поїздаті memoirs
жадан пише, що ніколи не жив коло вокзалу, але хотів би. а я до 15-ти років - в рівному - жив біля залізниці. слухав перемовляння диспетчерів, слова яких завмирали в повітрі, наче дроти. луною, кілька разів просто перед моїм балконом зависала одна й та сама фраза. здавалося, що ти її не чуєш, а бачиш. іноді в тих повідомленнях були не лише сповіщення про маневри, переключання стрілок, а й уривки особистого: "галя-галя-галя-галя-галя-скільки-скіль-мож-скільк-мож-скі-жна-можна?". у хорошу погоду було чути, як оголошують поїзди та електрички.
мене завжди забавляли деякі реґіональні розбіжності в оголошеннях. ось в рівному, все-не-як-у-людей, є 23-тя колія ковельської платформи. людині, яка є не з рівного і нечасто буває на тамтешньому залізничному вокзалі, було би важко розібратися яка різниця у цих платформах, і якого лисого вона 23-тя, адже від перону вона - п'ята чи шоста. і чому йменується вона "ковельської платформи" - хіба з першої чи другої колії не ходять електрички-дизелі-пасажирські поїзди до ковеля? ходять же.
"дизель-поїзд здолбунів-луцьк буде прибувати/прибуває/прибув на дваццятьтретю колію ковельської платформи. вихід на посадку - через міст."
у львові розділяють поняття "перон" і "колія", нумерується і те, і те.
у південних містах оголошують неправильною українською.
у харкові - не звертав уваги, але мене проперло, що не виходячи в місто - з вокзалу можна потрапити в метро.
в кожному місті - по-своєму. навіть важко запам'ятати.
нині я живу в броварах, і до мене повернувся шум залізниці, якого так довго мені не вистачало з дитинства. пам'ятаю нашу тодішню квартиру, однокімнатку, однак з якої відкривався чи не найпанорамніший на все рівне вид з вікна. згадується день, коли в нас гостював дідусь, щось майстрував - здається, ще одне ліжко. а я грався з дошками, пускав ними машинки, будував на них міста. але, мов собака з "les triplettes de bellevillе", коли повз проїжджав потяг, я щоразу підбігав до вікна і дивився, як він їде. мене вистачало надовго - доки не проїде, скажімо, довжелезний товарняк, доки остання цистерна, чи вагон з сипучими сумішами, чи платформа навантажена бетонними плитами не зникне з поля зору. мама мені переказала одну сцену, імовірно, саме з того дня: вчергове подивившись на поїзд і відверто задовбавшись цим заняттям - я повертаюсь до іграшок, але в цю мить знову гримить поїзд. тоді я зводжу очі до стелі, вигукую "о, господи!", але, що поробиш - прямую на свій пост до балконних дверей і, знуджено ткнувши носа у скло, спостерігаю за електричкою.
пізніше, коли ходив до школи, то рахував вагони. дорогою до школи, мені доводилось минати залізничний переїзд. і горе мені, якщо я вийду невчасно. дві-три хвилини і я можу спізнитись, бо їхатиме поїзд. особливо неприємно було повертатися додому, розбитим, голодним, коли через переїзд проїжджає кілька поїздів підряд, по різних коліях. маневри по зчепленню складу - в один бік, а по другій колій - в інакший бік - поволі суне довжелезний товарняк. ось він зупиняється просто на переїзді - він не автобус, йому можна. і починає їхати повільно в протилежний бік. повільно настільки, що деякі чоловіки не витримують і починають перелазити між вагонами - по зчепленню. я не ризикнув.
ще потім - залізниця у мене з'явилася вдома. її знову ж таки - змайстрував дідусь. свої знання про паровози (колись працював кочегаром) втілив у життя. металевий, великий, важкий - шатунці крутяться, прожектори світяться, свисток гуде, п'ять різних вагончиків, пофарбованих за законами жанру: два пасажирських - у зелений, наполовину вантажний - у синій, вантажні - в коричневий. на локомотиві - напис мідними металевими літерами: "чм-02", що розшифровується "чарівний михайликів другий". бо перший був колись давно - з картону. ну ось, згадалося: в мене була улюблена книжечка "чарівний матійків поїзд". не нагадаєте автора? саме тому ось так і назвали.
зараз до поїздів ставлюся не так романтично як раніше, але все одно - вони тепер знову заспокійшиво шумлять десь щодвадцять хвилин доволі голосно за моїми броварськими вікнами. як комусь шумлять сосни, як комусь - річка, як комусь - море. скоро, певно, не зможу засинати - без поїздів.
на жаль, no pics.
мене завжди забавляли деякі реґіональні розбіжності в оголошеннях. ось в рівному, все-не-як-у-людей, є 23-тя колія ковельської платформи. людині, яка є не з рівного і нечасто буває на тамтешньому залізничному вокзалі, було би важко розібратися яка різниця у цих платформах, і якого лисого вона 23-тя, адже від перону вона - п'ята чи шоста. і чому йменується вона "ковельської платформи" - хіба з першої чи другої колії не ходять електрички-дизелі-пасажирські поїзди до ковеля? ходять же.
"дизель-поїзд здолбунів-луцьк буде прибувати/прибуває/прибув на дваццятьтретю колію ковельської платформи. вихід на посадку - через міст."
у львові розділяють поняття "перон" і "колія", нумерується і те, і те.
у південних містах оголошують неправильною українською.
у харкові - не звертав уваги, але мене проперло, що не виходячи в місто - з вокзалу можна потрапити в метро.
в кожному місті - по-своєму. навіть важко запам'ятати.
нині я живу в броварах, і до мене повернувся шум залізниці, якого так довго мені не вистачало з дитинства. пам'ятаю нашу тодішню квартиру, однокімнатку, однак з якої відкривався чи не найпанорамніший на все рівне вид з вікна. згадується день, коли в нас гостював дідусь, щось майстрував - здається, ще одне ліжко. а я грався з дошками, пускав ними машинки, будував на них міста. але, мов собака з "les triplettes de bellevillе", коли повз проїжджав потяг, я щоразу підбігав до вікна і дивився, як він їде. мене вистачало надовго - доки не проїде, скажімо, довжелезний товарняк, доки остання цистерна, чи вагон з сипучими сумішами, чи платформа навантажена бетонними плитами не зникне з поля зору. мама мені переказала одну сцену, імовірно, саме з того дня: вчергове подивившись на поїзд і відверто задовбавшись цим заняттям - я повертаюсь до іграшок, але в цю мить знову гримить поїзд. тоді я зводжу очі до стелі, вигукую "о, господи!", але, що поробиш - прямую на свій пост до балконних дверей і, знуджено ткнувши носа у скло, спостерігаю за електричкою.
пізніше, коли ходив до школи, то рахував вагони. дорогою до школи, мені доводилось минати залізничний переїзд. і горе мені, якщо я вийду невчасно. дві-три хвилини і я можу спізнитись, бо їхатиме поїзд. особливо неприємно було повертатися додому, розбитим, голодним, коли через переїзд проїжджає кілька поїздів підряд, по різних коліях. маневри по зчепленню складу - в один бік, а по другій колій - в інакший бік - поволі суне довжелезний товарняк. ось він зупиняється просто на переїзді - він не автобус, йому можна. і починає їхати повільно в протилежний бік. повільно настільки, що деякі чоловіки не витримують і починають перелазити між вагонами - по зчепленню. я не ризикнув.
ще потім - залізниця у мене з'явилася вдома. її знову ж таки - змайстрував дідусь. свої знання про паровози (колись працював кочегаром) втілив у життя. металевий, великий, важкий - шатунці крутяться, прожектори світяться, свисток гуде, п'ять різних вагончиків, пофарбованих за законами жанру: два пасажирських - у зелений, наполовину вантажний - у синій, вантажні - в коричневий. на локомотиві - напис мідними металевими літерами: "чм-02", що розшифровується "чарівний михайликів другий". бо перший був колись давно - з картону. ну ось, згадалося: в мене була улюблена книжечка "чарівний матійків поїзд". не нагадаєте автора? саме тому ось так і назвали.
зараз до поїздів ставлюся не так романтично як раніше, але все одно - вони тепер знову заспокійшиво шумлять десь щодвадцять хвилин доволі голосно за моїми броварськими вікнами. як комусь шумлять сосни, як комусь - річка, як комусь - море. скоро, певно, не зможу засинати - без поїздів.
на жаль, no pics.