Полтава. День 1. Дитячі мрії, що доводять до сліз.
Mirrored from Моя хата не з краю, а твоя?.
Якось так сталось, що пишу цей допис в день Конституції. Наскільки я розумію, саме цей документ гарантує рівність усіх та саме Конституцію має виконувати та дотримувати наша влда, ми з вами…
Пишу, їдучи в спекотній маршрутці по “відремонтованих дорогах”…
Пишу з одним бажанням, поділитись враженнями від першого дня в таборі де літом перебувають діти-сироти. Я не збирався згадувати про Конституцію, але вітання панянки, що сидить поряд наштовхнуло на роздуми чи точніше на таку думку: “святкувати подібні дати ми маємо право лиш тоді, коли зміст відповідатиме реальності”
Спека. Ми живемо не у тризірковому готелі в номерах з кондиціонерам, а в невеличких будиночках- барака, де в кімнатах по 10-12 чоловік, ліжка різні від хороших з відносно новими матрасами до радянських на пружинах. Діти-сироти до яких ми приіхали живуть в подібних умовах. Їмо з одного казана. При такому харчуванні - ніхто з голоду не помре, але…
Сьогодні розпочався другий день табору, перший найскладніший ми провели дуже гарно, дяку Богові та чудовій украіно-американській команді та відкритості місцевого керівництва, персоналу. Райдугу тут люблять і чекають. За ці кілька років, нам вдалось збудувати гарні стосунки, та й діти чекають на нас щороку. Є ті, хто відмовляється їхати в табори з кращими умовами і приіздить туди, де й ми - хоч і невеличка, але це перемога.
В таборі 157 дітей-сиріт, більша частина дітей мають педагогічну занедбаність, ще частина ЗПР(затримка психічного розвитку), є також діти з фізичними вадами.
Команда велика. Нас 59 чоловік. Це дуже добре, адже ми можемо багато часу приділити дітям. І в той же час зібрати усіх до купи і всім усе пояснити часом важко та вимигає багато зусиль. Слава Богу, що не має випадкових людей. Незалежно від віку (команда з 13 до 55+ років) усі посвячені та віддані, відповідальні і не дивлячись на труднощі вмкладаються на всі 120%
Тема яку ми розглядали в перший день із дітьми - мрії. Під час заключноі частини першого дня, коли наша команда разом із дітьми розійшлась по невеличким групам для спілкування, ми задавали питання: про що ви мрієте?
Відповіді смішили і доводили до сліз. В моій групі (середнього віку діти з розумовими вадами), дівчина підняла руку і сказала: я мрію, щоб моя сім’я об’єдналась і ми жили всі разом…
