Твои герои, Украина, которые остались живы... продолжение.
Продолжение...
Саша говорить, що від адреналіну і не помітив, коли ця куля попала в нього, чи коли вилазив з люка БРМки і нахилився, чи вже як повз по полю… Також він і не помітив тих куль, які попали у його бронежилет. Лише через два дні він виколупав із бронежилета 4 кулі і побачив, що груди і спина повністю сині від цих пострілів. Титаренко зазнав сильної контузії, нічого не чув, з вух постійно текла рідина, звук автомата був лише як якесь далеке тихеньке цикання… З правої лопатки постійно текла кров. Він розумів, що коли стече кров’ю, то шансів у нього не буде вижити. Доповзши до посадки, якомога далі намагався відійти. Поле почали прочісувати російські військові, знайшли усіх наших хлопців, що залягли в кукурудзі, і взяли їх у полон. Чи вони не зрозуміли тоді Титаренка, що треба рухатись до посадки, чи так злякались, що не могли рухатись, невідомо.
Коли прийшла ніч,
Олександр мостив бронежилет так, щоб хоч трохи перетискати місце, де в спину увійшла куля і зменшувати витік крові. В нього була мапа, тому він визначив координати, де він є, та відправив їх есемескою Пивоваренку (тоді він ще не знав, як розвивалися події з "зеленим коридором" далі). Вночі декілька разів пробував повзти в сторону, куди пішла колона, але був обстріляний. Не чув пострілів, а бачив лише трасери, шо летіли над головою. Тому змушений був повернутись назад до посадки та чекати ранку. А ще неймовірно почав дошкуляти холод. На сході України тоді були дуже холодні ночі, градусів 12. Вночі від втрати крові Титаренко декілька разів непритомнів.
"О 8 ранку наступного дня я зрозумів, що якщо зараз не почну рухатись, то вже увечері можу не встати. Тому встав і пішов до найближчого села (Чумаки)", - розповідає він.
Наблизившись до околиці Чумаків, він наткнувся на замасковану вкопану в лісі будку російських зв’язківців, нашпиговану антенами. Поряд нікого не було видно, але вирішив не наближатись, бо знав, що такі об’єкти обов’язково добре охороняють. Це було перше російське кільце оточення. Крізь нього не пропускали навіть сєпарів. Відомо, що розстрілювали і ДНРівців, через це кільце пропускали лише своїх російських солдат.
Олександр підвівся на ноги і скритно між хатами пішов по селу… Деякі з них горіли… Побачив двох дядьків і попрямував до них.
Попередньо Титаренко зафіксував недієву праву руку у правій кишені, а лівою сховав гранату і пістолет. Автомата вже давно не було- він згорів у БРМці.
"Не чую нічого, - каже Саша, - діди кричать, а я нічого не чую!"
Жестами якось пояснив їм, що йому треба в Амвросіївку. Олександру не треба було ні в яку Амвросіївку, але таким чином він хотів зрозуміти, за кого місцеві, та показати, що він не орієнтується на місцевості. "Вони не знали, хто я, а я не знав, за кого вони.
" Діди, як каже Саша, знаками показали, що є машина, але у ній нема бензину. Той дід, у якого були нещодавно відірвані пальці, кудись пішов, а другий завів Олександра у свою хату. Там Саша знепритомнів.
Той чоловік, хазяїн хати, назвемо його Анатолій, роздягнув Олександра, обтер від крові, але зрозумів, що не має чим перемотувати зранене тіло. Так у муках і жахливих болях минуло два дні. Терористи тим часом прочісували село, кожну хату. Місцеві люди повіддавали українських солдат, які також у них сховались. До Анатолія у хату не зайшли, бо він якраз зустрів сєпарів на вулиці, допоміг їм з ремонтом автомобіля. Про щось вони весь час розмовляли, доки відбувався ремонт машини та прочісування села. Але в хату ніхто не зайшов.
Титаренко говорити по телефону не міг, оскільки нічого не чув. Послав лише СМСку із своїми координатами дружині, а також полковнику Яцківу, попередньому командиру 51-ї бригади, який у той час був у Володимирі-Волинському. Йому Саша довіряв.
Ми з Панасюком Олексієм бачилися у ці дні з Володимиром Яцківим постійно, тож дізналися відразу і про те, що знайшовся Олександр Титаренко.
Крім того, що у ці дні боїв біля Іловайська у мене було по кілька сотень телефонних дзвінків за добу, необхідно було терміново щось робити із Титаренком. Треба було діяти так, щоб він не помер від крововтрати і зараження, а також якось витягати звідти, де його щохвилини могли знайти вороги. А ще треба було переконатись, що це дійсно Титаренко, і якщо це він, то чи він не спілкується з нами під дулом автомата.
Напередодні я привіз із "Народного тилу" детальні карти тих районів. І кілька діб ми "висіли" над ними із телефонами в руках, на які додзвонювались бійці та родичі бійців 51-ї ОМБР. Так формувались групи наших воїнів у посадках, на кладовищах, рівчаках, фермах і потроху виходили з оточення, з цього нелюдського Іловайського котла. Карт і GPS-ів ні в кого не було. Наприклад, у групи Титаренка із 30 чоловік, що йщли в колоні, GPS був лише у його помічника, та й то у телефоні.
Дружині вперше Олександр Титаренко подзвонив через два дні після того, як потрапив у хату до Анатолія. Як міг, заспокоїв.
В Анатолія не було що їсти, та й у цілому селі не було як дістати якихось продуктів. Харчувалися лише яйцями, сирими і часом смаженими, які несли кілька курок, зрідка було молоко. Замість цигарок Анатолій крутив якесь сухе листя. Рани Олександра боліли, з вух текло, піднялась температура.
Деякі факти, імена і деталі я опускатиму, але далі діло було так. Зв’язавшись із Raja Klimenko, ми дізнались, що є такий Паша, колишній міліціонер, який нормально спілкується з ДНРівцями, має довіру, їздить постійно через лінію розмежування, але допомагає українській армії і волонтерам. Попросили Пашу знайти лікаря в Донецьку для Титаренка, як мінімум, і вивезти його звідти, як максимум.
Знайшовши лікаря, отримавши вичерпну консультацію, закупившись ліками та перев’язувальним матеріалом, Паша поїхав у село до Титаренка. Запитували, яка адреса? "Яка адреса? Яке прізвище? Ось назва села. Нехай знайде хату, де буде глечик одягнутий на штахету на заборі",- сказав нам розвідник Олександр Титаренко.
Так і сталося. Але далі відбулася сцена, яка мені чомусь нагадує сцену із фільма "Циган" про Будулая…
Паша поїхав сам, знайшов потрібну хату, погукав хазяїна через забор. Анатолій вийшов до хвіртки…
Паша був підполковником міліції свого часу, і досить жорстко наводив порядок з місцевим дрібним криміналітетом. А Анатолій, ведучи не зовсім ангельський спосіб життя, крім підробітків, тягав металолом із шахт і т. п. І колись міліціонер Паша ловив Анатолія, про що обидва дуже добре пам’ятали.
А тут така делікатна ситуація у далекому селі, коли реально ризикуєш життям, коли від думок і мовчанки аж дзвенить повітря у вухах! Не віддав і не здав Анатолій Титаренка для Паши. Тим більше, будучи збитий спантелику особою свого колишнього "клієнта", Паша переплутав пароль: він сказав, що приїхав від Раї, а треба було сказати, що від Васильовича.
За усім цим через шпаринку з хати спостерігав Титаренко.
Паша, розуміючи, що, можливо, і налякав своєю особою Анатолія, узяв пакунок з медикаментами та й повісив його на заборі сусідньої хати, і поїхав собі.
Анатолій медикаменти пізніше забрав. А Паша, вражений від ситуації, яку і для кіно не придумаєш, доповів про все. Ми переказали Паші, що все добре і що потрібно Титаренка терміново вивозити.
Титаренку боліли рани, голова і дуже дошкуляла куля у спині. Маючи бинти, антисептики та антибіотики, вирішив діставати кулю. Саша керував, а Анатолій діставав. Розламав ножиці, загострив їх, пропік над вогнем і почав Анатолій длубати спину Олександру. Добре помучивши один одного, Анатолій таки кулю дістав! 7,62 мм. Саша, згадуючи розстріл колони, каже: "Бачу у відеоматеріалах, які є зараз в Інтернеті, як попереду горить моя БРМКа, а солдат сидить на броні і стріляє з калаша в нашу сторону. Повна нерозбериха!" "Саш, так, може, це тебе свої підстрелили??" "Нет, у нас были только 5,45 тогда." Так що куля точно російська, і ті, що повитягував із бронежилета, теж були 7,62 мм.
А тим часом сепаратисти активно облаштовували блокпости. Паша їздив через ці блокпости, вивчав їх, знався із людьми, що були на цих постах.
До наступного візиту Паші ми морально готували їх обох, і Пашу, і Титаренка. Пароль спрацював, і Анатолій, пересиливши себе, впустив Пашу в хату. Титаренко почав розмовляти з Пашею. Паша переконував збиратися, і обіцяв, що вивезе Титаренка вже.
Як каже зараз Олександр: "Я побоялся, не поверил ему. Дерганный он какой-то был… Да и у меня две руки и плечо перебинтованы! Самоуверенно было слишком. Он был не уверен, а я был не готов." Відмовився Титаренко їхати з Пашею.
Тим часом сєпарських блокпостів уже було понад два десятки.
Згодом місцеві у Анатолія допитувалися, де подівся той закривавлений чоловік у військовій формі, який запитував дорогу на Амвросіївку? Анатолій відповів, що показав йому дорогу, і той пішов собі…
Діючи паралельно за таким собі планом "Б", почали шукати, як виготовити Титаренку паспорт на чуже ім’я, а також шукати хоч якісь документи, що підходять до ситуації. Знову ж таки, хто і що детально робив, не можу розповідати. Знайшлися закордонний паспорт Титаренка, а також його свідоцтво про народження із вказаним місцем народження м. Красний Луч Луганської області. Ніби нормально. Треба було доправити документи на окуповану територію та знову шукати спосіб вивезти Титаренка.
Паспорт із херсонською пропискою та "лейтенантським" фото Сашка таки виготовили, але він так і не "зіграв" цього разу.
Завдяки отцю Олегу, (підозрюю, що він якоїсь протестантської конфесії), документи потрапили до Олександра Титаренка у забуту і непомітну хату, де мешкав Анатолій із своїми двома-трьома курками.
Знайшлась-таки людина, яка взялася вивезти Олександра. Це була місцева пані з Донеччини . Коли вона приїхала до Титаренка, привезла ще медикаменти і сфотографувала його на телефон, пояснивши, що робить фото для паспорта, який виготовляється. Насправді фото Саші було потрібне, щоб зрозуміти, чи люди не блефують, бо це була зовсім інша лінія контактерів і зв’язку. На кону стояли також певні матеріальні речі. Але що є ціннішим за життя? Слава Богу, ще тоді таким чином можна було щось подібне вирішувати. Через якийсь час уже було зась.
За Титаренком приїхав "Жигуль 2111", в якому була пані і двоє озброєних людей. Найімовірніше, це були російські терористи. Вони, хоч і мовчали усю дорогу, під час однієї довгої зупинки пояснили, що вони приїхали сюди тупо на заробітки. І зовсім не приховували, що є громадянами Російської Федерації. Як я розумію, вивезення пораненого на контрольовану українську територію - це був для них такий собі заробіток преміальних перед поверненням у Росію, куди вони швидко вже мали повертатись.
"Жигулі" були тоновані, чоловіки з калашами в руках сіли спереду, пані і Олександр - ззаду. Для маскування у дорогу Анатолій дав Олександру у руки банку молока, яку спеціально десь добув. Коли під’їжджали до блокпостів, той, що за кермом, підносив свою деенерівську перепустку з відповідною печаткою до скла і отримував дозвіл їхати. Перед деякими блокпостами пані і Олександр мінялись місцями, залежно від того, де знаходиться наступний блокпост, ліворуч чи праворуч. Так намагались якомога ретельніше заховати Титаренка, хоч і вікна були тоновані. На одному блокпосту були нерви! Сєпар на блокпосту помітив, що перепустка ДНР є прострочена. Була словесна перепалка між водієм і сєпаром. Але таки пропустили. Всього постів проїхали 7, а перед останнім блокпостом змінили автомобіль.
Так, 14 вересня 2014 року, на день танкіста, Олександр Титаренко потрапив до своїх.
Зустрілись ми вже в госпіталі. Такий же скромний і мовчазний. Ми тоді навіть не уявляли, які мордування йому довелось пережити.
А через два тижні у Саші народився син. Життя продовжилось, рани гоїлись… Попереду ще було чотири роки війни, які гідно прослужив народу України розвідник Олександр Титаренко.
Такі воїни, як Титаренко, повинні бути достойно нагороджені, займати найвищі посади в ЗСУ, а не через суд доводити для Міноборони своє право звільнитися із Збройних сил. Про мотивацію і демотивацію в сучасній українській армії Олександр може розповісти дуже багато.
Зараз Саша всміхається, нянчиться з меншим сином, пишається старшим, майбутнім офіцером, любить і поважає дружину. Шкодує, що не встиг через довгу процедуру звільнення з армії поїхати на серйозне лікування до Польщі, але активно будує плани на майбутнє.
Ми маємо бути вдячні усім, хто береже нас і Україну, і пам’ятати усіх, хто поліг за це.