили буряки…» Знаряддя праці, вже невідомі сучасній людині, розкішно вишитий напівзабутими техніками одяг, посуд, народні інструменти, давні гроші тощо. Народний історичний музей у Варварівці Карлівського району Полтавщини зберігає сотні унікальних експонатів, знайдених по горищах. Тут вам розкажуть й покажуть те, що ще пам’ятають старожили, - як саджали й вибирали вручну основну агрокультуру цих місць - цукровий буряк, як тіпали коноплі, ткали й вибілювали полотно, прали й прасували. Єдина співробітниця музею, збирачка старовини Віра Бегмат записала все це від односельців і розробила понад три десятки тематичних екскурсій.
«Десь до 30-их років прали в жлукті. В оце жлукто (воно без дна) ставили у шаплик. Накладали туди прання, наливали воду, клали зав’язаний у ганчірку попіл із соняшника, кидали розпечену в печі каменюку. Воно там бурлило-золило, тоді праником на річці вибивали, полоскали і прання було сніжно-білим. Так раніше вміли жінки гарно ходити, берегти себе і бути чистоплотними», - розповідає відвідувачам музейниця.
Музей у Варварівці перебуває на балансі райдержадміністрації, однак, зізнається його керівник, живе допомогою місцевого агропідприємства. Відвідувачів небагато - в основному самоорганізовані екскурсійні групи. Трапляються й іноземці.
«Я приймаю з 6-ої ранку до 12-ої ночі, тут горить світло. Вихідних у мене немає. Коли людям зручно, дзвонять, домовляються, приїздять. Матеріалу багато, так його не охопиш. Були азербайджанці, були чехи, турки руки цілували - ми такого, кажуть, ніколи в житті ніде не бачили. Вражає увесь цей колорит, це ж такий домашній музей. Продовжуємо збирати, ось мисник недавно привезли, скриню», - розказала Радіо Свобода Віра Бегмат.
Півтисячі рушників в одній кімнаті
Так само, як і музей у Варварівці, Музей українського рушника у Степному Полтавського району приймає відвідувачів безкоштовно - пропонують тільки дати невелику пожертву. Півтисячі вишитих рушників та сорочок тісняться в одній кімнаті, є унікальні вишивки - сторічної давнини, часів Голодомору, рушники, на які йшли до шлюбу кілька поколінь. Місця обмаль, каже завідувачка Яна Решітник, однак радо приймають від селян нові експонати, аби лише зберегти.
«Приносили навіть такі рушники - в плямах, занедбані. Але трішки відбілили, бо все це пам'ять. Приємно те, що колекція рушників поповнюється. Люди несуть і несуть. І ми їх розвішуємо, де можемо», - зауважує завідувачка музею.
Реставрувати старовинні речі, зізнається музейниця, професійно не вміють. Немає коштів й на придбання експонатів, з районного бюджету фінансують тільки зарплату одного співробітника. Відвідувачів небагато - близько 300 людей на рік, туристи потрапляють сюди зазвичай випадково.
«Ну як фінансується? Щоб виділялись кошти на придбання рушників, так ні. Все це добровільні пожертви. Приносять з плямами, ми їх якось вибілюємо. Нема майстерні, все своїми силами, я сама. Що можемо, те робимо. Відділ культури мав таку ідею - організувати туристичний маршрут і включити наш музей, однак щось там у них не вийшло. Можливо, все ще буде», - сказала Радіо Свобода Яна Решітник.
Музей, що навчився не бути збитковим
Музей українського весілля у Великих Будищах Диканьківського району - чи не єдиний із сільських музеїв краю, який знайшов свою нішу і навчився заробляти на туризмі. Тут не тільки збирають старожитності, а й випробовують нові форми роботи з відвідувачами. Для туристичних груп розігрують ціле дійство - традиційний полтавський обряд взяття шлюбу, гостям дозволяють вбиратись в експонати - старовинні вишиванки, за окрему плату - місцевий колектив наживо виконує маловідомі народні пісні.
«А ви гості не цурайтесь,
Та за двері не ховайтесь.
Просимо вас до хати,
Будемо частувати»
На традиційному полтавському весіллі горілка не лилася рікою - спеціально призначений чоловік, так званий «дядько Йосип» обносив гостей однією чаркою тричі, розказує керівниця музею Оксана Трипольська, або як її тут звуть - свашка Оксана. Молодим взагалі цього дня заборонялось їсти і пити. Не їм кричали й «гірко», розвінчує стереотипи пані Оксана.
«Цілувались боярин і дружка. А гірко цього дня було молодим, бо їм не дозволялось їсти, пити, цілуватись. Хоча й боярин і дружка не завжди цілувались, бо при батьках стидались», - розказує Оксана про напівзабуті звичаї.
Почути про старовинні весільні звичаї і навіть відзначити весілля чи річницю шлюбу до цього музею приїздять тисячі відвідувачів, розказує співробітниця. Музей, підпорядкований сільській раді, не тільки самоокупний, а й заробляє гроші для сільського бюджету.
«У нас фольклорний ансамбль «Берегиня» знав багато весільних пісень, яких, на жаль, ніде не міг заспівати. Тоді ми створили це місце, де б жила весільна пісня. І діти, і молоді пари приїздять. Ми іноді змушені відмовляти екскурсійним групам. За робочий день можемо прийняти тільки 8 екскурсій, а просяться більше. Чимало іноземців. Ви знаєте, які гроші заробляємо! Завдяки нашому музею зараз робимо ремонт у сільському будинку культури», - розказала Радіо Свобода Оксана Трипольська.
У відділі з питань туризму і курортів Полтавської облдержадміністрації визнають: музеї сільської глибинки краю справді маловідомі серед туристів. Однак зазначають: щоб про них дізналось більше людей, має бути більше ініціатив на місцях.
«На рівні районних адміністрацій, взагалі районів, дуже мало уваги приділяється інформаційному полю, тут новини в основному соціально-політичного характеру і мало новин культурного життя, того самого сільського туризму, музеїв. Кожен на своєму місці має бути ініціатором. Сільські музеї є в переліку музеїв, у нас є центри туризму. Однак все це хаотично. Хтось приїхав, хтось не доїхав, є цільові туристичні маршрути. Стукайте, і вам відчинять, це все, що я можу вам сказати. Що стосується друкованої продукції - по всьому світу, де ми буваємо, ми поширюємо інформацію про наші туристичні маршрути», - сказав Радіо Свобода спеціаліст відділу Ігор Ніколаєв.
Сподіваюсь, пізніше викладу детальні фото рушників, підзорів й усілякого начиння з цих музеїв.
Коротко написала таке.
Сільські музеї в Україні «нерозкручені», маловідомі серед українських мандрівників, не кажучи вже про іноземців, констатують експерти. Хоча ці заклади, створені й підтримувані ентузіастами, могли б стати справжніми туристичними родзинками України. Зокрема, це стосується Полтавщини. Народний історичний музей у Варварівці, Музей українського рушника у Степному та Музей українського весілля у Великих Будищах зберігають унікальні експонати, зібрані на смітниках та горищах. Ці заклади приймають від кількох сотень до кількох тисяч відвідувачів на рік. Туристичний маршрут, який би презентував музеї полтавської глибинки, поки тільки в проекті.
«Ось цей прилад називається копач. Ним копали буряки. А це вила-двояки для перевертання збіжжя. А це вила-бармаки, якими вантажили буряки…» Знаряддя праці, вже невідомі сучасній людині, розкішно вишитий напівзабутими техніками одяг, посуд, народні інструменти, давні гроші тощо. Народний історичний музей у Варварівці Карлівського району Полтавщини зберігає сотні унікальних експонатів, знайдених по горищах. Тут вам розкажуть й покажуть те, що ще пам’ятають старожили, - як саджали й вибирали вручну основну агрокультуру цих місць - цукровий буряк, як тіпали коноплі, ткали й вибілювали полотно, прали й прасували. Єдина співробітниця музею, збирачка старовини Віра Бегмат записала все це від односельців і розробила понад три десятки тематичних екскурсій.
«Десь до 30-их років прали в жлукті. В оце жлукто (воно без дна) ставили у шаплик. Накладали туди прання, наливали воду, клали зав’язаний у ганчірку попіл із соняшника, кидали розпечену в печі каменюку. Воно там бурлило-золило, тоді праником на річці вибивали, полоскали і прання було сніжно-білим. Так раніше вміли жінки гарно ходити, берегти себе і бути чистоплотними», - розповідає відвідувачам музейниця.
Музей у Варварівці перебуває на балансі райдержадміністрації, однак, зізнається його керівник, живе допомогою місцевого агропідприємства. Відвідувачів небагато - в основному самоорганізовані екскурсійні групи. Трапляються й іноземці.
«Я приймаю з 6-ої ранку до 12-ої ночі, тут горить світло. Вихідних у мене немає. Коли людям зручно, дзвонять, домовляються, приїздять. Матеріалу багато, так його не охопиш. Були азербайджанці, були чехи, турки руки цілували - ми такого, кажуть, ніколи в житті ніде не бачили. Вражає увесь цей колорит, це ж такий домашній музей. Продовжуємо збирати, ось мисник недавно привезли, скриню», - розказала Радіо Свобода Віра Бегмат.
Півтисячі рушників в одній кімнаті
Так само, як і музей у Варварівці, Музей українського рушника у Степному Полтавського району приймає відвідувачів безкоштовно - пропонують тільки дати невелику пожертву. Півтисячі вишитих рушників та сорочок тісняться в одній кімнаті, є унікальні вишивки - сторічної давнини, часів Голодомору, рушники, на які йшли до шлюбу кілька поколінь. Місця обмаль, каже завідувачка Яна Решітник, однак радо приймають від селян нові експонати, аби лише зберегти.
«Приносили навіть такі рушники - в плямах, занедбані. Але трішки відбілили, бо все це пам'ять. Приємно те, що колекція рушників поповнюється. Люди несуть і несуть. І ми їх розвішуємо, де можемо», - зауважує завідувачка музею.
Реставрувати старовинні речі, зізнається музейниця, професійно не вміють. Немає коштів й на придбання експонатів, з районного бюджету фінансують тільки зарплату одного співробітника. Відвідувачів небагато - близько 300 людей на рік, туристи потрапляють сюди зазвичай випадково.
«Ну як фінансується? Щоб виділялись кошти на придбання рушників, так ні. Все це добровільні пожертви. Приносять з плямами, ми їх якось вибілюємо. Нема майстерні, все своїми силами, я сама. Що можемо, те робимо. Відділ культури мав таку ідею - організувати туристичний маршрут і включити наш музей, однак щось там у них не вийшло. Можливо, все ще буде», - сказала Радіо Свобода Яна Решітник.
Музей, що навчився не бути збитковим
Музей українського весілля у Великих Будищах Диканьківського району - чи не єдиний із сільських музеїв краю, який знайшов свою нішу і навчився заробляти на туризмі. Тут не тільки збирають старожитності, а й випробовують нові форми роботи з відвідувачами. Для туристичних груп розігрують ціле дійство - традиційний полтавський обряд взяття шлюбу, гостям дозволяють вбиратись в експонати - старовинні вишиванки, за окрему плату - місцевий колектив наживо виконує маловідомі народні пісні.
«А ви гості не цурайтесь,
Та за двері не ховайтесь.
Просимо вас до хати,
Будемо частувати»
На традиційному полтавському весіллі горілка не лилася рікою - спеціально призначений чоловік, так званий «дядько Йосип» обносив гостей однією чаркою тричі, розказує керівниця музею Оксана Трипольська, або як її тут звуть - свашка Оксана. Молодим взагалі цього дня заборонялось їсти і пити. Не їм кричали й «гірко», розвінчує стереотипи пані Оксана.
«Цілувались боярин і дружка. А гірко цього дня було молодим, бо їм не дозволялось їсти, пити, цілуватись. Хоча й боярин і дружка не завжди цілувались, бо при батьках стидались», - розказує Оксана про напівзабуті звичаї.
Почути про старовинні весільні звичаї і навіть відзначити весілля чи річницю шлюбу до цього музею приїздять тисячі відвідувачів, розказує співробітниця. Музей, підпорядкований сільській раді, не тільки самоокупний, а й заробляє гроші для сільського бюджету.
«У нас фольклорний ансамбль «Берегиня» знав багато весільних пісень, яких, на жаль, ніде не міг заспівати. Тоді ми створили це місце, де б жила весільна пісня. І діти, і молоді пари приїздять. Ми іноді змушені відмовляти екскурсійним групам. За робочий день можемо прийняти тільки 8 екскурсій, а просяться більше. Чимало іноземців. Ви знаєте, які гроші заробляємо! Завдяки нашому музею зараз робимо ремонт у сільському будинку культури», - розказала Радіо Свобода Оксана Трипольська.
У відділі з питань туризму і курортів Полтавської облдержадміністрації визнають: музеї сільської глибинки краю справді маловідомі серед туристів. Однак зазначають: щоб про них дізналось більше людей, має бути більше ініціатив на місцях.
«На рівні районних адміністрацій, взагалі районів, дуже мало уваги приділяється інформаційному полю, тут новини в основному соціально-політичного характеру і мало новин культурного життя, того самого сільського туризму, музеїв. Кожен на своєму місці має бути ініціатором. Сільські музеї є в переліку музеїв, у нас є центри туризму. Однак все це хаотично. Хтось приїхав, хтось не доїхав, є цільові туристичні маршрути. Стукайте, і вам відчинять, це все, що я можу вам сказати. Що стосується друкованої продукції - по всьому світу, де ми буваємо, ми поширюємо інформацію про наші туристичні маршрути», - сказав Радіо Свобода спеціаліст відділу Ігор Ніколаєв.
Сподіваюсь, пізніше викладу детальні фото рушників, підзорів й усілякого начиння з цих музеїв.